Цією втечею скористався Кремль, який, по суті, спочатку домовився з Заходом про створення антиолігархічної коаліції, а потім домігся видавлювання з неї демократичних сил і переходу всієї влади в країні в руки підконтрольного Ігоря Додона. Однак на президентських виборах Додон програв Санду. А тепер позиції партії глави держави настільки зміцнилися в результаті парламентських виборів, що російські агенти в парламенті - а соціалісти свого часу їздили до Москви за інструкціями цілою фракцією - вже не становитимуть для демократичних сил ніякої реальної загрози. Тож можна сказати, що в результаті всіх цих мерзенних махінацій, які почалися після відсторонення і втечі Плахотнюка, остаточно програв не тільки Додон.
Програв Путін.
При цьому за час, що минув від президентських виборів, довіра до глави держави тільки зросла. Коли Маю Санду обирали президентом, надія була не тільки на голоси в країні, а й на голоси діаспоральних молдован, які – перш за все на Заході, зрозуміло – послідовно голосують за демократичні сили. Так було і цього разу. Проте важливо зрозуміти, що більшості в парламенті партія Санду домоглася б і без діаспоральних голосів: вони тільки зміцнили її позицію. При цьому така більшість є безпрецедентною для Молдови з часу успіху Партії комуністів у 2001 році. А демократичні сили не досягали такого результату взагалі ніколи. При цьому коли в комуністів 2001 року була конституційна парламентська більшість, президента обирали в парламенті. А зараз у партії Санду є і всім народом обраний президент, і парламентський мандат довіри, який дозволяє сформувати власний уряд.
Звичайно, цьому уряду доведеться вирішувати складні питання, які стоять перед країною – роки правління Плахотнюка і Додона залишили непростий спадок. І зрозуміло, що Кремль – не дивлячись на очевидне прагнення Санду домогтися діалогу не тільки із Заходом, але і з Москвою – буде всіляко вставляти палиці в колеса. Тому що Путіну, як ми добре знаємо з власного досвіду, потрібні не співрозмовники, а прислуга. Як Додон або Медведчук.
Однак шанс на реальні зміни в Молдови зараз дійсно є. І дуже великий шанс – тому що ці зміни стане активно використовувати Захід, якому просто необхідні такі історії успіху.
І тут може скластися парадоксальна для України ситуація. В умовах зменшення довіри між Заходом і офісом Зеленського, відсутності домовленостей щодо реформ і нової фінансової допомоги Молдова знову може стати «улюбленим дитям» Заходу, як це було в період, коли на чолі України перебував Віктор Янукович, а на чолі Молдови – проєвропейські сили. Правда, тоді свій шанс Молдова не використала, для її лідерів корупція виявилася важливішою за успіх. Але, тим не менш, цей шанс тоді в Молдови був.
Зрозуміло, що зараз історія не зможе просто повторитися. У Маї Санду куди більше шансів на успіх, ніж у її попередників. Але і Зеленський, звичайно ж, не Янукович. І в Маї Санду є очевидні симпатії до українського президента і надії на порозуміння з ним.
І саме тому існує й інший шанс, наш – шанс на синергію реформ в Україні та Молдові, на спільні підходи до проблеми Придністров'я і безпеки у критично важливому для України регіоні. Буде прикро, якщо ми цим шансом не скористаємося.