Свою 60-ту річницю П’ята республіка зустрічає у глибокій політичній, соціально-економічній та ціннісній кризі. Починаючи з листопада 2018 року і всього за кілька місяців центр фінансово-заможної, квітково-романтичної та модно-парфумної Франції плавно перемістився з ділового району Ла-Дефанс та бутиків Галері Лафаєт на вулиці і площі міст, на перехрестя і транспортні розв’язки. Країну охопив протест «жовтих жилетів». Протест, який спочатку ніхто не відчув і не зрозумів.
Так попередники чинних керманичів не відчули і не зрозуміли «Трьох славетних днів» 1830 року, які коштували Карлу Х королівської мантії, або «Травня 1968 року», який призвів до дострокового завершення другого президентства де Голля. На фоні перманентних дискусій про збільшення розриву у рівні життя між бідними і багатими ніхто не міг уявити глибину цього тектонічного розлому. Ніхто не міг передбачити, що абсолютно тривіальне невдоволення громадян підвищенням ціни на паливо стане тією останньою краплею, яка вивільнить некерований циклон соціального конфлікту.
Франція, мила Франція…
Ми звикли до респектабельної і стабільної Франції. Для нас Франція – це член Ради Безпеки ООН, військова потуга, ядерна держава, одна з найрозвиненіших економік, культурний і мистецький осередок світового масштабу. У побутовому вимірі – це вміння бути, жити і насолоджуватись життям: французькі курорти з бездоганним сервісом, вина і сири виключної якості, нарешті, багет з джемом і круасани з кавою на сніданок. Проте якщо здмухнути цей золотий попіл цивілізації, ми побачимо, що під ним яскраво жевріє національна ідентичність, невід’ємною частиною якої є право на повстання і соціальний протест. Воно закладено в історичну ДНК французів, які подолали чимало потрясінь, перш ніж вийти на сучасний рівень суспільного розвитку. Ця ДНК щедро виплескувалась численними селянськими повстаннями (жакеріями) у дореволюційній Франції, кривавими подіями Великої французької революції, путчами і заворушеннями часів Третьої республіки.
Остання – п’ята за рахунком – республіка не стала винятком. За час її існування підвалини французької політичної системи струсило щонайменше п’ять серйозних криз. Чого варта лише «Алжирська криза», коли у квітні 1961 року французькі генерали на чолі з Раулем Саланом, які виступали проти надання незалежності Алжиру, організували путч і спробували захопити владу. Де Голлю довелось проголосити в країні надзвичайний стан, який тривав цілих два роки. Невдоволені військові сформували «Секретну армійську організацію» (ОАС), від рук якої загинуло близько двох тисяч французів та алжирців. 22 серпня 1962 року сам Президент Франції ледь не став жертвою замаху в містечку Кламар, де по його автомобілю було випущено 187 куль.
Травневі заворушення 1968 року, масштабні протести проти шкільної реформи 1984 року, загальнонаціональні страйки і маніфестації проти пенсійної реформи Алана Жуппе 1995 року… із розбитими вітринами, вирваними огорожами і парканами, спаленими автомобілями… Це теж Франція. Більш того, це її справжнє обличчя, яке дивує шокуючим контрастом з сучасною романтичною обгорткою країни. Виходить, якщо добре пошкребти пересічного француза, то легко можна добратись до санкюлота чи комунара.
Жовтий колір у тренді
Втім, повністю вкладаючись у французьку історичну традицію бунтів і заворушень, рух «жовтих жилетів» має й низку відмінних рис. Першою з них є відверта спонтанність і неорганізованість цього явища. У дореволюційній Франції повстанців представляли лідери, які висловлювали їх погляди, під час Великої Французької революції цю роль виконували депутати, на більш пізніх етапах естафета перейшла до політичних партій, професійних спілок, студентських осередків, релігійних організацій… Влада завжди мала співбесідника, з яким можна було вести діалог і домовлятись. Організатор завжди ніс відповідальність за наслідки протестів та можливі ексцеси.
У «жовтих жилетів» немає центру – єдиного начала, що організує і спрямовує процес. Немає кому виставити рахунок за порушення правопорядку та руйнування інфраструктури. Сотні тисяч незнайомих одне одному людей різного віку, походження, кольору шкіри, політичних поглядів і релігійних переконань на всій території країни увійшли між собою в контакт за допомогою соціальних мереж і сучасних технологій. Об’єднані почуттям спаплюженої гідності, вони самоорганізувались для опору державі, яка в черговий раз вирішила підняти податки, не тільки не пропонуючи нічого на заміну, але й скорочуючи наявні соціальні гарантії. Звісно у «жовтих жилетів» є свої лідери думок, які претендують на роль речників руху, проте, ні самі протестувальники, ні влада не сприймають їх як уповноважених представників чи, тим більше, переговорників.
Іншою відмінною рисою є те, що кістяк руху формують не найбідніші прошарки населення. У жовтих жилетах на вулиці вийшов переважно середній клас, який працює, заробляє і все одно не може звести кінці з кінцями. У найбільш знедолених немає автомобілів, які потрібно заправляти паливом, що невпинно дорожчає, у них немає помешкання, за яке треба сплачувати комунальні послуги, нарешті, у них немає смартфонів з Фейсбуком і Твіттером для взаємодії, а у «жовтих жилетів» вони є – їм є за що і як боротись.
Характерним для руху «жовтих жилетів» є також самовідтворення. Якщо на початку протестів провідну роль у його становленні відігравали, як це не дивно, французькі ЗМІ, які цілодобово у прямому ефірі транслювали окремі сплески суспільної активності і створювали їм імідж події загальнонаціонального значення, то за кілька тижнів маніфестанти повірили у власні сили і стали самодостатніми. Вони розуміють свій вплив на внутрішньополітичний порядок денний країни і цим користуються. Тепер їм не потрібні телеканали для репродукції: акти протесту 1, 2, 3 … 10 друкуються як під копірку. 17 листопада з «жовтих жилетів» зробили подію, відтоді вони самі стали подією, яку неможливо замовчати у новинах чи оминути у ток-шоу.
Посадовці і політологи стверджують, що рух «жовтих жилетів» продемонстрував безпрецедентний рівень вуличного насильства. Безумовно, це факт, проте, навряд чи насильство притаманне лише їх маніфестаціям. Сьогодні ніхто не зможе сказати, коли було більше насильства: під час травневих заворушень 1968 року чи нинішніх акцій… В обох випадках рівень вражає. Відмінним є скоріше їх тривалість і повторюваність. У 68-ому криза була врегульована протягом кількох тижнів, тоді як протести «жовтих жилетів» збирають десятки тисяч кожної суботи уже третій місяць поспіль.
Все і казна що
Спонтанність і неорганізованість «жовтих жилетів» виявились у хаотичності їхніх вимог. Поштовхом для формування руху став протест проти рішення Уряду Едуара Філіппа підвищити внутрішній податок на споживання енергетичних ресурсів до 11,5% для т.з. «енергетичного переходу», тобто поступового переходу економіки на відновлювану енергетику, енергоефективність та сталий розвиток. Внаслідок цього рішення кожен автомобіліст протягом року повинен був би викласти з власної кишені від 200 до 500 євро. При цьому ні внутрішній податок на споживання енергетичних ресурсів, ні податок на додану вартість на пальне, які разом складають близько 60% ціни на автомобільне паливо, не мають безпосереднього відношення до «енергетичного переходу». Обурення викликало те, що анонсоване підвищення податків фактично призначалось для наповнення загального фонду державного бюджету. Відповідно першою і основною вимогою стало скасування запланованого підвищення.
Водночас, апетит, як відомо, приходить під час їжі. Розлючені впертим наміром Уряду за всяку ціну втримати проголошений курс, протестувальники почали акумулювати вимоги, просуваючись від соціально-економічних до відверто політичних гасел. Сотні груп у соціальних мережах та Фейсбук-спільноти поринули в обговорення проблеми і з швидкістю конвеєра стали видавати неузгоджені і різнопланові пропозиції, які часто суперечили одна одній. Всі спроби їх узагальнити та викласти в одному маніфесті завершились провалом. На сьогодні існує декілька документів, що претендують на роль спільного знаменника, найбільш відомим з них є список з 42 вимог від 29 листопада. Проте жоден з них не може називатись єдиним і погодженим.
На початку протесту вся енергія «жовтих жилетів» була спрямована на створення більш справедливої системи оподаткування, підвищення купівельної спроможності, зміцнення соціальних гарантій і збільшення пенсій, боротьбу з безробіттям, захист французького виробництва від делокалізації, протидію знищенню соціальної інфраструктури, підтримку малого і середнього підприємництва, розвиток освітньої системи та системи охорони здоров’я. Проте, досить швидко на транспарантах з’явились вимоги політичного характеру від досить поміркованих (повернення до семирічного президентського терміну) до таких, що можуть радикально змінити політичний пейзаж Франції (проведення референдумів за народною ініціативою). Вінцем політичних вимог стало гасло: «Макрона у відставку!», яке пролунало як справжній виклик чинній владі.
Казус Макрона
Не відчувши і не зрозумівши протест, політична еліта, занята глобальними економічними реформами, до нього не готувалась і вчасно не зреагувала. Багато в чому це пояснюється фігурою самого восьмого Президента П’ятої республіки та обставинами його приходу до влади. Справа в тому, що Еммануель Макрон став першим главою французької держави, який обійняв цю посаду без попереднього виборного мандата. Класична французька політична традиція вимагає, щоб майбутній лідер розпочав свою кар’єру з виборної посади: мера як Саркозі, муніципального радника як Ширак, депутата регіональних зборів чи Національної Асамблеї як Міттеран чи Олланд… Тільки таким чином він може увійти в контакт з населенням, яке представляє, встановити «історичний зв'язок з народом», без якого, на думку де Голля, місія глави держави не може бути успішною.
Кар’єрний шлях технократа Еммануеля Макрона, прокреслений по висхідній від інвестиційного банкіра, міністра економіки в президенти, не передбачав такої зупинки. Його політичний геній виявився в тому, що він успішно скористався кризою партійної системи Франції і втомою виборців від протистояння «праві-ліві», запропонувавши себе як позасистемну альтернативу. Людський контакт Макрона з виборцями під час кампанії був успішним, але занадто коротким, щоб привити йому звичку спілкування з електоратом, аби постійно вимірювати температуру народного настрою і тримати руку на пульсі. Рівновіддаленість і позасистемність Макрона, що привели його до влади, у випадку «жовтих жилетів» зіграли з ним поганий жарт.
Свого часу Жорж Помпіду стверджував: «Коли ми хочемо добре зрозуміти життя, людей, життя країни, то слід поставити себе на їхнє місце. Якщо дистанція занадто велика, ви стоїте у порожнечі». Наприкінці 2018 року дистанція між Президентом П’ятої республіки і народом виявилась настільки великою, що Еммануель Макрон не стямився як опинився у вакуумі. Рейтинг його популярності серед французів впав до 23%, практично втричі з часу обрання. Єлисейський палац перетворився на око циклона, де панував неприродний спокій на фоні велетенського тайфуну, що охоплював Францію.
«Республіканський монарх»
Щоб стабілізувати ситуацію, Еммануель Макрон повинен був діяти і діяти невідкладно. Для цього в його руках були всі необхідні інструменти і, перш за все, Конституція П’ятої республіки, яка наділяє главу держави надзвичайно широкими повноваженнями. Ці повноваження настільки вагомі, що Президента Франції часто називають «Республіканським монархом». Він формує Уряд і призначає його членів на чолі з Прем’єр-міністром, відправляє Уряд у відставку, має право розпустити парламент, призначити референдум, запровадити надзвичайний стан.
Усі «Республіканські монархи» до Макрона активно користувались конституційними важелями для врегулювання криз, що випадали на їх долю. Для розв’язання кризи 1984 року, пов’язаної з реформуванням системи приватних шкіл, Франсуа Міттеран під тиском суспільства не тільки відкликав проблемний законопроект, але й відправив у відставку Уряд П’єра Моруа. У відповідь на суспільні протести проти соціальної реформи, що мала на меті підготувати ґрунт для переходу на євро, у 1995 році Жак Ширак був вимушений відкликати законопроект про пенсійну реформу, переформатувати Уряд Алана Жуппе, а у 1997 році – вдатись до розпуску парламенту. Для розблокування політичного процесу Шарль де Голль тричі оголошував референдуми і двічі розпускав парламент. Надзвичайний стан запроваджувався двічі: у 1961 році де Голлем для боротьби з ОАС та у 2015 році Олландом для протидії ісламському тероризму.
«Республіканський монарх» Макрон відмовився скористатись конституційними важелями для врегулювання кризи «жовтих жилетів». Зміна чи переформатування Уряду виглядали б як політична поразка та неминуче призвели б до кадрових втрат, а після голосних відставок Міністра екологічного переходу і солідарності Ніколя Уло та Міністра внутрішніх справ Жерара Коломба Президент не міг собі дозволити принести на вівтар суспільних протестів ще й свого Прем’єр-міністра. На фоні стрімкого падіння його рейтингу розпуск Національної Асамблеї міг обернутись поразкою політичної сили «Республіко, вперед!» на позачергових виборах та втратою більшості у парламенті, без якої на задуманих реформах слід було ставити хрест. На референдум варто виносити лише прості питання, на які можна відповісти «так» або «ні», а не численні вимоги і неузгоджені пропозиції невдоволених. Що стосується надзвичайного стану, то, хоча під час протестів рівень насильства зашкалював, «жовтих жилетів» навряд чи можна було порівняти з секретною військовою організацією чи терористами, тому диспропорційність запровадження надзвичайного стану була б очевидною і могла коштувати Президенту звинувачень в узурпації влади.
У пошуках відповіді
Єдине, що Еммануель Макрон зробив за звичним сценарієм, – він спробував «відіграти» ситуацію з проблемним податком і запропонувати відповіді на окремі вимоги протестувальників. 4 грудня Прем’єр-міністр Едуар Філіпп повідомив про мораторій на підвищення всіх податків на паливо строком на 6 місяців. На наступний день уже сам Президент заявив, що підвищення цих податків не включатиметься до проекту держбюджету на 2019 рік. 10 грудня він виступив з промовою, під час якої презентував пакет заходів соціально-економічного характеру, пообіцявши збільшення мінімальної зарплати та податкові пільги для пенсіонерів і роботодавців, які сплатять своїм працівникам бонуси наприкінці року.
Виступ «Республіканського монарха» подивилось 23 мільйони телеглядачів, але він їх не переконав. Прискіпливі французи розібрали його «юпітеріанську промову» по літерах і зрозуміли, що збільшення зарплати і так було закладено в бюджет, а пільги і бонуси отримають далеко не всі. Монарша щедрість виявилась неспівставною з очікуваннями і замість надії породила розчарування. До страху погіршення життя і приниження гідності додався гнів проти політичної еліти. Заслужено чи незаслужено, але Макрону виставили рахунок за зневагу і презирство правлячого класу до «простого народу». Ситуацію загострила пауза, яку взяв Президент перед тим, як вийти із зони комфорту на телеекрани: від початку протестів до виступу пройшов майже місяць. Чим би вона не була викликана – його недосвідченістю чи розрахунком, пауза лише посилила відчуття покинутості і підлила масла в огонь. Протести спалахнули з новою силою.
Генеральні штати і книга скарг та пропозицій
Що протиставити народу, історичне ДНК якого пронизане духом бунтарства і протесту? Як повернути діалог з вулиць на майданчики публічних інститутів? У пошуках відповіді на це питання «Республіканський монарх» надихнувся іншою монархічною традицією, але уже не республіканською. 13 січня 2019 року преса опублікувала відкритий лист Еммануеля Макрона до своїх співгромадян, у якому він анонсував проведення «великих національних дебатів» та окреслив їх основні напрями. На обговорення було винесено такі теми: податки і публічні витрати, функціонування держави, «екологічний перехід», а також демократія і місце релігії у світському суспільстві. У рамках кожної теми глава держави поставив «француженкам і французам» низку питань, відповіді на які, узагальнені і консолідовані Урядом, повинні стати основою «нового суспільного пакту».
За задумом Президента дебати і дискусії мають охопити всю територію Франції і пройти на всіх рівнях: сіл, селищ, міст, департаментів, регіонів. Їх можуть організовувати мери, депутати, профспілкові лідери і прості громадяни… Дебати триватимуть три місяці: з 15 січня до 15 березня. На заключному етапі відбудуться регіональні та департаментальні громадянські конференції, у яких візьмуть участь сотні осіб, обраних жеребкуванням. Результати обговорень, оформлені у вигляді підсумкових документів, будуть передані Уряду для врахування. Незалежність і неупередженість дебатів забезпечуватиметься «гарантами»: двох призначає Уряд, по одному – Національна Асамблея, Сенат, Рада економіки, соціальних питань та довкілля.
Якою б оригінальною не виглядала ініціатива Еммануеля Макрона щодо великих національних дебатів, вона має давню історію і відсилає до звичних французькій ментальності інститутів: Генеральних штатів (États-Généraux) та книги скарг і пропозицій (cahiers de doléances).
Генеральні штати – це надзвичайні збори трьох станів суспільства: дворянства, духовенства і третього стану (буржуазії, ремісників, селян), що скликались королем для розв’язання кризових ситуацій. На порядку денному стояли питання війни і миру та оподаткування. Французи вважались вільними людьми, і перед тим, як оголосити війну чи підвищити податки, монарх мав запитати їхню думку.
Перші Генеральні штати скликав король Філіпп IV Красивий у 1302 році, щоб заручитись підтримкою народу у протистоянні з Папою Римським Боніфацієм VIII. У суперечці між світською владою і церковною народ підтримав свого короля. З того часу Генеральні штати стали одним з атрибутів державності. Особливо часто їх збирали під час Сторічної війни. Передостанні збори скликала Марія Медічі у 1614 році напередодні повноліття Людовіка ХІІІ, щоб зміцнити його владу, а останні, після тривалої абсолютистської паузи, у 1788 році Людовік ХVІ для розв’язання проблеми державного боргу.
Процедура підготовки до асамблеї була тривалою і громіздкою. Спочатку протягом року у селах і селищах обирались делегати, які йшли до великих міст, де відбувався наступний тур відбору, потім все повторювалось у столицях регіонів, доки не формувалась представницька делегація. Паралельно тривав збір скарг і пропозицій. Їх фіксували у спеціальних книгах, що знаходились у церковних приходах. Відвідуючи недільну месу, члени громади могли висловити свої претензії та побажання і записати їх самостійно чи за допомогою священників. Книги скарг і пропозицій відправлялись до регіональних центрів, а після узагальнення – до Версалю. Порушені в них питання розглядались на засіданні Генеральних штатів.
Як відомо, все нове – то добре забуте старе. Чим Вам «великі національні дебати» не Генеральні штати, а відповіді громадян на питання Президента не книга скарг і пропозицій? Щоб врегулювати кризу «жовтих жилетів», Еммануель Макрон звернувся до сили народної підсвідомості. Якщо ця сила змогла кинути маніфестантів на кордони поліції та водомети, то хто як не вона зможе їх повернути до мирної дискусії?! Така логіка має один недолік: контрольованість процесу. У 1789 році Людовік ХVІ замість підтримки Генеральних штатів отримав Велику французьку революцію, якобінський терор і гільйотину. Звісно у ХХІ сторіччі «жовті жилети» навряд чи вдадуться до таких крайніх заходів, але, коли народу дають можливість вільно висловлюватись у таких масштабах, результат може бути непередбачуваним.
Макрон «без фільтру»
Щоб не втратити контроль над розвитком подій, Президент особисто розпочав великі дебати. Перший раунд відбувся уже 15 січня у Гран-Буртерульді, невеликому нормандському селищі з населенням у 3 600 осіб. Їх особливістю стали підвищені заходи безпеки: чотири кордони правоохоронців взяли селище в облогу і «відфільтрували» практично всіх протестувальників у жовтих жилетах, які прибули до місця проведення дебатів. Парадоксально, але факт: кризу «жовтих жилетів» вирішили врегулювати без них. Іншим фільтром стала цільова аудиторія дебатів: до спортивної зали місцевої гімназії запросили 600 мерів з усіх куточків Нормандії. Французьких мерів, яких Еммануель Макрон так довго зневажав і не помічав, на Конгрес яких він не прийшов у листопаді 2018 року, яким зменшив фінансування і залишив їх один на один з французькою технократією…
Не дивно, що на цьому фоні прийом був крижаним, і Президенту довелось докласти чимало зусиль, щоб розтопити накопичений скепсис. Розповідають, що Людовік ХVІ під час засідання Генеральних штатів був вимушений зняти капелюх, щоб виявити повагу до третього стану і поставити його на один щабель з дворянами і духовенством. Макрон пішов далі – він поставив свій стілець серед мерів. Його п’ятихвилинна вступна промова плавно перейшла у семигодинний марафон запитань-відповідей, без правил, без обмежень, без підказок. Більше п’ятдесяти запитань, іноді дуже гострих і навіть образливих.
Оцінки розділились: одні побачили подвиг політичного атлета, інші – шоу одного актора, але овації, які пролунали після завершення зустрічі, віддали Президенту належне: його операція з підкорення суспільної думки і переконання скептиків вдалась, принаймні у залі гімназії. Другий раунд – шести з половиною годинне спілкування з мерами Аквітанії – який відбувся 18 січня у селищі Суйак, департаменту Лот, лише підтвердив попереднє враження: Президенту під силу переломити ситуацію і повернути втрачені симпатії.
Потенційне світло у кінці тунелю так схвилювало політичних опонентів Президента, що вони єдиним фронтом звинуватили його у порушенні законодавства про фінансування політичних партій. У їх розумінні «Макрон-тур» є виборчою кампанією президентської політсили до Європейського парламенту, яка стартувала за чотири місяці до початку перегонів і фінансується з державного бюджету. Такі дії є незаконними, вибори мають бути анульованими, а винні притягнуті до кримінальної відповідальності, – заявили опоненти.
Під вагою звинувачень формат було змінено: зустріч з мерами регіону Овернь-Рона-Альпи, що відбулась 24 січня у містечку Валенс, департамент Дром, пройшла у формі обіду, який тривав лише три години і без камер. Натомість ввечері того ж дня Президент неочікувано завітав на громадянські дебати у містечку Бур-де-Пеаж. Він особисто пояснив свою позицію щодо скасування «податку на багатство», референдуму за громадською ініціативою, проблеми міграції… Імпровізація виявилась успішною: 300 учасників дебатів, серед яких були і «жовті жилети», проводжали аплодисментами Еммануеля Макрона, який вперше з початку кризи спілкувався з ними «без фільтру».
Чи є життя після дебатів?
Наразі увага зосереджена на тому, як краще провести загальнонаціональні дебати. Президент Макрон, затиснутий між Сціллою «жовтих жилетів» та Харибдою опозиції, намагається віднайти життєздатний формат, який дозволить йому досягти очікуваних результатів: вгамувати суспільний протест і каналізувати його на пошук рішень. У свою чергу «жовті жилети» шукають нові форми протесту, які б дали поштовх суспільному руху, що втрачає свіжість. Одні оголосили про створення списку «жовтих жилетів» на вибори до Європарламенту, інші організовують «жовту ніч» протестів у Парижі. Право- і ліворадикальні партії, які давно і безуспішно намагаються очолити цей суспільний рух, виступають категорично проти його оформлення у вигляді політичної сили, небезпідставно побоюючись втрати свого електорату. Деякі навіть доходять до парадоксальних заяв про те, що «жовті жилети» є проектом Макрона.
Натомість, ключовим питанням є не форма проведення дебатів, а їх результат та сприйняття цього результату французьким суспільством. Згідно з даними соціального опитування, оприлюдненого 24 січня Odoxa Dentsu consulting, після початку дебатів 94% французів чули про їх проведення, 64% залишаються скептично налаштовані щодо їхньої корисності і лише дві третини (29%) збираються взяти в них участь. За підсумками іншого опитування, оприлюдненого 22 січня OpinionWay, 67% респондентів вважають загальнонаціональні дебати гарною ідеєю, при цьому 62% не вірять в те, що президент і уряд врахують їх результати.
Високий рівень скепсису пояснюється тим, що ніхто достеменно не знає, яким чином Еммануель Макрон збирається втілювати у життя напрацьовані під час дебатів ініціативи, якої форми набере новий «суспільний пакт», чи призведе він до зміни конституційного фундаменту, на який останні шістдесят років спиралась будівля П’ятої республіки. У нього є всього декілька місяців, щоб дати відповіді на ці питання. Якщо вони будуть правильними, то ми дуже швидко побачимо знову знайоме нам експортне обличчя доброї, милої Франції. Якщо ж ні, то «Республіканський монарх» ризикує зануритись у жовтий циклон народного розчарування і гніву.