Загроза з неба. Прогноз Дуе
Італійський військовий теоретик Джуліо Дуе першим заговорив про те, що цивільне населення може стати об’єктом умисного терору авіабомбардуваннями.
У книзі «Панування в повітрі» (1921) він розглядав найрізноманітніші аспекти майбутніх війн через призму появи авіації. І серед припущень був також згаданий сценарій.
«Яка цивільна чи військова влада може втримати порядок, функціонування комунальних служб і виробництва під такою загрозою? І навіть якщо видимість порядку підтримується, то чи не достатньо побачити один ворожий літак, щоб населення запанікувало? Словом, нормальне життя неможливе в цьому постійному кошмарі неминучої смерті й руйнування», — писав Дуе.
Чимало жертв авіанальотів на міста було ще в часи Першої світової. І вже тоді замислилися про створення захисних споруд.
Системності цивільний захист набув під час Громадянської війни в Іспанії. У квітні 1937 року від авіанальотів постраждало місто Герніка: упродовж декількох днів загинуло близько 300 цивільних.
Влада Іспанії закликала мирне населення ховатися в метро та підвалах. Для тих, хто не міг скористатися цими варіантами, намагалися організувати комунальні бомбосховища. Утім оскільки будівельні матеріали були жорстко лімітовані, роботи часто переривали.
Люди збирались у бригади, щоб самотужки створити бомбосховище. Влада старалася підтримати ініціативи населення — на кожну виділяла професійного архітектора та інженера-будівельника, аби контролювали процес.
Концентровано іспанський досвід реалізували в Барселоні, де звели майже півтори тисячі укриттів різних типів. Плідно використовували не тільки ентузіазм добровольців, а й місцеві геологічні особливості; застосовували нові конструктивні схеми, зважали навіть на місцеву будівельну схему — каталонську кладку.
Унаслідок бомбардувань Барселони, за різними оцінками, загинуло від 1 500 до 2 500 містян, близько 3 200 отримали поранення. І це невелика кількість жертв, адже зруйнували 1 500 будівель, а укриттів на всіх 1,2 млн городян і тисячі біженців, які прибували щодня, не вистачало. В Україні через обстріли під завалами часом гинуть десятки людей.
Загалом іспанський досвід неоднорідний. Зокрема й тому, що багато міст не хотіли робити свої бомбосховища, бо вважали, що розташовані далеко від потенційних цілей. А коли лінія фронту переміщалася, мусили нашвидкуруч формувати власні програми будівництва споруд.
Як британці досліджували досвід Іспанії і що з цього вийшло
За майже п’ять років до того, як атакували Герніку й влада Іспанії взялася будувати укриття для містян, лорд-голова Ради Великої Британії Стенлі Болдвін з трибуни парламенту в промові «Страх за майбутнє» закликав придумати щось, що допоможе населенню позбутися страху смерті від авіанальотів. Тоді, у 1932 році, про цей страх говорили і в стінах парламенту, і за його межами.
Саме у відомому зверненні Болдвін озвучив фразу «Бомбардувальник завжди прорветься», наголосивши на стрімкому розвитку авіації, що уможливлює стратегічні бомбардування.
«Громадянин має усвідомлювати, що у світі не існує такої сили, яка захистить його від бомбардувальника. Що б йому не казали — бомбардувальник завжди прорветься до цілі», — промовив державний діяч.
Саме тому Велика Британія не могла не звернути увагу на дії іспанської влади: уряд документував і прискіпливо аналізував усі напрацювання. Навіть відправляв комісії з архітекторів, інженерів та аналітиків до епіцентру подій.
Власне британський доробок 20-х років у розбудові бомбосховищ орієнтувався на виклики Першої світової. По суті, людям пропонували масові газоукриття з легким протиуламковим захистом, які вберегли б від хімічної зброї. А це, звісно, не відповідало актуальним загрозам.
Критика не забарилася: мовляв, досвід Іспанії показав, що необхідні глибокі бомбосховища, які захистять від прямих влучань фугасно-уламкових бомб. Також владу звинуватили, буцімто вона більше хвилюється за середній клас, ігноруючи робітничий, який якраз і живе поблизу промзон — потенційних цілей бомбардувань.
Та досвід Барселони не застосуєш у Великій Британії, вважала влада. Основні причини — клімат і геологія: у Барселоні багато широких вулиць і відкритих просторів, а ґрунт дозволяв легко прокладати підземні тунелі. Британці не могли скористатися цим. Ну і бракувало часу й будматеріалів.
Крім того, забезпечення бомбосховищами виявилося не таким ефективним в окремих важливих містах, повідомляли офіційні спостерігачі в Іспанії. А рапорти з Барселони свідчили, що найкраще дух населення підтримує не сховище, а система протиповітряної оборони.
Так влада Великої Британії визначила свій курс: максимально дешеві укриття, щоб якомога більше грошей скерувати на ППО.
Мета майбутніх сховищ — розумний ступінь миттєвого захисту для майже двох мільйонів сімей. На той момент це було близько 17% населення країни, які жили в потенційно цільових (тобто промислових) районах. Досить амбітна мета.
Утім критикували і цей підхід. Мовляв, умисно чи підсвідомо влада уникає великих сховищ, щоб не було скупчення людей, адже натовп може не просто панікувати, а й гніватися через якісь дії уряду.
Частка раціональності в цьому все ж була, бо йшлося про мешканців промрайонів, а вони вміли об'єднуватися для тиску. Побоювалися, що в робітників може розвинутися менталітет бомбосховища, коли за найменшого натяку на небезпеку вони кидатимуть працю й відсиджуватимуться в укриттях. Від цього постраждало б виробництво.
Окрім того, масові катастрофи провокували більший резонанс, ніж поодинокі жертви. Через що під час війни їх навіть засекречували.
Цікаве й математично-економічне підґрунтя розосереджувального підходу. Якби кожному з восьми мільйонів лондонців, які живуть у колі радіусом 24 км, надали по квадратному метру укриття, вони зайняли б лише один відсоток цього кола. До того ж що більше розосереджені укриття, то меншого розміру була кожна споруда й більша їхня кількість. Звісно, то меншими були втрати від фіксованої кількості бомб. Такий підхід дозволяв забезпечити дуже високий рівень захисту населення загалом.
Важливо зазначити, що британська влада не відмовилась і від великих бомбосховищ. Крім того, пропонувала використовувати печери, шахтні тунелі чи галереї — там можна було облаштувати цілком безпечне укриття за відносно невисоку ціну.
Воістину народне укриття
Справи пішли вгору після того, як у 1938 році прем'єр Невілл Чемберлен доручив Джону Андерсону підготуватися до повітряних нальотів. Роботи було чимало, та до розробки укриттів він поставився вкрай прискіпливо: ретельний аналіз досліджень, численні обговорення з фахівцями.
Урешті інженерам Вільяму Патерсону й Оскару Карлу Керрісону доручили створити максимально компактне й дешеве укриття, яке пересічний громадянин міг власноруч спорудити на подвір’ї. Така собі британська передвоєнна ІКЕА.
Коли Андерсону представили прототип, він одразу ж заліз на нього й пострибав — провів експрес-тест. Задовольнившись результатом, Андерсон дозволив відправити споруду на численні випробування.
А випробовувати було що. Згідно з британськими нормами, бомбосховища мали витримувати вибух 45 кг бомби за 1,8 м від себе. Але незалежна комісія будівельників, архітекторів і науковців вважала, що лише по одному підриву бомби кожного виду недостатньо, адже за різних умов один і той самий снаряд вибухає по-іншому.
Пресі продемонстрували низку ретельних досліджень. Наприклад, як два укриття протистоять вибуху і уламкам 500-фунтової бомби (близько 227 кг). Показали і те, як споруда витримує уламки сусіднього цегляного будинку, мешканці якого і користуватимуться укриттям.
Спротив розчавлюванню уламками будівель залежав від ґрунтового покриття, яке мало розподілити удар. Далі вже вся надія була на «кожух» споруди. Вибуховій хвилі протистояла пластичність гофрованого металу, що поглинала енергію вибуху і сейсмічні хвилі від нього. Тож те, що укриття Андерсона добре зарекомендувало себе, було великою заслугою інженерів, які застосували популярні в ті роки теорії пластичності й вибухових хвиль.
Велику роль зіграло й заглиблення укриття в землю, що зменшило площу й висоту, на яку міг би припасти боковий удар.
Британській асоціації сталеварів вдалося створити найпростішу і економічно вигідну форму для масового виробництва: м'яка сталь 14 калібру з гофрами 12,5 см і такою самою глибиною давали заготовку, яка при вигині до радіуса близько 40 см утворювала максимально просте і міцне покриття. Її легко було зберігати, пакувати, транспортувати, а потім монтувати.
Гарне рішення дозволяло також швидко виготовляти укриття. Наприклад, один завод з власної ініціативи ще до того, як комплекти для споруд офіційно почали роздавати, взявся випускати їх по 50 000 штук за тиждень. Саме така швидкість дозволила забезпечити півтора мільйона укриттів за пів року до Другої світової. Після початку війни і до середини 1940 року встановили ще близько 2,1 мільйона.
Мешканцям багатоквартирних будинків, які не могли встановити укриття Андерсона, пропонували інші сховки — схожі на бетонні труби, де поміщалося більше людей, часто ці споруди об'єднували по 10–15 штук у так звані колонії.
Чи мотивувала така кількість укриттів ховатися від авіанальотів? Звісно ж, не всіх. Дехто між сном у комфорті й безпекою обирав перше. Адже спочатку укриття Андерсона не мало бетонованої підлоги, а холодна острівна осінь і зима не сприяли нічлігу в підвалі. Хоч надалі проблему виправили, деякі лондонці все одно воліли залишатися вдома в ліжках.
Ось що писала очевидиця, яка вивозила поранених після бомбардувань:
«Я більше не звертаю уваги на повітряні тривоги й не прагну йти в укриття чи інше безпечне місце, хіба спати у своєму власному ліжку. Якщо мене бомблять — нехай, але тим часом я буду почуватися комфортно та якомога менше втомлюватимуся».
Незважаючи на низку проблем, укриття Андерсона було дійсно народним і повсякденним. Про це свідчать і цифри — за опитуванням у листопаді 1940 року, 27% лондонців використовували укриття Андерсона, 9% — громадські, 4% — підземні залізничні станції.
Укриття Андерсона стало невід’ємною частиною життя містян. Вони прикрашали споруди, висаджували на даху квіти, облаштовували всередині спальні місця, відводили там площу для власного бару, навіть пекли та прикрашали торти у формі цього сховку.
(Якщо хочете собі таке — тут є інструкція, як зробити мініатюру легендарної споруди, тільки доведеться врахувати розміри кота).
***
На жаль, "андерсони" не спочили остаточно в музеях. У 2022-му провідна американська компанія Atlas Survival Shelters спробувала виготовляти їхні репліки на заводі в Польщі. Так вона відреагувала на гостру нестачу захисних споруд в Україні. Утім на ринок ця продукція так і не потрапила.
Укриття Андерсона не були першими швидкоспоруджуваними захисними конструкціями. Як і першими масовими у виробництві (про це читайте в другій частині лонгриду).
Однак андерсонівська класика не застаріває, бо щоб створити цей шедевр, сконцентрували зусилля не тільки інтелектуали й технарі, а й зійшлися в демократичній дуелі думок усі верстви – від лордів до пересічних громадян.
Власне це дозволило створити систему з мільйонів укриттів для мільйонів сімей. І те, що вони рятували життя на зовсім не притаманному їм полі – у тіні сімейних садів, а не в місцях, далеких від домівок (про це читайте в третій частині лонгриду), доводить, що спрацював колективний пошук оптимальних параметрів конструкції та системи цивільного захисту.
Саме такий виклик стоїть перед націями, які переживають важкі часи. Саме такі рішення треба продумувати заздалегідь і націям, які хочуть підготуватися до мінливостей світу. І саме це зараз шукає Україна.