ГоловнаСуспільствоВійна

Під поверхнею. Як археологія допомагає реабілітації ветеранів

1

У Полтавській області є містечко Котельва. Його добре видно з одного пагорба, дістатися куди можна на авто, переїхавши кілька містків над мілкими річками. Пагорб нескладно знайти ― там великі сонячні панелі по одну руку й вали древнього городища по іншу.

Місце розкопок на горі біля Котельви.
Фото: Надія Миколаєнко
Місце розкопок на горі біля Котельви.

Вали з’явилися тут майже 2,5 тисячі років тому. Їх периметр ― 37 кілометрів. Вони захищали циркульне городище скіфського часу, чия форма повторювала рельєф для економії ресурсів під час будівництва. Тепер тут історико-культурний заповідник «Більськ». 

― Це вал середини 6 століття до нашої ери, ― пояснює Олексій Крютченко. Пісочний капелюх робить його схожим на європейця-колонізатора в Африці. Власне, температура у цей серпневий день підіграє подібності. ― Площа городища, яке вони оточують ― 5 тисяч гектарів, з них ми відкрили 0,2 гектари. Зазвичай вони менші, 7-12 гектарів. Тобто це був потужний центр, що мав східну та західну частини. Тут сіяли пшеницю, вирощували свиней, а собаки мають травми хребта, характерні для в’ючних тварин. Але дуже мало розводили птахів, і ми не знайшли жодної лусочки риби. 

Олексій знайомить побратимів із місцем розкопок.
Фото: Надія Миколаєнко
Олексій знайомить побратимів із місцем розкопок.

Ми стоїмо за валами. Три роки тому тут знайшли поховання скіфського часу. Частину вже знищив плуг, але є не зачеплені. Ще до створення валів тут навколо бронзоливарні зародилося поселення.

― Бачите рівний зріз? ― показує Олексій на розкопаний могильник, окремі ділянки якого захищені від дощу й сонця плівкою. ― Це називається зачистка. Тут дерево-земляна архітектура, і ми знімаємо природні шари ― чорнозем, суглинок, глина ― щоб виявити ділянки, засипані мішаним грунтом. Це і будуть контури форми давньої будівлі. А поховання видно за темними плямами.

Біля вже дослідженого поховання.
Фото: Надія Миколаєнко
Біля вже дослідженого поховання.

Поховання воїнів уже встигли пограбувати ще в давні часи ― від усього спорядження лишилися три вістря стріли і ніж з кістяним руків’ям. А от жіночі та дитячі зачепили хіба кроти ― їхні могили традиційно були бідними. Саме поховання зараз виглядає як яма, що має нішу в стіні, де лежало тіло. Багаті кургани ж в іншій частині городища.

― Тут зрідка знаходять намистини і бронзові скроневі кільця, ― продовжує Олексій.

― Я пригадую, що це ознака слов’ян, ― встряє Росомаха. Він ― високий, дебелий чоловік у камуфляжі від берців до панами. Усі його риси немовби перебільшені ― і ніс, і губи, і вуха, і швидкі очі, і навіть голос, гучний і всезаповнюючий.

― Ні, вони і в скіфські часи зустрічаються, ― відказує Олексій, і продовжує. ― Дитячі поховання більш багаті ― є античні буси, мушлі з Середземного моря.

Олексій з новоприбулими біля вже дослідженого поховання.
Фото: Надія Миколаєнко
Олексій з новоприбулими біля вже дослідженого поховання.

― А вже ідентифікували, це скіфи були? ― не вгаває Росомаха.

― Скіфського часу. Я не люблю натягувати сову на глобус.

Городище занепало разом із занепадом скіфів на межі 3-4 століть до нашої ери. Раніше вважали, що їх витіснили сармати, але тепер відомо, що ті прийшли аж на 150 років пізніше. Тож нова теорія каже, що скіфам довелося піти на південь через зміну клімату. 

Небом прокочується перший гучний грім. Йому ніби відгукується інший ― по ту сторону валів. Не встигаємо ми зібрати так і не задіяні лопати, як з неба ллється вода. До альтанки біжимо вже під градом. І поки ми розкладаємо інвентар всередині й ховаємося в закутках від шквалів, землю рясно засипає білими льодяними кульками, ніби вишневими кісточками сад.

Альтанка — схованка від граду
Фото: Надія Миколаєнко
Альтанка — схованка від граду

Росомаха спостерігає, як вщухає стихія.
Фото: Надія Миколаєнко
Росомаха спостерігає, як вщухає стихія.

2

Уявлення про посттравматичний стресовий розлад і довготривалу реабілітацію військових з’явилося у 1980 році, вже після В’єтнамської війни. Вперше про археологію як терапію задумалися приблизно в той же час ― в Університеті Арізони так прагнули домогтися прогресу в лікуванні дітей, що мають розлади аутичного спектру. 

Пізніше, уже в 2017, археологію вперше використали як спосіб покращення психічного здоров’я і добробуту загалом у спільнотах корінних народів у США

Перед початком робіт.
Фото: Надія Миколаєнко
Перед початком робіт.

Ті ж дослідники й дослідниці зробили припущення про користь закону суперпозиції в археології: коли сформувався нижній прошарок, жоден з верхніх ще не існував. Нібито просто, але фактично це позначає зв’язок і розмежування минулого та майбутнього, зв’язок між речами та часом, циклічного й лінійного. Саме складність стосунків з минулим, теперішнім і майбутнім ― одна з основних ознак травми. 

План-схема розкопок.
Фото: Надія Миколаєнко
План-схема розкопок.

Уперше археологія як частина психологічної реабілітації для військових постала в 2011 році ― у Великій Британії з’явилася ініціатива «Операція “Соловей”», з якої у 2015 році виникло ще кілька схожих проєктів для ветеранів. Наприклад, проводили розкопки під Ватерлоо. Такі ж програми виникли і в США, згодом у деяких тамтешніх університетах ветерани отримали знижку на вивчення археології, були окремі поїздки до Ізраїлю

Олексіїв капелюх і робочі записи.
Фото: Надія Миколаєнко
Олексіїв капелюх і робочі записи.

Наукових досліджень поки що небагато, проте вони свідчать про ефективність підходу. Наприклад, помітили, що інтенсивність симптомів депресії, тривога та відчуття ізоляції від світу зменшуються, а усвідомлення власної цінності зростає. Важливо, що поруч перебувають ті, хто розуміють без слів ― адже пережили те ж саме. Допомагає спільний чорний гумор і схожий досвід ― як сказав один з опитуваних у дослідженні, «це дозволяє мені вийти зі своєї голови й говорити з іншими, [...], стати нормальним». 

Інвентар для роботи на розкопках.
Фото: Надія Миколаєнко
Інвентар для роботи на розкопках.

В іншому дослідженні ветеран зазначив: «Тепер я з нетерпінням чекаю майбутнього, знаходячи речі з нашого минулого». У тому ж дослідженні ветерани пояснювали, що їм подобається відчуття внеску до спільної історії, перебування на свіжому повітрі серед зелені й фізична активність зменшує рівень стресу у 98% опитуваних, а понад 60% додали, що їм подобається компанія решти ветеранів, а необхідна під час такої роботи концентрація дозволяє «забути» про власну тривожність. Ветерани ніби заново засвоюють, що світ може бути безпечним, а постійне перебування насторожі може замінити відчуття цікавості до оточення. Також спільна робота дозволяє повернути відчуття команди, зв’язку з іншими, що особливо важливо для військових. При цьому дехто зазначає, що робота з виявлення металевих предметів у навушниках допомагає бути наодинці з собою, проте не почуватися самотнім. Інших же це може примирити з потребую перебування поруч з іншими людьми. Так само допомагає розуміння історичної знахідки, своєрідне «полювання», азарт, роздуми про людей, яким належали знайдені речі або останки. Це також дає відчуття успіху, власної цінності та спроможності до дій, і змінює ставлення до власних спогадів, їх опрацювання.

3

― Це праця, що фізично й інтелектуально заполоняє тебе, ― пояснює Олексій, сідаючи в тіні лісу поруч з розкопаним могильником. 

Саме йому належить ідея арехологічного табору «Всі свої» як частини психологічної підтримки для українських ветеранів.

Олексій
Фото: Надія Миколаєнко
Олексій

Вперше сюди, у Більськ, Олексій приїхав 20 років тому ― зацікавився шкільним археологічним гуртком. У 14 років багаття після розкопок, співи з однолітками під гітару, старші, що поважають і навчають і життя в наметах здавалися втіленням романтичних мрій ― й Олексій у них повірив. Вступив у Харків на археологію, почав працювати в музеї головним зберігачем ― нікуди не поспішав, нікуди не рвався.

Фото нещодавно дослідженого поховання.
Фото: Надія Миколаєнко
Фото нещодавно дослідженого поховання.

На війну поїхав у 2014 буквально з цього ж заповідника. Напередодні експедиції з Денисом Гречко, який тепер теж є ветераном-співорганізатором, поїхав у військкомат, де його відмовилися брати до війська ― мовляв, немає потреби. А вже згодом зателефонували й попросили приїхати ― Олексій покинув розкопки, спакував речі й так потрапив у 92 бригаду. Ще місяць навчань ― і 9 вересня з побратимами приїхав під Щастя. На 300 метрів фронту їх було сімнадцятеро. Там провели рік без ротацій. 

Олексій
Фото: Надія Миколаєнко
Олексій

Олексієві відразу дали позивний «Археолог». Приносили йому знайдені у вирвах шматки глечиків, хизувалися фотографіями, розпитували про історію, сперечалися через псевдонаукові теорії. Танки стояли на курганах, й Олексієві було шкода ― та все ж за життя побратимів переживав більше. Навчений роботі з картами й нівелірами, оптичними приладами для вимірювання висоти й відстані під час розкопок, він швидко навчився калібрувати артилерію.

Oлексій розповідає про план розкопок.
Фото: Надія Миколаєнко
Oлексій розповідає про план розкопок.

― Я знайшов там кілька фрагментів кераміки, думав, відкрив нове поселення, написав колегам ― виявилося, воно вже відоме, ― говорить, сміючись. ― Ми полізли у вирву від «Градів», і я почав істерично сміятися. Хлопці злякалися, подумали, зійшов з розуму ― а на мене впала стіночка глиняна з візерунками. 

Лежачи в бліндажах, Олексій думав про те, чи досяг чогось у житті. Коли в липні 2015 потрапив у засідку й отримав поранення, повертаючись з бойового завдання, поїхав на реабілітацію, ще через місяць ― звільнився з війська. Повернувся до музею, але більше не хотів лишатися на місці ― так став аспірантом Інституту археології в Києві, почав займатися науковими й охоронними розкопками, які приносять більший заробіток (проводять на ділянках перед будівництвом).

Aрхеолог позначає на шарі землі сліди-ознаки можливих знахідок.
Фото: Надія Миколаєнко
Aрхеолог позначає на шарі землі сліди-ознаки можливих знахідок.

Сам Олексій звертався до психологів двічі. Вперше у Трускавці під час реабілітації після поранення ― тоді психолог сказав йому, що може хіба що обійняти, бо не має досвіду роботи з військовими і боїться нашкодити. Вдруге у групі взаємодопомоги, проте той досвід йому не сподобався ― у родин військових і самих ветеранів були різні запити, а пройдені тести лиш посилювали відчуття власної «ненормальності». 

― Четверо моїх побратимів покінчили з життям самогубством, ― говорить. ― Я намагався зрозуміти, як можу зарадити, почав проходити курси з психології. У мене теж бували спалахи… Якщо чесно, допомога треба всім. Просто я собі намагаюся зарадити, допомагаючи іншим і знаючи, що я не кращий і не гірший за них. 

Знайшли камінь невідомого призначення.
Фото: Надія Миколаєнко
Знайшли камінь невідомого призначення.

Побратимів Олексій зацікавив археологією ще під Щастям, тож дехто з них приїжджав до нього на розкопки. Вони розуміли одне одного без слів ― краще, ніж зміг би будь-хто інший. На той час Олексій уже долучився до ветеранської громадської організації, був у громадській раді при Міністерстві ветеранів ― хотів допомогти побратимам. І вирішив провести Археологічну школу. Зробив анкету, кошти взяв у ГО, заручився допомогою від заповідника ― відгукнулося 25 людей. 

Левова частка роботи — уважне повільне копання.
Фото: Надія Миколаєнко
Левова частка роботи — уважне повільне копання.

― Для ветеранів важливо приїхати на могилу до побратимів, поспілкуватися, зустрітися, а через скорочення пільг декому це складно зробити. Тому це такий спосіб творити середовище, ― пояснює Олексій. ― Для нас дуже важливо проговорити все, і ще раз, і ще раз, і трошки повихваляти себе. Якщо у ветерана немає комунікації з побратимами, він часто замикається, йому стає зле ― стається колапс. 

4

― А-А-А!!! Олексій!!! ― гукають з розкопу. 

Він сміється сам до себе ― ніби знає, що нічого цікавого, та все ж іде до археологів з інституту. 

Зібрані знахідки: кістки та кераміка.
Фото: Надія Миколаєнко
Зібрані знахідки: кістки та кераміка.

Олексій не помилявся: кілька шматків кераміки й кістку. Коли ми підходимо, Нікіта саме видлубує її з глинистого ґрунту. Знахідки складають у пакети, а Олексій, посміявшись і похитавши головою, йде на розкоп до ветеранів. Там справи не набагато кращі.

― Давно я так не копав, прямо як на позиціях! ― сміється Олександр, відкидаючи тяжку землю.

Учасники розкопок знімають верхній шар землі.
Фото: Надія Миколаєнко
Учасники розкопок знімають верхній шар землі.

Шматки глини-обмазки й черепки ліпної кераміки розкладають у квадрати навпроти місця знахідки. Науковиця Лєна записує все в журнал, сівши край розкопу. Дитячі тату-перебивачки на її руках, куплені в місцевому магазині ― традиція ще зі студентських поїздок у Більськ. 

Лєна веде перелік знахідок.
Фото: Надія Миколаєнко
Лєна веде перелік знахідок.

Олівець — найзручніший інструмент для нотаток на розкопках.
Фото: Надія Миколаєнко
Олівець — найзручніший інструмент для нотаток на розкопках.

Майже всі знахідки так і залишаться лежати в пакетах поруч з місцем розкопу ― не мають ніякої особливої цінності. Їх рахують, за можливості визначають тип розбитої посудини і полишають. Іноді окремі уламки забирають на хімічний аналіз. 

Те, що таки забирають до музею, Лєна показує вже ввечері в наметі, де зберігають їжу та приладдя. Поки розкладає на столі маленькі підписані пакетики, пояснює: 

― Особливі знахідки ― це металеві вироби або прикраси з непрозорого скла, багато з них привезли з античних міст Причорномор’я. Їх ми знайшли у цьому ж могильнику ще до вашого приїзду, ― простягає пакетик з поцяткованою намистиною, великою, ніби виноградина. ― Це знайшли в дитячому похованні. Цікаво, що вона такого розміру.

Лєна демонструє знахідки.
Фото: Надія Миколаєнко
Лєна демонструє знахідки.

Намистина з дитячого поховання.
Фото: Надія Миколаєнко
Намистина з дитячого поховання.

― Можливо, вона така велика, бо довго чекали на народження дитини, ― фантазує Росомаха. 

― Ми так не говоримо, ― протягує Олексій, стоячи поруч столу, і додає, поки Лєна розкладає пакетики з амфороподібними намистинами: ― Такі прикраси ми часто втрачаємо ― дістаємо з волого ґрунту на сонце, і вони відразу розсипаються. 

Скронева підвіска.
Фото: Надія Миколаєнко
Скронева підвіска.

― Це скронева підвіска з дитячого поховання. І знайдені наконечники стріл. 

― О! О! ― гуртом пожвавлюються Росомаха, Олександр і Костянтин, що недавно приїхав і лиш тихо спостерігав. 

― Це бойові, ― уже зі знанням справи зауважує Росомаха, ― їх робили так, щоб не витягнути. 

― Тільки продавлювали наскрізь, ― киває Олексій. 

Розглядають знахідки.
Фото: Надія Миколаєнко
Розглядають знахідки.

Слідом на столі з’являються залізна бритва, округле глиняне прясло для веретена і ніж з кістяним руків’ям. Це все залишиться у фондах заповідника.

― А що це за камінь? ― киває Росомаха на залишок у коробці. 

― Просто обточений камінь, ― стенає плечима Лєна. ― Ми не знаємо, нащо його використовували. 

― А я знаю! Це було точило.

― Ми не можемо стверджувати без експертизи. Слідів заточки немає, ― і Лєна починає складати все назад. 

― Нє, ви уявіть, скіфи ж були такі войовничі… ― починає Росомаха.

― Ні, насправді, не дуже, ― сміється дівчина.

― … що знімали з ворога шкіру! Це описали греки!

― Це просто їх уявлення про скіфів, ― обережно уточнює. 

― У Росії кажуть, що ми дітей їмо. То що, вірити? ― сміється Олександр, і решта тему підхоплює.

Говорять про розселення слов’ян, історію племен, зародження нації, мови. Костя переважно мовчить, а коли всі замовкають, пояснює: 

― Мені зараз доводиться перевчати історію ― я з Росії. 

Костя.
Фото: Надія Миколаєнко
Костя.

Народився він у Києві, але виріс у Волгоградській області. У Росії з 15 років займався чорною археологією ― шукав і відновлював зброю часів Другої світової, клепав патрони. Потім була служба в армії й перша воєнна операція у Дагестані як строковика у 2009 році. За кілька місяців уже поїхав у складі війська окупанта в грузинську Південну Осетію.

Наступного разу до окупованої Росією території він потрапив через чотири роки ― уже як український доброволець. Костя прийшов у «Донбас» до Росомахи вже після того, як батальйон вийшов з Іловайська. Грузинам, поруч з якими воював, так і пояснював: «Бував у вас як окупант». Вони не дорікали, тільки запитували: «Але ж тепер ти розумієш?». Так, тепер Костя розумів. Його командир з Південної Осетії, генерал-майор Шушукін, загинув на Донбасі ― кажуть, через серцевий напад, але Костянтин не вірить: той був здоровий, але надто впертий і самостійний, підбивав до «походу на Київ». 

Костя і решта учасників вечеряють.
Фото: Надія Миколаєнко
Костя і решта учасників вечеряють.

Через три роки Костянтин пішов із ЗСУ ― як сам пояснює, через сварку з керівництвом, йому пригадали російське громадянство. Позбутися паспорту з двоголовим орлом він не може ― для цього треба приїхати на територію Росії, що небезпечно.

Тож три роки тому Костянтин почав працювати у Краматорську, потім перебрався до Києва, де став адміністратором у команді з кіберспорту. Разом з тим навчається на юридичному.

― Не можу вже бути в Києві… ― говорить. ― Побачив оголошення про цей табір у закритій групі батальйону «Донбас». Київ уже дістав, півтора рок без відпустки… Команда ― молоді хлопці, яким байдуже до війни. 

Учасники розкопок спілкуються за кавою.
Фото: Надія Миколаєнко
Учасники розкопок спілкуються за кавою.

Врешті Костя починає розповідати фронтові історії ― побратими приєднуються, жартують про російську пропаганду, незмінно, як і за сніданком чи приготуванням до сну, повертаються до боїв, втрат, Іловайська, Попасної, Щастя. До того, що треба проговорити не раз, і що зрозуміють тільки ті, кому не треба пояснювати, як це. 

5

Ввечері ми розкладаємо вогнище під старим розлогим дубом. Дим ріже очі, іскри долітають до лав. 

Лєна підкидає дрова у вогнище.
Фото: Надія Миколаєнко
Лєна підкидає дрова у вогнище.

Олексій, як і Росомаха, у ці кілька днів сипав запитаннями, але лиш уважно слухав; його основна тема ― лицарство й історичні реконструкції. 

― Я ніколи раніше так нічого не копав, тільки на фронті, ― говорить. ― Азарт протягом дня трохи падає, але я розумів, куди їхав. Скіфи ― не мій період, але я хотів подивитися, як це все відбувається.

Олександр
Фото: Надія Миколаєнко
Олександр

Він побачив оголошення про археологічний табір у Facebook ― і знайшовши серед організаторів побратима Дениса Гречко з 56 маріупольської бригади, заповнив анкету.

Олександр народився у Криму, як соціальний педагог-психолог служив у Росії, звідки в 1993 році перевівся у Чернівці. Потім вивчав практичну психологію у Дрогобичі, працював у «Caritas», у соціальній службі на Сході. До батальйону «Хортиця» приєднався у 2016 році. Звільнився у червні 2021. 

― Для мене той час пролетів швидко, ― говорить. ― Таке життя. Я до цього ставлюся, як до роботи. Важкої, небезпечної, на якій треба вижити. Але для капітана головне, щоб усі хлопці були живі.

Олександр розрівнює прапор Всеукраїнського об’єднання археологів України.
Фото: Надія Миколаєнко
Олександр розрівнює прапор Всеукраїнського об’єднання археологів України.

Олександрові 52, і вже 13 років він робить кольчуги й займається реконструкцією битв часів Середньовіччя. Він їздив на фестивалі реконструкторів, брав участь у роботі львівського клубу реконструкції, робив кольчуги на замовлення в Україні і за кордон. Коли він одягає окуляри в тонкій оправі і починає розповідати про своє захоплення, ніби саме зараз це й бачить: самоткані сорочки, випалена черепиця, розчини за старими рецептами, кільця кольчуг і звук кованого металу. 

За романтизованими розповідями ― цілий ринок з потужною економічною складовою і пласт ентузіастів та ентузіасток. Олександр мав багато замовлень з Далеко Сходу ― але після 2014 року з росіянами не працює. Каже, що реконструктори й археологи, до війни подекуди конкуруючі, об’єдналися, як то зробили футбольні ультрас, і багато з них поїхали на фронт. 

Його мрія ― поїхати на Геделон, будівництво середньовічного замку за тогочасними технологіями. Але зараз, сидячи поруч з вогнем біля скіфського поселення, він не хоче повертатися до Львова, де є маршрутки, автомобілі, сусіди, перехожі ― він хоче в печеру, де буде тихо, темно і не буде людей. Після повернення з фронту їхав автобусом Кропивницький-Москва ― і не міг там всидіти. І так само не може прийняти того, що здорові й молоді не пішли на війну і тепер просять його поступитися чергою у ЦНАПі. 

Олександр знайшов грудку з шматочками кераміки.
Фото: Надія Миколаєнко
Олександр знайшов грудку з шматочками кераміки.

― Війна змінилася, ― каже. ― Позиційна війна вимотує ― немає руху, напруга є. Але я на війні переконався, що немає «Сходу» і «Заходу» ― є ті, хто за Україну, і ті, хто проти. 

Олександр хотів би зробити паузу від війни. Роки на одній посаді з тими ж людьми виснажили. Зараз він вивчає психологію травми і хотів би працювати саме психологом ― але таку посаду у війську йому зараз знайти не можуть. Тож так, він хотів би зробити паузу, але вже їздив у військову частину домовлятися про новий контракт. Уже зателефонували ― викликають.

Олександр зітхає.

― Я не спішу. На війну встигнеш завжди. Кожна людина в щось вірить. І я вірю, що встигну.

Ми мовчимо, і чутно тільки далекий грім. 

Досліджує шар.
Фото: Надія Миколаєнко
Досліджує шар.

Дискусії на історичні теми — чи не основне заняття на розкопках.
Фото: Надія Миколаєнко
Дискусії на історичні теми — чи не основне заняття на розкопках.

Мені немає чого спитати ― усе одно не зрозумію. Олександрові немає чого сказати ― усе одно надто багато пояснювати. 

― Судячи з усього, прогноз на ніч раніше збудеться, ― після короткої мовчанки каже він, підставляючи долоню під перші важкі краплі дощу, що пробиваються крізь дубове листя. 

Вночі, коли на трохи стихає грім і дощ, поверх наметів повзають світлячки, а на ранок стає знову сонячно ― до нової грозової хмари. Олексій розповідає про можливу поїздку до великих курганів, один з яких колись сягав 14 метрів у висоту. Показує знімки з дрону, де менші кургани похилі, ніби вкриті полем-покривалом. Та врешті поїхати туди не вдається ― авто не подолає розмиті ґрунтові дороги, а йти далеко. 

Білизна таборувальників на ранок після дощу.
Фото: Надія Миколаєнко
Білизна таборувальників на ранок після дощу.

Тож збираємося в пішу прогулянку до лісу ― там лишилися вали і яри оборонної споруди Східного укріплення, які Олексій жартома називає великим понтами: висота сягала 6 метрів, край був рівний, яр глибокий. Дорога проходить через ліс, занедбаний яблуневий сад, а культурний шар розкопу поруч з господарськими полями такий насичений, що купи землі всіяні пряслами, уламками горщиків і глиняної обмазки з будівель ― їх навіть не рахували. 

Прогулянка-екскурсія
Фото: Надія Миколаєнко
Прогулянка-екскурсія

За кілька хвилин прогулянки полем, де ведуться інші розкопки, — дві керамічні знахідки.
Фото: Надія Миколаєнко
За кілька хвилин прогулянки полем, де ведуться інші розкопки, — дві керамічні знахідки.

Росомаха, Олександр, Костянтин і решта обговорюють ― і факти, і міфи, і побачене, і очікуване. Та все ж раз у раз повертаються до війни. Схоже, розкопують вони тут не поховання, а самих себе. 

Олексій ознайомлює з масштабами городища.
Фото: Надія Миколаєнко
Олексій ознайомлює з масштабами городища.

Росомаха та інші слухають історії про скіфські поховання.
Фото: Надія Миколаєнко
Росомаха та інші слухають історії про скіфські поховання.

6

Уже по завершенню ветеранських розкопок Олексій напише, що знайшли кількох небіжчиків і три господарські ями з побутовими предметами. У вересні він почне збирати відгуки від побратимів.

Але найважливіше те, що сказав Олександр ще на другий день, відкидаючи лопатою обважнілий від дощу ґрунт.

Кропітка робота — сантиметр за сантиметром зняття шару глибиною в штик лопати.
Фото: Надія Миколаєнко
Кропітка робота — сантиметр за сантиметром зняття шару глибиною в штик лопати.

― Як копається? ― спитала я. 

― Азарту як такого немає, ― відповів він, розуміючи, що ніяких пекторалей не буде. ― Але є дитяча цікавість. А щось знайдеться, по любому. Та вже знайшлося.

― А що ви знайшли?

― Побратимів. Однодумців. Й ось такий великий шмат глини. 

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram