ГлавнаяОбществоОбразование

Жива бібліотека: люди, які стали книгами

У великій залі єврейського культурного центру Бейт Дан, де проходить четверта національна (не)конференція спільноти відповідального вчительства EdCamp Ukraine, – десять кіл по десять стільців. У кожному колі сидить по одній людині. Леонід Балдін – молодий айтішник, який після травми тимчасово пересувається на візку. Олена Глоба – мама відкритого гея, співзасновниця організації для батьків ЛГБТ+ людей “Терго”. Ганна Шубіна – антикорупційна активістка. Олександра Коряк – юристка, правозахисниця, етнічна романі. Анастасія Домані – транс*жінка, консультанка в Транскоаліції на пострадянському просторі. Вікторія Бабій – правозахисниця. Василь Маліков – викладач Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”, відкритий гей. Олександр Елькін – натхненник руху EdCamp в Україні, етнічний єврей. Надія Оксенчук – колишня директорка школи, яка втратила посаду, вступившися за дитину, якій Ірина Фаріон розповіла, що немає такого імені – “Маша”. Марія Воронцова – підприємиця, що вимушено переїхала з Донбасу під час війни.

Кожна людина – “книга” Живої бібліотеки (далі – ЖБ). Кожна і кожен мають цікаву й непросту життєву історію та готові відповідати на запитання. “Читачі” бібліотеки нічого про них не знають і обирають лише за умовною табличкою: “єврей”, “романі”, “гей”, “підприємниця ВПО” тощо. Це – один із ключових принципів ЖБ: спершу ти обираєш “категорію”, певну абстракцію, і лише потім – знайомишся з людиною.

Цього разу “книжки” говорять із досить непростою аудиторією – шкільними учителями. Точніше, вчительками, бо чоловіків на Живій Бібліотеці критично мало (втім, як і в шкільній педагогіці взагалі).

Усупереч певним побоюванням організаторок (чи всі історії сприймуть нормально?), “бібліотечна сесія” закінчується під колективні шморгання носами. Під час зворотнього зв’язку (в класичному форматі ЖБ його не роблять, кожен іде сам зі своїми враженнями) учительки зізнаються: про багато аспектів чужого життя навіть не задумувалися. “У кожній історії стільки болю, але й оптимізму! – говорить учителька, чиє ім’я я не встигаю записати. – Я зрозуміла, що публічно показати свою вразливість – це риса сильних людей, і нам це дуже важливо в роботі з дітьми”.

Фото: Edcamps

Говорять – цікавитися життями, не схожими на наші, – нормально. Ненормально – робити вигляд, начебто їх не існує, наче всі ми народжуємося, живемо і помираємо за одним і тим самим шаблоном.

Добровільність – головна риса бібліотеки як для “книг”, так і для читачів. Кожен і кожна обирають ту книгу, яка їм найцікавіша. В “бібліотечній залі” EdCampу найбільшою популярністю користуються “книжки”: чоловік із інвалідністю, гей, мама гея. До Олександри, ромської активістки, підсідає мало хто – дехто потім зізнається, що не зрозуміли самого слова “ромні”. Багато хто потім шкодує, адже тема освіти ромських дітей актуальна для шкіл у багатьох регіонах.

На відміну від традиційного формату Живої бібліотеки, де читач і “книга” знаходяться тет-а-тет, на EdCamp\'і читання – колективні. “Так навіть комфортніше”, – зізнається дехто і з читачів, і з “книжок”. Бути з непростою людською історією сам-на-сам – нелегка справа.

“Це як із кавою: хтось може пити рістретто, а в когось і серце зупиниться, – говорить співорганізаторка Живої бібліотеки на EdCamp'і Анна Шаригіна, віце-президентка харківського жіночого об’єднання “Сфера”. – Групові читання можуть бути легшими і підходять, якщо треба охопити більшу аудиторію.А хтось підходить до чужих історій і нових знань обережно, потроху. Таким людям (а також у роботі зі школярами) я би радила починати з документальних фільмів – це дає емоційну дистанцію. Для початкової роботи з темами дискримінації – це прекрасний формат.

Анна Шаригіна
Фото: EdCamp
Анна Шаригіна

Якщо обрати фільм помірковано, “без надриву”, і почати обговорення з нейтрального питання “які ваші враження від фільму?” – це дасть можливість вийти на ті питання і теми, на які багатьом досі важко виходити “просто так”. Круто, якщо є можливість запросити до обговорення людину, яка такої дискримінації зазнає. Наприклад, в обговоренні фільму про трансдівчинку на EdCamp'і у нас брала участь трансжінка Настя Домані – дехто з тих, хто чув її зранку, потім прийшли “дочитати” її історію на Живу бібліотеку”.

Дехто з учительок готується “дочитувати” історії й після закінчення сесії. Записують телефони і фейсбучні контакти “книжок”, питають, чи можна задавати питання, запрошувати до школи.

“Я думаю, якщо я прийду до школи розповісти про свою юридичну кар’єру, – це зруйнує дітям (та й учительству) міф про те, ніби роми не можуть бути представниками якихось професій чи взагалі здобувати освіту, – говорить Олександра Коряк. – Але проблема з ромською освітою справді існує. Хтось знаходиться за межею бідності, й діти змушені працювати з малого віку; хтось не має документів – ці ситуації можна розв’язати, але треба працювати над ними. А хтось не дає дитину до школи, бо боїться, що її там будуть цькувати, і як правило – не помиляються. Я вчилася в юридичній академії і все навчання вимушена була просити викладачів та студентів не використовувати ромів як постійний приклад, коли мова йде про певні злочини, вдаватися до інших асоціацій і метафор”.

Олександра Коряк
Фото: zik.ua
Олександра Коряк

Міфи й упередження, базовані на незнанні, – проблема, про яку добре знають не лише в ромській спільноті, а й у багатьох інших вразливих групах. “З одного боку, в наш час серед адекватних людей уже не існує міфів про євреїв і “сіонську змову”, – говорить натхненник руху ЕdCamp в Україні, радник міністерки науки й освіти Олександр Елькін. – А з іншого, відгомони всього цього живі, я колись навіть сумнівався – чи маю право я, єврей, займатися реформою української освіти? Але цей страх, який мені нав’язаний якимись медійними міфами, – це спроба вкрасти у мене мою Україну. На щастя, Україну формують абсолютно різні люди, і добре б нам привчити дітей до необхідності конструктивно знайомитися з іншими”.

За дослідженнями Freedom House, лише 5-10% людей в Україні говорять, що знайомі з геєм або лесбійкою, і ще 5-10% – думають, що знайомі. Більшість респондентів зізнаються: жодного разу не мали можливості поговорити про сексуальну орієнтацію та гендерні ідентичності в безпечному оточенні, з людьми компетентними, тим паче – із особистим досвідом.Звідси – страхи та домисли.

Можна припустити, що аналогічна ситуація має бути зі ставленням і до людей і з інших вразливих груп. Адже наші страхи зазвичай і базуються на необізнаності.

“Нещодавно мене на вулиці побачив якийсь хлопчик і крикнув “Воу, а що це?!” – розповідає Леонід Балдін. – Мама його вдарила, мовляв, не можна, це ж “інвалід”! А я б хотів, щоб ставлення до мене у дитини базувалося не на страху, що її вдарять, а на тому, що нам цікаво поговорити.

Є ще й така штука, що люди часто не знають, із якими реальними проблемами зіштовхуються інші. От, наприклад, про пандуси ніби всі вивчили, а є ще питання про туалети. Або про транспорт. Або просто про те, як непомітно втекти з концерту, який тобі “не зайшов” – на своїх двох це легко, а на візку без інфраструктури залу – неможливо”.

Леонід Балдін (справа)
Фото: EdCamp
Леонід Балдін (справа)

Знали б – можливо б, більше долучалися до якихось змін, вважає Балдін.

“Форма, яка запрошує людей говорити одне з одним, завжди буде успішною, – переконана Юлія Білик, соціальна педагогиня з вінницької гуманітарної гімназії №1. – Розумієш, що те немислиме, про що пишуть ЗМІ, направду знаходиться поруч із нами".

"Діти часто не сприймають особистість інакших. Той, хто виділяється чимось, стає об\'єктом насмішок, і саме від учителя залежить, у що це виллється далі. Якщо першими “книгами” для учнів будуть сторонні дорослі люди – можливо, в майбутньому обговоренні складних тем наважаться говорити і самі діти”, - говорить Юлія Білик.

Олена Глоба, мама ЛГБТ-активіста й правозахисника Богдана Глоби, розповідає, що в той час, коли вона ще не могла прийняти й зрозуміти свого сина, він отримав допомогу саме від учительки. “Я їй усе життя буду вдячна, вона стала йому заледве не другою мамою, – говорить Олена. – Це був складний для Богдана період – усвідомлення себе, конфлікти із нами, родиною, – і тим, що він пройшов його живим та здоровим, він завдячує саме вчительці, Світлані Дмитрівні. Якби таких Світлан було більше, життя наших дітей інакше б складалося”.

Василь Маліков, викладач історії української культури в Харківському політехнічному інституті, переконаний, що заборона говорити з дітьми в школах про сексуальну орієнтацію – лицемірство. “Викладачі, вчительство – вони говорять, просто не напряму і здебільшого в негативному руслі. Тобто, в негативному – можна, а в безоціночному ні? Це лицемірство. Саме звідси виникає мова ненависті, звідси – групи молодиків, котрі нападають на мирні акції”.

Говорить Василь і про те, що серед його знайомих геїв та лесбійок, звісно ж, є шкільні та вузівські викладачі. Але практично всі вони змушені приховувати свою орієнтацію. “Це цинічно, – говорить Василь. – Суспільство змушує їх це приховувати, бо вони начебто несуть якусь загрозу дітям (що, безумовно, не так), у той час як насправді під загрозою - самі вони. Адже бувають випадки і погроз родині, і фізичних нападів, і психологічного тиску”.

Василь Маліков (в центрі)
Фото: EdCamp
Василь Маліков (в центрі)

Анна Шаригіна говорить: є проблема булінгу не лише дітей, але й дорослих. Та дітям захищатися важче.”Несуттєво, цькують дитину через зовнішність, інвалідність, секусальну орієнтацію, котру вона лише почала усвідомлювати, етнічну чи релігійну приналежність. Учителі повинні говорити про різноманітність світу й захищати всіх своїх учнів та учениць”.

В опитуванні “Навчати і навчатися: куди і як зростати українському вчительству”, проведеному Міністерством науки й освіти та ГО “EdCamp Україна” влітку 2018, педагоги зізнаються, що потребують фахової допомоги в ситуаціях, коли: дитина стає об’єктом цькування (29% опитаних), необхідно допомогти інтеѓруватися в класі дитині з особливими освітніми потребами (31%), дитина з інвалідністю перебуває у неформальній ізоляції в класі (12 %), діти з нетиповою зовнішністю стають об’єктами жартів, висміювання (17%) тощо.

Методика “Живої бібліотеки”, переконані її учасники та учасниці, може стати одним із тих інструментів, які допоможуть учительству з цим працювати. Організатори самі мають вирішувати, кого їм запросити на роль “книжок”, чиї історії будуть цікаві й корисні шкільній спільноті.

“Від цькування та інших проявів дискримінації, від постійного приховування своїх поглядів, або вподобань, або приналежності до певної групи (етнічної, релігійної) потерпають не лише учні, а й учителі, батьки, – переконаний Василь Маліков. – Тож чим більш толерантна школа – тим комфортніше усім членам її спільноти”.

“Нас питали, чи ми не боїмося, що вчительська аудиторія не всі наші “книжки” прочитає спокійно та адекватно, – говорить Анна Шаригіна. – Але ми побачили, що вчителі й учительки, котрі збираються на EdCamp'і, налаштовані, перш за все, на комунікацію з дітьми. Їм важливо справді розуміти, і про що діти говорять між собою, чим цікавляться, і – через що дитина може зазнавати булінгу, переслідувань, що може її тривожити.

І тому для них усі “незручні” теми – це поле для роботи, для цінного і ціннісного контакту з дітьми. Знаєте, особисто мені це дає велику надію”.

Анна Шаригіна и Анастасія Домані
Фото: EdCamp
Анна Шаригіна и Анастасія Домані

Провести Живу бібліотеку на EdCamp’і громадським організаціям “Сфера" та "Громадська альтернатива” допомогли Фонд "Пам'ять. Відповідальність. Майбутнє", NDI — "Національний демократичний інститут" та Посольство Великої Британії в Україні

Іванна Скиба-Якубова , PR-менеджерка культурних проектів
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter