Як ви дізналися про можливість поїхати в Гаїті та як ризикнули спробувати?
Все почалося з того, що я потрапив на коротке стажування в США у 2010 році. Американські лікарі розповіли мені про поширену практику – місії в Гаїті. Мені здалося, що це хороша ідея, щоправда, американські лікарі їздять туди своїм коштом, або шукають благодійників, та й врешті дорога для них коштує не так багато, як для мене. Хто б зміг заплатити за українця, чи де б я сам міг знайти такі гроші? Відповіді я не знаходив, але все ж вирішив подати своє резюме на відбір у поїздку. Так співпало, що 2010-го року у Гаїті відбувся сильний землетрус, який за різними оцінками забрав життя близько 300 тисяч людей. І мене відібрали. З того часу я був в Гаїті чотири рази. Мої витрати покриває волонтерський проект Slavic Full Gospel Youth Ministries – християнська організація, утворена українськими емігрантами. Група, з якою ми їздимо, не офіційна організація, а радше команда добровольців. Ми літаємо в Гаїті взимку, коли клімат більш сприятливий, малярійні комарі не активні і можна не робити щеплення.
Чи їздить з вами хтось з українських колег?
Там, де я буваю, я один з України. Щоправда, в нашій команді були американці українського походження.
У вас чотири дитини, ціла лікарня маленьких пацієнтів, приватні консультації. Яке Вам діло до людей, які живуть на іншому континенті?
Я хочу подивитися на світ інакше. Я вважаю, що кордони між країнами створили люди. За своєю природою ми всі однакові. Для мене це ще й практика в досить екстремальних умовах. А ще можливість покращити англійську мову і познайомитися з закордонними колегами. Під час перших моїх поїздок багато хто думав, що я їхав на заробітки (Павло каже, що допомога спонсорів передбачає покриття витрат за поїздку, але не є заробітком - Авт.). Зараз, коли лікарі почали допомагати на Сході, мої відрядження в Гаїті мало кого дивують. Я знаю багатьох колег, які не проти були б поїхати у країни третього світу, але їх відлякує необхідність вкладати у це власні кошти чи шукати спонсора.
Пам’ятаєте свої перші враження від Гаїті?
Вперше я полетів туди за кілька місяців після землетрусу. Коли летиш над Карибськими островами, здається, потрапиш у казку. Натомість переді мною постав розвалений аеропорт, де працівники записували рейси на папірцях, вивантажували багаж вручну, а замість електронного табло у терміналі була дошка з маркерними написами. Одразу біля виходу з літака грали музиканти, складалося враження, що це не аеропорт, а прохідний двір. Коли я вийшов звідти, то побачив величезні наметові брезентові містечка, які плавилися на сонці. Люди облаштовували побут там, де залишилося місце. І це, наголошую, у столиці Гаїті. Гори сміття викидалися під ноги, все було розвалене і знищене.
Тоді я зрозумів, що Гаїті – це не просто матеріальна збідованість, а, в першу чергу, біднота в головах. Вже потім я дізнався, що половина гаїтян неписемні, не розуміють елементарних речей. Я почав розуміти, що проблема не лише в тому, що людям чогось не вистачає, а в тому, що вони не хочуть змінювати своє життя.
Гаїтяни залишилися замкнуті на своєму острові без фабрик і заводів, без електроенергії, без перспектив.
Яка зараз ситуація з медичною допомогою в країні?
Гаїті потребує всього, не лише лікарів. Це надзвичайно бідна країна, яка живе за рахунок гуманітарної допомоги. Вона проїдає її і просить нову, бо сама нічого не виробляє. Місцевої влади ніхто не боїться – анархія. Зараз там перебувають миротворці ООН. З медициною в Гаїті все дуже погано. Майже вся вона приватна, але у нашому розумінні це примітивний рівень допомоги. В приватній клініці більш-менш побілені стіні і є свій генератор. Але черговий лікар однієї з лікарень сказав мені, що він може лише послухати пацієнта стетоскопом, оскільки у лікарнях неможливо пройти обстеження, навіть зробити рентген. І це в приватній клініці, за послуги в якій потрібно платити!
Я завжди думав, що Україна - країна третього світу. Але у порівнянні виходить, що наші хворі, навіть якщо не мають ні копійки грошей, отримають мінімальні послуги. Для нас гострий апендицит - хвороба, яку можна прооперувати. Для гаїтян це - вирок, бо хірургічне втручання - нечувана розкіш. З цукровим діабетом українці живуть, помираючи від чогось іншого. Але коли ним захворіє дитина в Гаїті, то вона приречена. Я бачив багато людей, які у свої 25 років не мали зубів. А ті, в кого вони були, просили їх вирвати, аби просто не відчувати болю.
«Тільки в Гаїті дитина може кричати, що вона голодна, під час пункції спинного мозку», - пише у книзі «За горами-гори» про лікаря Поля Фармера американський журналіст Трейсі Кіддер. Чи є в мешканців країн третього світу розуміння важливості власного життя? Чи стежать вони за своїм здоров’ям на тому мінімально доступному їм рівні, чи все ж голод переважає фізичний біль?
Хоча інстинкт самозбереження присутній у кожного, цінність життя в Гаїті набагато нижча, ніж, наприклад, в Україні. Я зробив висновок, що чим більше розвинуте суспільство, тим ретельніше воно піклується про своє здоров’я. В Гаїті звертаються до лікарів лише тоді, коли більше неможливо терпіти. Я бачив багато дітей, у яких неправильно зросталися кістки рук чи ніг, які заганяли собі скалки і ходили з ними до того часу, поки це не вимагало хірургічних втручань.
Пологи у гаїтян приймають повитухи, а замість лікарів - знахарі-священики вуду. Вони варять зілля гіркоти і дають його пити дітям, які часто від того помирають. Про деякі хвороби я читав лише в книжках, бо їх в Україні неможливо знайти. І саме в Гаїті я вперше в житті побачив набряклих від голоду дітей.
Як це трапилося?
Одного разу до мене на прийом принесли повністю спухлу дитину, у якої від набряків лопалася шкіра. Дитину обсіли комахи. Це мене вразило. Я, хоч і постійно працюю з дітьми, подумав, що це прояви вродженої вади серця. Оскільки у польових умовах ми нічого не можемо зробити, то я подзвонив у клініку і домовився, аби привезти дитину до них. Клініка належала голландській парі, яка, не маючи своїх дітей, переїхала жити в Гаїті. Вони побудували досить пристойну за гаїтянськими реаліями лікарню з сонячними панелями та операційною. Жінка сама оперує, приймає хворих, робить кесарський розтин. Їй достатньо було одного погляду на дитину, яку ми привезли, аби сказати, що вона набрякла від недоїдання.
Потрібно розуміти, що до виїзних лікарів на прийом приходять ті, хто може дістатися своїм ходом. Ті, хто в критичному стані, просто помирає вдома.
Як виглядає ваш робочий день?
Ми роздавали талончики і намагалися створити якусь чергу, інакше люди йшли нескінченним потоком. За день ми приймали 200-250 пацієнтів на 10 лікарів в одному місті. Всі 4 поїздки ми ніколи не залишалися на одному місці, аби якомога більше людей охопити. Після огляду чи хірургічного втручання, я завжди залишаю пацієнту запас ліків і розповідаю схему прийому. Але якщо я розумію, що не можу братися за лікування, бо не маю можливості спостерігати за пацієнтом, то відмовляюся допомагати.
Але ж наступного шансу отримати допомогу він може і не дочекатися…
Так. Спершу важко навчитися відмовляти. Але для лікаря головне не нашкодити. Потрібно пам’ятати, що хоч ти і можеш допомогти в даний момент, віддалені наслідки можуть бути гіршими. І в результаті твої дії принесуть шкоду.
Що в повсякденних умовах виїзної лікарні ви можете дозволити собі робити?
Там ти можеш робити все, на що вистачає знань, сил і ресурсів. У мене склалося враження, що я потрапив у дитячий садок, де дорослі люди довіряють мені, немов діти. В Україні буває так, що призначаєш ліки, а мама дитини ще 20 разів перепитає всі нюанси. В Гаїті ти наливаєш сироп і його п’ють без вагань одразу під час прийому. Я педіатр, працюю анестезіологом, але в Гаїті роблю все, до чого відчуваю сили. Те, що я не практикую в Україні, я практикував там, і тепер знаю, що у випадку екстремальних ситуацій я зможу це зробити. Мені доводилося бачити роботу хірургів і згадати все, чого мене вчили в університеті. Я знеболював, сам оперував і зашивав. Хоча в Гаїті основна моя робота - педіатричний прийом. Ми спілкувалися з пацієнтами, обстежували їх на портативній лабораторії, могли робити поверхневі операції, виривати зуби. Ми працювали за принципом пересувного госпіталю: розділялися і їхали по різних містах, завжди у різному складі та кількості.
Як гаїтяни ставляться до лікарів, зокрема, білошкірих? Чи не було певних пересторог?
Гаїтяни добродушні, як діти. Щоправда, мені здалося, що вони відчувають свою меншовартість перед білими людьми. Вони часто відвертаються, коли їх фотографуєш. Лікарі у них мають авторитет і сприймаються на рівні з Богом. Це те, чому мені постійно хочеться туди повертатися. Якщо в наших лікарнях ти працюєш за копійки (особливо якщо чесно), вислуховуєш постійні претензії, а пацієнти можуть слухатися не тебе, а, наприклад, санітарку, то там твоє слово - закон.
Чи відчули ви протистояння шаманських методів лікування сучасній медицині?
Там дуже мало сучасності. За межами столиці складається враження, що ти потрапив у XVI ст., де люди їдуть на ослах, діти працюють у полях, вантажі переносять на головах. Для гаїтян важливо, аби в кишені був мобільний телефон – ознака статусності. Але я бачив, що у багатьох він просто не працює.
Чи знають гаїтяни, де знаходиться Україна?
Я зустрічав лише кілька гаїтян, які вчилися за кордоном і можуть хоча б приблизно уявити, де Україна на карті. Гаїтяни люблять футбол, тому все, що вони чули колись про Україну, це Шевченко.
Чи схожа чимось Україна та Гаїті?
Гаїті - фактично гіперболізована Україна. Якщо у нас корупція прихована, то там вона дуже явна. У країні працює багато фондів, але вони не можуть проконтролювати чесність розподілення гуманітарної допомоги. Благодійні ліки продають на вулицях і в аптеках без рецепту, а фармацевти, як і у нас, рекомендують лікування, хоча не мають повноважень це робити.
Як думаєте, чим можна пояснити несправедливість у доступності ресурсів для мешканців різних країн?
Мені здається, що відповідь лежить у духовній площині. Я бачу, як американці звикли робити добро, і тому вони фінансово багаті. У гаїтян немає поняття моралі. Там я майже не зустрічав бажання поділитися чимось, натомість чув лише «дай»: як тільки виходиш з аеропорту, на кожному кроці чуєш: «Give me dollar!» («Дай мені долар». – авт.). Подібне я бачу і в Україні. Ми переконуємо всіх у своїй бідності, неспроможності, чекаємо допомоги від ЄС. «Давайте і дасться вам» - це важливий принцип. Я віддаю свій час, сили, але не стаю від того біднішим. Попри те, що я не маю певних матеріальних благ, я розумію, що стаю кращим лікарем.
Чому вас навчили гаїтяни?
Бути вдячним за те, що маєш. Коли я повернувся додому з Америки, мені здалося, що ми перебуваємо на найнижчих шаблях розвитку суспільства, але коли я повернувся з Гаїті, то зрозумів, що живу в чудовій країні, за яку потрібно бути вдячним. Якщо раніше я був незадоволений своєю країною, то тепер цього немає. В професії я навчився не боятися, спробував те, на що не ризикнув би в Україні. А ще я точно знаю, що потрібно не тільки торгувати своєю працею, а й багато віддавати потребуючим, бо це обов’язково повернеться у потрібний тобі момент.