Як член коаліції, ти можеш розповісти, як з’явилася кандидатура Кириленка, чи вона обговорювалась депутатами, чи ні? Як так сталось, що він став міністром культури?
Наша фракція мала зустріч перед голосуванням за уряд з ключовими міністрами, з якими нам було цікаво познайомитись. Кириленка серед них не було. Це був Аваков, міністр енергетики, міністр інфраструктури, міністр сільського господарства…
Його не було, тому що його не запросили, чи тому, що він просто не прийшов?
Тому що ми його не запрошували. Уяви собі, завтра ми голосуємо уряд, а сьогодні стає відомо, що прем’єр буде пропонувати Кириленка на цю посаду. Ми своєї кандидатури не подавали, то що нам робити – не голосувати за весь уряд, тому що нас не влаштовує Кириленко?
Це питання того, який сенс має все, що відбувається у Верховній Раді.
Крім того, ми до останнього розраховували, що міністром культури залишать Нищука. Це було б правильне рішення на той час – треба було забезпечити тяглість тих позитивних процесів, які почались в Мінкульті.
Чи існує взагалі діалог між комітетом з питань культури і духовності (Подоляк – перший заступник голови комітету – прим.) та Мінкультом? Я пам’ятаю, що на засіданні перед прийняттям бюджету Кириленко був, але недовго. Чи зустрічались ви ще після того?
Так, він був на тому засіданні, побув півгодини и побіг на засідання уряду. І з тих пір ми більше не бачилися ні з Кириленком, ні з керівниками департаментів і управлінь, ні з заступниками міністра. Очевидно, їм немає потреби в якомусь діалозі з депутатським корпусом і з профільним комітетом.
З цього я роблю один висновок: якщо немає потреби, значить, все залишається, як було – по-старому. В теперішньому його складі Мінкульт має всі умови, щоб прекрасно працювати. Я говорю це з сарказмом, звісно. У них все в порядку.
Те, що я могла зробити, я зробила.
Що саме?
По-перше, в бюджетному кодексі вдалося зафіксувати важливу для інституцій культури зміну: заклади культури, які мають свої власні надходження, мають право розміщувати їх не на казначейських рахунках, а на банківських. Ця зміна дає закладам можливість мати доступ до своїх коштів, вчасно виконувати проекти, формувати історію свого проектного менеджменту. Це мобільність і стимул для того, щоб заробляти більше.
Ще мені вдалося змінити назву однієї мінкультівської програми в бюджеті – теж дуже важлива річ, як на мене. Тут я зустріла певний опір з боку Мінфіну. Взагалі, я підримую свого колегу Олега Березюка, який вимагає від міністра фінансів, щоб вона звільнила своїх заступників, які неналежним чином підготували цей бюджет.
Над цим бюджетом ми сиділи 20 чи 22 години на раді коаліції з прем’єром, з міністрами, з Гройсманом, з представниками фракцій і ледь не постатейно його перелопачували. Це не є нормальна підготовка документу міністерством фінансів.
Отже назва програми, яку я поміняла: “Збереження історико-культурної та архітектурної спадщини в національних і державних заповідниках, здійснення заходів з охорони культурної спадщини, паспортизація, інвентаризація пам’яток культури, архітектури” – тут була крапка, а ми додали через кому: “об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО”. Це і дерев’яні церкви, і Лавра, і місто Львів, і вже Чернівці. Принаймні в наш законодавчий словник, який стосується культури, ми маємо нарешті внести поняття “ЮНЕСКО”.
Але кількість грошей не змінилась?
Ні.
Чи це автоматично означає, що дерев’яні церкви, припустимо, отримають гроші, а Меджибожу, в якому обвалилась стіна, може не дістатись?
Ні, бо, по-перше, на Меджибіж грошей теж ніде не закладено, а по-друге, грошей нема і на об’єкти ЮНЕСКО. Взагалі я ще не знаю, що за гроші в цій статті прописані, я б дуже хотіла поговорити з міністром на цю тему.
На цьому етапі система опиралась навіть проти зміни назви програми. Коли я звернулась до заступника міністра фінансів Матвійчука, я йому відразу сказала: мова не йде про гроші, мова йде про назву зміни програми. Це тривало до ночі – Мінфін не вносив цю зміну, поки я в ложі уряду просто не почала просити пояснень. Навіть такі мінімальні зміни, які не пов’язані з грішми, треба виходжувати, розумієш?
В найближчий час я планую зустрітись з книговидавцями і поговорити з ними про те, які запобіжники ми можемо зняти для них в рамках існуючого законодавства, щоб вони нормально розвивались. Вони просили продовження пільг, але оскільки майже всі пільги в Україні зараз є скасовані, ми не могли вдовольнити їх прохання. Ми розуміємо, що це важливо, ми зацікавлені в тому, щоб народ читав, щоб українська книжка розвивалась, але сьогодні треба думати над іншими механізмами.
Крім того, ми з Сергієм Тарутою (який також є членом парламентського комітету з питань культури – прим.) будемо працювати над кількома законопроектами, пов’язаними зі створенням фонду.
Мова йде про Національний культурний фонд?
Ми ще не знаємо, як він буде називатись. Це дуже складний і системний законопроект, тому що створення такого фонду є дуже непростою річчю. Треба вибрати модель, треба подумати над його дизайном і вбрати, врешті-решт, все це в нормальну юридичну мову. Ми з паном Тарутою вже говорили про це – ми не хочемо виносити в Раду сирий законопроект, який буде провалений. Тому що нам від попередньої Ради дісталось 400 законопроектів, які ми маємо розглянути – і таке враження, що вони просто створювались для того, щоб депутат міг звітувати перед виборцями тим, скільки законопроектів він подав. Вони неякісні.
А ми маємо зробити якісний законопроект. Важливо обговорити його з усіма, хто може мати до цього стосунок: з міністерствами економіки, освіти, молоді і спорту, з Держкомтелерадіо, з Держкіно, з громадськістю, експертами. Це має бути закон, в якому йтиметься про розвиток.
Міністерство зараз займається бюрократичною роботою – належним чином воно не займається ані збереженням, ані охороною пам’яток, ані розвитком культури.
Доступ до цього фонду має бути для всіх рівний : для державних і недержавних закладів культури, для громадських організацій, для окремих фізичних осіб – художників чи музикантів, наприклад.
Окремої уваги потребує законодавство, пов’язане з об’єктами ЮНЕСКО. Я вважаю, що місцевим органам влади, на території яких знаходяться об’єкти ЮНЕСКО, потрібно давати більше прав, але й впровадити жорсткіші санкції за порушення міжнародних договорів та способів управління тим майном, яке знаходиться в зоні об’єкту ЮНЕСКО. Держава мусить це фінансувати, але й виписувати санкції за недотримання законодавства. Потрібно провести детальний аналіз того, як ми зберігаємо і охороняємо пам’ятки культури – можливо, цим має займатись уже якесь реорганізоване міністерство культури. Однозначно, функції і завдання міністерства культури треба переглянути.
Ні для кого не секрет, що попередній склад Мінкульту – той, який був до Нищука, – дуже багато зловживав в цій сфері. Тоді можна було в Мінкульті взяти будь-яке погодження на втручання в об’єкт історичної спадщини ЮНЕСКО – можна було його перебудувати, надбудувати, з музею зробити ресторан, все, що завгодно. Всі ці дозволи давались в Києві.
Коли міністром був Нищук, Кабмін погодив законопроект про мораторій на забудову в буферних зонах заповідників. Що з ним?
Він пройшов Кабмін, але до Верховної Ради так і не дійшов.
Я хочу повернутись до законопроектів: ти казала, що законопроекти не мають бути аби якими, а мають бути якісними. Яке твоє ставлення до законопроекту, за яке вже в першому читанні проголосували – про заборону пропагандистських фільмів? Він же дуже загальний, під ті визначення можна підвести все, що хочеш.
Ні, там є якісь рамкові моменти. Скажімо, це не стосується фільмів, знятих до 91 року. Це вже якесь певне обмеження.
Тут дуже складне питання: ми або відкрита європейська ліберальна країна, де кожен має право на все, або ми країна в періоді трансформації і російської агресії. І тут уже не до забав. Часом просто треба відрізати.
В принципі, я проти заборон. Але те, що ми бачимо по телевізору – ці російські серіали, які героїзують працівників російських спецслужб, міліції, військових – це інформаційне сміття, без якого можна жити. Нехай це не дуже демократичний і ліберальний закон, нехай це закон обмежень, але в країні війна. Якщо власники телеканалів потратилися на закупівлю цього мотлоху і влетіли в копійку – ну що ж, дуже шкода. Я думаю, в другому читанні цей закон буде прийнятий – з поправками, які внесуть після першого читання. Як довго він буде діяти, сказати важко.
З іншого боку, ми повинні зрозуміти: якщо ми щось забороняємо, то ми маємо натомість щось дати. А коли я на раді коаліції в бюджетну ніч звернулася до достойного товариства і сказала їм, що ми маємо борги по виробництву кіно за 2014 рік, і що нам потрібні ще близько 140 мільйонів для того, щоб закінчити ті проекти, які ми почали, у відповідь був нервовий сміх. Всі відмахнулися, навіть не хотіли чути: «У країні війна, яке кіно? Всі кошти на військовий сектор…»
За власників телеканалів я найменше хвилююся – вони дадуть собі раду, куплять турецькі або польські серіали. Але ми ж мусимо подумати про український контент. Тут треба постійно говорити з людьми, переконувати їх. Тому що всі депутати зараз в якійсь гарячці: вони наче переконані, що ця війна назавжди. А я не хочу так думати.
Тут видається, скоріш, що депутати не в істериці, а просто таким чином відмахуються від інших проблем. Так і з заборонами: це щоб поставити галочку, мовляв, ок, за культурку потурбувались.
Ні, це неврастенія. Всі ж хочуть жити в нормальній країні.
Всі депутати Верховної Ради, всі громадяни України – ми ж себе вважаємо культурним людьми, правда ж? Ми ж себе не вважаємо малоосвіченими і некультурними примітивами. Ми не хочемо себе такими вважати. Ми вважаємо, що некультурний – хтось інший.
Часом треба просто зупинитися. Війна закінчиться, і що далі? Ми будемо культурною нацією, чи ні? Як нас в світі сприймати будуть - як народ, який вічно ходить у військовій формі, зі страшними історичними травмами? Чи ми все ж будемо відчувати себе дітьми Революції гідності?
Тому ми однозначно ще не раз будемо говорити про все, що пов’язано в гуманізацією суспільства і представників цього суспільства в стінах ВР. Тому що без цього я не бачу взагалі ніякого сенсу щось робити.
Як на твою думку, що потрібно зробити для культури в Україні в першу чергу? Ні для кого не секрет, що культура зараз в дуже складному становищі, і просто так залишати її без змін не можна.
Насправді цього року ми маємо багато, що зробити, але ми повинні розуміти, що без співпраці і розуміння Міністерства культури буде складно.
Окрім прийняття законів про національний фонд та про захист пам’яток, треба провести аудит всього майна і установ, які зараз підпорядковані Мінкульту. Тому що це дуже великий акваріум з дуже мутною водою, в якому плавають дуже мутні соми.
Тут навіть питання не кількості грошей, які йдуть на культуру, а в ефективності їх використання. Всі ці інститути підвищення кваліфікації: всім же зрозуміло, що останнє місце, куди йдуть за підвищенням кваліфікації молоді менеджери культури – це Інститут підвищення кваліфікації працівників культури. В цьому плані є хороша ідея у Влада Троїцького: створити школу для культурних менеджерів, куди б приїздили іноземні експерти і вчили наших молодих людей. Там же треба відкрити майданчик для того, щоб менеджери почали втілювати свої проекти в життя. Для чого це потрібно? Для того, щоб за два чи п’ять років, коли настане час оновлювати наші культурні інституції в кадровому плані, ці кадри вже були. Якщо їх не готувати, їх не буде.
Я знаю, що є проблеми з центром Леся Курбаса. Для мене великою загадкою є, з якого такого великого дива йде фінансова підтримка творчим спілкам, серед яких опинилась раптом Просвіта. Але цих пояснень немає, кому дати. Зазвичай відповідь така: так склалось історично. І таке враження, що для теперішнього міністра культури найкращим варіантом є взагалі нічого не міняти. Це означає продовження стагнації. Але цей міністр має шанс увійти в історію як міністр-реформатор. А має й інші шанси – це його особистий екзистенційний вибір.
Ми повинні не боятися інновацій. Не час цього всього боятись. Я знаю: якщо даєш людям можливості, свободу, якщо хоч трохи дерегулюєш галузь, там відразу з’являється нормальний, цінний культурний продукт.
Може, в цьому плані є слушною ідея про реорганізацію Мінкульту?
Напевне, що так. Це взагалі навіть не є проблема на сьогоднішній день. В містах, таких, як Харків, Львів, Дніпропетровськ, Ужгород чи Івано-Франківськ – що Мінкульт є, що його нема. Принаймні, у Львові ми не відчували присутність чи відсутність Мінкульту.
Від Мінкульту ми потребували лише дозволів або листів про те, що вони “не заперечують” проти якихось змін. Такого листа щодо впровадження електронного квитка у львівських театрах ми чекали близько 8 місяців, а погодження щодо об’єднання двох філій бібліотек – зі збереженням місць праці людей, об’єднанням фондів, оптимізацією приміщень – більше, як 8 місяців. Це ж навіть не відповідальність Мінкульту – це була моя відповідальність, тому що усюди стояв мій підпис. Однозначно потрібна дерегуляція і більша свобода для органів місцевого самоврядування.
Тоді незрозуміло, чим займається Мінкульт взагалі.
Я не знаю. Щось погоджують, щось не погоджують. Мінкульт потребує реформ. І хочеться, щоб звідти пролунали якісь сигнали про те, що ці реформи плануються і будуть проводитись, але про це не чути. Тому що, наскільки я зрозуміла, зараз для Мінкульту пріоритетом №1 є очолення боротьби з символами тоталітаризму. Це дуже важливо, без сумніву, але наразі є дуже багато роботи, яку треба вже починати робити, а не очолювати ті процеси, які суспільство почало реалізовувати саме і, без сумніву, саме й завершить.
Нас, наприклад, дуже цікавить участь України в Венеційській бієнале. Ми знаємо в комітеті, що в Мінкульті відбулась якась зустріч з цього приводу. Але про це ми довідуємось з сайту Мінкульту. Це неправильна постановка питання. Ми погоджували цей Кабмін, голосували за нього, ми не збираємось втручатись в їхню роботу, але ми маємо контролювати, чим займається будь-яке міністерство. Тому що ми несемо за цей уряд відповідальність.
Загалом в мене дуже сумні думки щодо нашої співпраці з Мінкультом: немає діалогу, немає спільного бачення і потреби міністра в цьому діалозі теж немає.
Я хочу модерної нової парадигми, хочу свіжого повітря. Це повітря є: є маса людей, які готові допомогти, але чиновникам це не потрібно. Значить, Мінкульт треба реформувати.
Я іноді взагалі дивуюся, як наша держава ще існує. В уряді працює дуже багато старих кадрів, які не хочуть ні відповідальності, ні змін. Я не знаю, як цей колос на глиняних ногах ще досі тримається.