Український день працівника освіти традиційно більше асоціюється з вчителями, ніж з університетськими викладачами. Віддані учні провідують своїх шкільних наставників, щоб за чаєм із варенням згадати свій гамірний клас. На телебаченні та в газетах урядовці розказують про важливу та значущу роль вчителя для держави, а наступного дня ранкові новини нагадають про інше чергове професійне свято.
На вопрос «Как вы считаете, является ли профессия учителя престижной в наше время?» большинство респондентов – 74,1% - ответили отрицательно. И только каждый пятый считает профессию учителя по-прежнему престижной.
— Опрос Института Горшенина
Ми звикли, що викладач має якусь сакральну суспільну роль, і навіть не стільки через те, що він дає професію, ділиться вмінням та знаннями. Збірний образ викладачів нагадує про голос розуму чи критичну оцінку нашого повсякдення. І це парадоксально, адже насправді український викладач давним-давно перестав бути таким голосом. Чи не останнім прихистком, де ще можна почути в титрах «професор, доктор наук», залишається дротяне радіо.
Суспільна активність та публічна критика для викладача стала не лише не відома, багато хто вважає її не бажаною, особливо якщо йдеться про їхнє місце роботи. За даними Центру дослідження суспільства, серед факторів, які впливають на кар’єрний ріст, 73% викладачів ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації обрали саме хороші стосунки з керівництвом.
Викладачів залишають без доплат, незаконно збільшують навантаження, змушують вести пари дистанційно через неопалені аудиторії, вводять безкінечні форми звітності за сценарієм бюрократія для бюрократії, але при цьому лише 40% вважають, що така політика уряду порушує їхні права. Більше того, тільки 12% вказують, що порушення прав відбувається саме в університеті. Але, без сумніву, реальна цифра набагато вища – чимало викладачів не можуть переступити через свою самоцензуру, поставити неполіткоректну галочку в анкеті, адже хто його знає, можливо, потім ці анкети побачить декан чи ректор?
Якщо ви викладач без звання, то ваш вплив на ситуацію закінчується на рівні кафедри. Лише 20% опитаних сказали, що здатні впливати на університетську політику. Не буде зайвим нагадати, що більшість інструментів впливу викладача зосереджені у профспілковому комітеті: умови праці, її оплата, захист прав та погодження різноманітних норм – все це сфера профспілки. За нинішніх умов профспілкові діячі на місцях та у центрі мають зубами вгризатись за кожну літеру закону, у них просто не має бути часу на щось інше, окрім боротьби за права своїх членів. Нагадаю, що у нас абсолютна більшість педагогічних та науково-педагогічних працівників має профспілковий квиток. Але ж парадокс – 71% викладачів вважають свій рідний університетський профком ефективним. Цікаво, у чому ефективність - у безперебійній роздачі путівок чи матеріальної допомоги?
Тим часом викладачів протягом найближчих 3-4 місяців чекає реформа навчального навантаження – буде розглянуто новий Закон «Про вищу освіту», нові показники співвідношення викладач/студент та нові норми навчального навантаження. Усі запропоновані документи загрожують збільшенням цього навантаження:
Не знаю, чи багато університетських викладачів читали згадані на початку Рекомендації, проте написані вони були саме для них: «Викладачі вишів мають право на академічну свободу, тобто необмежене жодною встановленою доктриною право на свободу викладати та обговорювати, свободу досліджувати, розповсюджувати та публікувати результати своїх дослідів, свободу висловлювати свою думку про установу або систему, в якій вони працюють, свободу від інституційної цензури та свободу участі у професійних та представницьких університетських органах». Так, це ідеал, але саме до нього треба прагнути.
Цього року розпочнеться моя педагогічна практика – вперше в житті я спробую вести семінари зі студентами. І наче ще рано, але вже зараз можу сказати, що я не в захваті від дня працівників освіти, мені більше до душі п’яте жовтня – день вимог гідних умов для викладачів.