У редагованій Вами газеті «Лівий берег» 2 квітня цього року було опубліковано інтерв’ю зі мною, в якому, серед іншого, заторкувалися проблеми «нової хронології» Софійського собору у Києві, запропонованої співробітниками Національного музею-заповідника «Софія Київська». З великим подивом я з’ясував, що редакція вважала за доцільне вмістити в наступному випуску спростування, підписане співробітниками музею-заповідника Надією Нікітенко та Іриною Марголіною. Мені не відома подібна практика, коли б газета «сама себе сікла». У практиці західних видань подібні спростування оформлюються як листи до головного редактора і публікуються у відповідній рубриці. Та нам, очевидно, ще доведеться почекати таких стандартів.
Звичайно, газетні сторінки – не місце для наукових дискусій, а журналісти не зобов’язані професійно орієнтуватися в тонкощах висловлюваних думок чи аргументації. І я не взявся б за перо, коли б автори матеріалу не поставили під сумнів мою компетентність, а газета – вмістивши його – не солідаризувалася із цим поглядом.
Нагадаю: джерелом дискусії є «концепція» співробітниці Софійського музею-заповідника Надії Нікітенко, згідно з якою Софійський собор у Києві побудував не Ярослав Мудрий (як про це сповіщають усі без винятку писемні джерела), а його батько Володимир у 1011 році. Ці погляди, оприлюднені вперше ще у середині 1980-х рр., добре відомі спеціалістам, обговорювалися фахівцями. З останніх подій такого роду – круглий стіл «Заснування Софійського собору в Києві: Проблеми нових датувань», що відбувся 7 квітня цього року (і інформацію про який, за збігом, вміщено у тому ж самому випуску газети). На цьому круглому столі провідні українські та зарубіжні історики, археологи, історики архітектури, дослідники епіграфіки, реставратори мали можливість піддати аналізу усі головні докази на користь «нової хронології». Прогнозовано, висновки знову виявилися невтішними для «нової хронології»: і в окремих своїх елементах, і вцілому вона лежить за межами серйозної науки.
Наукові баталії, як правило, – «бурі в склянці води». Якого б накалу не досягали емоції і якого загострення не набували б позиції, все це точиться непомітно для ока громадськості: у спеціальних журналах, на сторінках монографій, у доповідях на конференціях. Щоденне життя тече своїм ходом і, чесно зізнаємося, мало залежить від того чи іншого вирішення проблеми. Але наш випадок – особливий, коли наукова дискусія переростає свої природні межі і починає ставати предметом суспільної ваги і навіть суспільної небезпеки. «Нову хронологію» намагаються канонізувати як «офіційну» думку і на її підставі у 2011 році святкувати на дежавному рівні «ювілей» Софійського собору. Робиться це (принаймні, робилося донедавна) вкрай агресивно, без дотримання належних процедур, за повного ігнорування думки наукової громадськості та експертного співтовариства. На жаль, при потуранні державних інституцій і подиву гідної підтримки українських засобів масової інформації.
Подібне святкування завдасть непоправної шкоди. Йдеться не лише про українську науку, престиж якої постраждає. Йдеться про престиж держави Україна, яка буде виставлена на посміховисько. Чи це та ціна, яку ми готові заплатити за задоволення амбіцій декількох осіб?
Саме цими міркування громадського значення дискусії й були мотивовані мої відповіді в інтерв’ю, зовсім не намаганням викласти скільки-небудь повно наукові аргументи. Мені справді здається, що громадськість мусить бути поінформована про загрозливі перспективи, які для всіх нас готує «нова хронологія». Ситуація погіршується ще й тим, що в цьому випадку не відбувається чесного «змагання ідей», в якому переможе сильніший.
«Нова хронологія» насаджується адміністративними заходами в екскурсійній діяльності музею-заповідника. Дослідникам, які висловили бодай сумнів у цій концепції, утруднюється, а то й унеможливлюється доступ до собору з метою його вивчення. Тим, хто висловлює свою думку друковано, навішуються ярлики. Адміністрацією музею-заповідника приймаються врай відповідальні рішення (наприклад, щодо реставрації живопису в соборі) без попередньої експертизи і без найменшого обговорення. Наукова громадськість вже віддавна стурбована таким станом речей і подібним поводженням людей, єдиною задачею яких є зберігати і робити доступним для вивчення наше спільне громадське добро.
А тепер по суті зроблених мені п-ні Нікітенко і п-ні Марголіною закидів. Поміряємося компетентністю.
Надія Нікітенко
Фото: www.blik.ua
Авторки статті починають з вірної ноти: «Цей історик, як завжди, знає остаточні відповіді на всі питання». Це не просто комплімент, а враження, яке вони винесли з читання моїх праць, окремі з яких навіть цитують. На жаль, витримати мелодію впродовж усього допису їм не вдається. Уже в наступному абзаці вони іронізують з приводу того, що мені, на відміну від інших, відомо, ніби Софія, про пожежу якої під 1018 р. згадує Титмар Мерзебурзький, буда дерев’яною спорудою. Розчарую шановних авторес: ця думка належить не мені і відома, ясна річ, не мені одному. Вперше вона була висловлена ще у ХІХ ст. і з тих пір неодноразово обговорювалася у літературі. Востаннє саме таку можливість обгрунтовував видатний польський славіст Анжей Поппе у спеціальній статті. Щоправда, стаття опублікована англійською мовою і з цих причин, видно, лишилася невідомою авторкам.
Але з професором Поппе я залюбки розділю його «некомпетентність». Авторки також впевнені, що мені відомо про числені графіті на стінах Софійського собору з датами (від 1018 до 1028 рр.) Розчарую їх і тут: мені про них не відомо. Мені, справді, відомі числені публікації п-ні Нікітенко (здебільного в пресі) про те, що подібні написи нібито були знайдені нею та її співробітником п. Корнієнко. Але немає підстав вірити на слово. В науці існує таке поняття як верфікація. У фізиці, наприклад, вважається, що експеримент достовірний, якщо його вдається повторити в інших лабораторіях. В науках нееспериментальних, тим більше гуманітарних, вважається, що знахідка достовірна, якщо її підтверджено іншими, визнаними фахівцями в цій галузі. На жаль, сама п-ні Нікітенко не епіграфіст (тобто не фахівець з розшифровки давніх написів). На щастя, такі є. Одна біда: ніхто з них не підтверджує прочитань п-ні Нікітенко. А дехто з них відзначає серйозні методологічні проблеми, що свідчать про недостатні кваліфікацію і досвід. Частина з цих «дат» виявляються неправильно інтерпретованими грецькими написами, частина – неправильно прочитаними кириличними. Так що допоки визнані спеціалісти не підтвердять прочитань п-ні Нікітенко, все це spuria, тобто сумнівної репутації речі, які не мають жодної доказової ваги. Щоправда, знаючи манеру закривати доступ до Софії скептично налаштованим дослідникам, підозрюю, на подібну експертизу нам годі розраховувати в скорому часі.
Наріжним каменем концепції п-ні Нікітенко є дата «1011 рік», яка нібито читалася у написі, зробленому на честь реставрації собору митрополитом Петром Могилою. «Поверховістю» й необізнаністю з архівними документами XVIII ст., що нібито стосуються напису, п-ні Нікітенко воліє пояснювати мою недовіру до дати 1011 р. Розчарую її і тут: ніяких архівних документів XVIII ст. про напис не існує. Це блеф. Під «архівними документами» п-ні Нікітенко має на увазі, швидше за все, «Описи Кивського намісництва», зрештою, відомі їй також за публікацією. І я, і вона знаємо цей напис однаково «поверхово»: на підставі публікацій ХІХ ст. Але навіть, якби такі документи XVIII ст. існували, яка б могла бути їх вага порівняно із свідченнями древніх джерел?
Фото: Макс Левін
Так само другорядною є роль свідчень XVII ст., навіть коли б такі відшукалися. Та Могила, запевняє нас п-ні Нікітенко, знав щось особливе, нам недоступне, адже у нього були древні архіві, мало чи не давньоруських часів. Насправді, це вигадки. Ніяких древніх архівів в соборі на момент передачі його від уніатів не було, не було навіть жодної книги. Ось на це таки є архівні документи, що фіксують стан собору у 1633 р. По них навіть не потрібно ходити в архіви, вони неодноразово опубліковані.
Напис на честь відновлення Софії Петром Могилою відомий у двох варіантах. Н.Н. Нікітенко воліє цитувати той із них, що був опублікований у другій половині ХІХ ст. Петром Лебединцевим, де є дата «1011 рік». Між тим, раніші публікації, що відбивають стан собору до поновлення у ньому живопису у 1843-1853 рр., цієї дати ще не знають. Ось як виглядав напис 1825 р., коли його публікував митрополит Євгеній (Болховітінов»: «Изволеніемъ Божіемъ нача здатися сей Премудрости Божія храмъ въ лѣто 1037. благочестивымъ княземъ и самодержцемъ всея Россіи Ярославомъ-Георгіемъ Владиміровичемъ. Совершися же въ лѣто 1038. и освященъ Феопемптомъ митрополитомъ Кіевскимъ тойжде святый храмъ […]». Що ж сталося в проміжку між двома публікаціями? Чому сам Лебединцев, протоієрей Софійського собору і дуже компетентний знавець київських старожитностей, автор спеціальних робіт про собор, ніколи не надавав даті жодної ваги?
На це відповів сам Лебединцев на ІІІ Археологічному з’їзді у Києві: «На северной арке главного купола в Софийском храме значится ныне: «Изволением Божиим нача здатися сей премудрости Божией храм в лето 1011-е, совершися же в лето 1038-е». До обновления Софийского собора в 1843 году вместо «в лето 1011» значилось здесь «в лето 1037»; обновители правильно усмотрели, что обширное и притом каменное здание этого храма не могло быть сооружено в один год, но не правильно рассудили, будто ошибка надписи в годе заложения, тогда как она в годе его завершения». Отже напис було «підправлено» в ході масштабних реставраційних робіт під керівництвом академіка Солнцева. Тоді ж на одній із арок було виконано ще один напис, на честь звершення реставрації («лѣта отъ Рождества Христова 1851»). Про цю реставрацію, дійсно, є архівні документи, на підставі яких Лебединцев написав книжку «Возобновление Киево-Софийского собора в 1843-1853 гг.».
Фото: Макс Левін
Мушу зізнатися ще в одному гріху: я нічого не знаю про закладення Софії 4 листопада 1011 р. Натомість я знаю, що дату 4 листопада п-ні Нікітенко запозичила із місяцеслову при «Мстиславовому євангелії», запис якого (у перекладі) звучить так: «У той же день свячення святої Софії, що у Києві граді, освячена Єфремом митрополитом». Мова може йти про одного з двох митрополитів та таким іменем: київського митрополита Єфрема (1054/55 – поч. 60-х рр. ХІ ст.) або переяславського митрополита Єфрема (1080-ті – 1090-ті рр.) Але в будь-якому з випадків, йдеться про освячення завершеної церкви, а не про закладання. І жодним чином запис не може стосуватися 1011 р. Так що мушу повернути комплімент: існує чимало речей на світі, які відомі одній лише п-ні Нікітенко.
Звичайно, морочити публіку «аргументами» легше, ніж переконати недовірливих фахівців, які перевіряють кожне твердження. Читачам надзвичайно важко без відповідної підготовки розібратися, хто тут правий, а хто помиляється. Можна скористатися, втім, одним критерієм: за чверть століття пропаганди своїх поглядів, п-ні Нікітенко так і не вдалося знайти прихильників серед спеціалістів. Допитливих читачів «Лівого берега», які хотіли б знати більше і розібратися в деталях аргументації, закликаю ознайомитися із матеріалами згаданого мною круглого столу «Заснування Софійського собору в Києві: Проблеми нових датувань», що незабаром будуть опубліковані.
У статті п-ні Нікітенко та п-ні Марголіної я знайшов лише одне твердження, з яким можу цілковито погодитися: я справді зверхньо ставлюся до того типу «музейної науки», яку уособлюють і практикують ці авторки. Їхня стаття у «Лівому березі» – достатня для цього підстава.
З повагою,
Член-кореспондент Національної Академії наук України
доктор історичних наук
О.П. Толочко.