Вибори, і не одні, можуть очікувати Україну в осяжній перспективі. Якщо підпишуть рамкову «мирну угоду».
Саме таку вимогу поставили Україні американські партнери: після зняття режиму воєнного стану — президентські вибори. Про парламентські і місцеві (хоча їх також потрібно проводити) поки що не йдеться.
Важливий акцент: тільки коли підпишуть перемирʼя і встановлять режим припинення вогню, про вибори «під бомбами» не йдеться.
«Для того, щоб зняти будь-які спекуляції щодо того, що я, можливо, не хочу миру, щоб зберігати владу, я сказав: будь ласка, я готовий до кампанії, але спочатку мир. За крісло ніхто не тримається», — не раз підкреслював Володимир Зеленський.
Тут, звісно, можна риторично спитати, чому американці не вимагають аналогічного від РФ, де останні демократичні вибори відбулися чверть століття тому, але ж відповідь очевидна.
Однак першою повоєнною електоральною подією можуть стати навіть не президентські перегони, а референдум.
Як відомо, питання територій найскладніше й найболючіше в перемовинах. Росія вимагає віддати їй усю територію Донецької та Луганської областей.
Другим важливим питанням залишається статус ЗАЕС. «Росіяни наполягають на тому, щоб контролювати станцію самим, американці пропонують управляти нею в концесії, щоправда, без чіткого сценарію. Ми говоримо дуже просто: або станція наша, або вона не праюцюватиме», – каже джерело LB.ua в переговорній групі. Щоправда, не пояснюючи, як таке можна забезпечити з точки зору безпеки (даруйте за тавтологію).
Ідея референдуму належить особисто Зеленському.
«Фінального тексту мирної угоди зараз немає, ми не знаємо, що по факту там буде написано – ситуація динамічна, і все постійно змінюється. Ми не йдемо на капітуляцію і не здаємо своє, але очевидно, що територіальні моменти дражливі для всього суспільства. Тож ідея дуже проста. Якщо угода буде, ми її публікуємо, а потім звертаємось до людей: "Чи ви підтримуєте текст угоди" ? Дуже просто: "так" чи "ні"», – говорить один з близьких соратників голови держави.
Як відомо, Зеленський та його команда дуже чутливі до коливань суспільної думки (простіше кажучи, до рейтингів). За даними закритих опитувань, яку регулярно замовляє Офіс президента, в питаннях територій українське суспільство розділилось приблизно порівну (ми свідомо не наводимо конкретні цифри, а лише описуємо тенденцію так, як її бачать у владній команді. – Ред.): половина готова погодитися з втратою частини територій де-факто, але не де-юре, якщо взамін отримує чіткі гарантії безпеки, сталий мир і гроші від партнерів на відбудову; друга категорично проти будь-яких компромісів і готова «воювати до останнього». І хоча в другій групі більше тих, хто сам не воює, математично вона переважає.
«Тому так важливо правильно сформулювати питання. Слово «території» взагалі не повинно звучати. Як я і сказав: просто підтримка чи непідтримка конкретного тексту «мирної угоди». Не думаю, що буде багато тих, хто висловиться проти миру. А конкретні цифри залежать від того, як ми працюватимемо з людьми, з медіа, які даватимемо сигнали», – додає член команди президента, якого вже цитували вище.
Зеленського можна зрозуміти: референдум – спосіб зняти з себе одноосібну політичну відповідальність за фінальну конфігурацію миру-перемирʼя, точніше – розділити цю відповідальність з українським суспільством. Адже зрозуміло, що якою б не була угода, її все одно критикуватимуть. Підстрахувавшись в такий спосіб перед майбутніми президентськими виборами.
Однак існує великий ризик: якщо з комунікаціями і «правильними меседжами» щось піде не так, український народ угоду може не підтримати. І що тоді?
Залишиться тільки згадати, що, згідно з українським законодавством, результати плебісциту не є обов’язковими для виконання – вони мають рекомендаційний характер.
Власне, так уже було. В 2000-му році за «народної ініціативи» влада цікавилась, чи підтримують українці обмеження депутатської недоторканності, встановлення додаткових підстав президенту для розпуску Верховної Ради, зменшення кількості нардепів з 450 до 300, формування двопалатного парламенту. І хоча всі чотири позиції отримали схвалення, відповідні зміни до законодавства внесені не були. Бо насправді той плебісцит був одним із способів зміцнити позиції тогочасного президента Леоніда Кучми.
«Якщо не мати впевненості в результатах референдуму, краще його взагалі не проводити, – наполягає інший "важковаговик" з команди Зеленського. – Бо замість вигоди для виборів отримаємо додаткові проблеми, а шанси на перемогу начальника, прямо говоритимемо, й так не дуже високі».
«Не дуже високі» – м’яко сказано. Насправді після «Міндічгейту» (який ще не завершився), їх майже немає. Звичайно, все залежить від переліку учасників перегонів, але слабо віриться в те, що в 2026-му ми побачимо ще одну «Віденську угоду» (нагадаю, в 2015-му в Відні за участі Дмитра Фіратша та Сергія Льовочкіна Петро Порошенко і Віталій Кличко домовились, що перший йде на президентські вибори, другий – на мера Києва, а парламентський список вони ділять навпіл. Правда, від «половини» списку Кличка згодом залишили менше чверті, але то вже зовсім інша історія).
Отже, станом на середину грудня, Володимир Зеленський доручив парламенту напрацювати сценарій перших повоєнних виборів. Підкреслимо ще раз: йдеться саме про президентські і в умовах зняття обмежень військового стану. Хоч 22 грудня очільник президентської фракції у парламенті Давид Арахамія повідомив, що депутати формують робочу групу, що опрацьовуватиме питання проведення виборів президента під час дії воєнного стану.
Як субʼєкт законодавчої ініціативи, президент міг би запропонувати власний проєкт, але віддавши питання на відкуп парламенту Володимир Зеленський хоче укріпити Верховну Раду в думках про власну субʼєктність. «Ну, депутати ж спромоглися проголосувати бюджет, значить і тут справляться», – каже ще один соратник глави держави. Хоча порівняння явно некоректне. Одна справа – позбавити себе неприємного спілкування з обуреними виборцями, яким не сподобалося б відсутність бюджету під час війни (а це не лише заробітні плати та пенсії, а й кошти на оборону), зовсім інша – підтримувати запуск президентських виборів на невідомо якому політичному тлі (яке прямо залежить від фінальних пунктів рамкової угоди про мир. Також – додаткових угод, які її супроводжуватимуть: про гарантії безпеки, повоєнне відновлення тощо).
Якогось дедлайну для напрацювання пропозицій Раді не дали. За їх напрацювання відповідають Руслан Стефанчук та Олександр Корнієнко. А Давид Арахамія вже мав зустріч з головою ЦВК Олегом Діденком, на якій вони обговорили основні «больові точки».
«У Діденка мільйон зауважень, він говорить про те, що швидко і якісно провести вибори одразу після війни неможливо. Тут або одне, або інше. Але ж ми усвідомлюємо, що питання політичне», – розповідає представник фракції «Слуга народу», посвячений в деталі. Та нагадує: ще в грудні 2023 за результатами Діалогів Жана Моне представники усіх фракцій і груп підписали документ, згідно якого будь - які вибори можливі не раніше ніж через півроку після скасування воєнного стану. От, як із цим тепер бути?
«Як голосувати військовим, як забезпечити роботу спостерігачів – з усім цим, за умови припинення воню – можна справитися. А от що робити з ВПО (внутрішньо переміщені особи. – Ред.), абсолютно незрозуміло. З чотирьох мільйонів і шестиста тисяч (станом на осінь 2025-го. – Ред.) реально зареєструвався тільки один мільйон – вони отримують виплати і держава чітко розуміє, де вони проживають, – каже наш співрозмовник. – Інші зареєстровані суто номінально і як вони (не)голосуватимуть, взагалі незрозуміло. Адже «відкріпними талонами» пів країни не забезпечиш».
ВПО – лише частина проблеми під назвою «списки виборців». Згідно з чинним законодавством, їх веде ЦВК, але наповнює місцева влада, яка відсутня на значній частині території країни – її замінили військовими адміністраціями.
Ще один виклик – закордонні дільниці. Їх всього 102. На вісім мільйонів тих, хто виїхав (щоправда з них значна частина – діти, які ще не мають права голосу). Щоб збільшити кількість дільниць держава не має ні грошей, ні організаційних ресурсів.
«Окрім того, ті, хто в Україні логічно питатимуть: а чого це для тих, хто виїхав, якісь особливі умови? Вони, мовляв, втекли, ми – залишились, а обирати владу маємо на рівних? Суспільство і так поляризоване, не треба посилювати», – додає наш співрозмовник.
Про онлайн волевиявлення, зі зрозумілих причин, не йдеться. Отже, задіяні будуть тільки ті дільниці, які існували раніше. І проголосувати зможуть лише ті, хто стоїть на консульському обліку (багато чоловіків призовного віку його уникають, ірраціонально побоюючись, що ТЦК «накриє» їх навіть в умовній Бельгії) – таких, за словами голови ЦВК Олега Діденка, всього 400 тисяч.
Аналогічно – з правом обиратися та бути обраним. Згідно з нормами українського законодавства, щоб бути зареєстрованим як кандидат, потрібно п'ять останніх років безперервно проживати на території України (єдиний виняток – місцеві вибори, але то – окрема тема).
Останнє стосується не тільки виборів президентських, але й парламентських. «Вони будуть невдовзі після президентських їхня конфігурація: хто піде, з ким піде, під якими гаслами, безпосередньо залежить від того, хто очолюватиме країну», – зазначає один з лідерів «Слуг».
Що буде з партією (хоча насправді повноцінною партією вони стати так і не спромоглися), в наступному електоральному циклі «Слуги» не розуміють.
«Точно робитимемо під «начальника» якийсь проєкт. Може, навіть два. Але що саме, то він має сказати, бо відповідати ж йому. Якщо заведемо в Раду людей сорок – дуже добре. Ну, а там побачимо – занадто багато невідомих нині», – підсумовує він.
Втім, у керівництва «Слуг» є одна ідея, яка – за їхнім уявленням – могла б забезпечити «начальнику» комфортне політичне майбутнє, а частині з них – переобрання до ВР. Також – мінімізує дискусію про низьку політичну легітимність нової влади, яка обиралася з такими складнощами і в короткі терміни.
Йдеться про двопалатний парламент. Авторство ідеї приписують Давиду Арахамії. Мовляв, ми йдемо в Європу, а там така форма влади дуже розповсюджена (насправді лише 13 з 27 держав ЄС мають двопалатні парламенти. – Ред). За задумом, верхня палата представлятиме регіони, а отже депутати, які представляють округи, таке радо підтримають. «Списочники» теж зацікавлені, оскільки це нібито підвищить їх шанси переобратися. Зеленський у такому випадку міг би очолити верхню палату і зберегти позиції серед керівників держави.
От тільки є декілька «але». Внесення змін до Конституції – процес не одного місяця: потребують двох сесій Верховної Ради, позитивного висновку Конституційного Суду та, зрештою, 300 голосів. Чи здатна чинна влада – далека від консолідації, дезорієнтована, яка не використала (це вже очевидно) шанс на власні глибинні зміни, забезпечити реалізацію такого сценарію? Дуже малоймовірно.
Найголовніше – чи погодиться Володимир Зеленський на представницькі функції після того, як вже шість з половиною років має необмежену владу, вибудовану персонально під нього? Відповідь, думаю, очевидна.
І так, це вже було: в 2000-му році, дивіться вище. Наслідки нам відомі.