Про ВР: «балотуватися треба»
Невдовзі після вашого виключення з фракції столичної «Самопомочі», а також її фактичної самоліквідації, з’явилася інформація про створення в Київраді депутатської групи «Київська команда». Власне, з числа ваших соратників.
Так. Ми тривалий час між собою використовували фразу «київська команда «Самопомочі». Оскільки «Самопоміч» для нас залишилася позаду (як і для Києва, думаю), то ми вирішили закріпити назву «Київська команда».
До складу групи увійшли 17 депутатів – ті, що напередодні підписали заяву про розпуск фракції - за виключенням Романа Марченка, який відстоюватиме свою честь і гідність в суді. Тож наразі він працюватиме як позафракційний депутат.
Крім того, ми визначили, що будемо відкритими до вступу інших депутатів. Не виключаю, що окремі позафракційні колеги матимуть бажання увійти в нашу групу.
Більшість членів фракції «Самопоміч» ви, свого часу, привели в команду особисто. Як і Романа Марченка.
Я несу відповідальність за 83 кандидатів, котрі фігурували в списку «Самопомочі» на виборах до Київради у 2015 році. Загалом, нагадаю, було 84 особи включно зі мною.
Під час формування команди певну кількість кандидатів пропонував центральний офіс «Самопомочі», решту – ми. Фракція в Київраді на той момент працювала вже рік. Ми домовилися про право вето. Якщо якийсь із кандидатів викликав сумніви, то його не долучали до команди.
Олег Лаврик і Олег Березюк проводили індивідуальні співбесіди з усіма кандидатами. І жодних питань ні до Романа Марченка, ні до когось іншого з фінального списку не було.
З самим Марченком, до речі, ми познайомилися під час формування команди в Київраду. До того не були знайомими.
Скажу відверто, дуже складно знайти людей, котрі готові йти в муніципальну політику. По суті, це громадська діяльність. Причому вона несе значне навантаження.
І саме в Київраді це навантаження, як на мене, найбільше з-поміж усіх міських, обласних рад України. Зазвичай, в порядку денному – близько 300 питань, три четвертих з яких – земельні питання.
Головна причина такого перенавантаження – ліквідація райрад в Києві у 2010 році, за відновлення яких ми активно виступаємо з початку роботи нинішнього скликання.
З осені 2015 року Київрада розглянула близько п’яти тисяч проектів рішень. А ще депутати беруть участь в засіданнях комісій, фракцій, проводять прийоми громадян і т.д. Дуже складно вмовити людей долучитися до такої роботи. Адже, повторюся, депутати не отримують зарплати з бюджету.
Назва «Київська команда» навряд чи розрахована на всеукраїнський масштаб. Не схоже, що ви на основі цієї депутатської групи плануєте розвивати політичний проект для підготовки до парламентських виборів.
Ви абсолютно праві. Наразі сформована так звана бойова група депутатів, котрі працюють в Київській міськраді. Обравши саме цю назву, ми закцентували увагу на тому, що продовжуємо займатися питаннями Києва.
Безумовно, йдеться про творення нової політичної сили. Я не випадково використав слово «творення». Може бути створення нової політичної сили або долучення до вже існуючої. Можливо, ми станемо каталізаторами об’єднання лідерів, команд, які прагнуть змін в Україні.
Уточню: ви плануєте балотуватися в парламент на наступних виборах?
Знаєте, я планував висуватися на посаду мера Києва у 2014 році. На щастя, відмовився від цієї ідеї, бо отримав би такого електорального ляпаса (посміхається – LB.ua).
Влада складається з двох компонентів: впливу і повноваження. Якщо ти маєш великий вплив, то не важливо, які в тебе повноваження. Тобто посада не є важливою. Головне, щоб ти міг зібрати довкола себе однодумців і мати можливість діяти. Не важливо: в Київраді чи Верховній Раді. Тому балотуватися треба.
«Самопоміч» декларувала себе як всеукраїнська партія, хоча насправді вона регіональна, львівська»
В 2014-му партія «Самопоміч» зайняла нішу так званої третьої сили. Таку ж позицію свого часу обрала «Сильна Україна» Сергія Тігіпка, до нього був «Удар» Віталія Кличка. Ця «приманка» спрацьовує на кожних виборах, особливо коли партію посилює ефект «новизни» для виборця.
У бізнесі є правило: ти повинен керувати своїми очікуваннями, інакше можеш опинитися в ситуації, коли вийшло не так, як сподівався. І впадеш у розпач.
Те саме стосується політики. Українське суспільство ставить серйозні вимоги до політиків, має стосовно них великі очікування. Це, з одного боку, можна позитивно оцінювати. З іншого, не варто обмежуватися лише очікуваннями, що прийде хтось з політиків чи політичних сил і наведе всюди лад. Треба й самому докладати зусиль. «Візьми і зроби», – дуже класне гасло «Самопомочі», до речі. Правда, воно за кілька днів трансформувалося у: «Візьми і збреши» (посміхається – LB.ua).
(Про ситуацію в «Самопомочі» можете почитати в матеріалі LB.ua "Самопомощь: этапы полураспада")
Виходити на майдани ми вже навчилися. Двічі українці скидали тих, хто заставляв їх жити не так, як вони хочуть. Тепер треба ще й включатися в політичні процеси. Йти в політику, органи виконавчої влади.
Чого не робили представники «Самопомочі».
«Самопоміч» декларувала себе як всеукраїнська партія, хоча насправді це – регіональна, львівська партія.
Відчувався конфлікт завдань. Не інтересів, а саме завдань. Неможливо ефективно працювати міським головою і бути лідером партії водночас.
Міський голова – адміністратор міста. Йому вистачає що робити на 365 днів на рік. Повноваження, пов’язані з розбудовою політичної сили, були делеговані (Садовим – LB.ua) іншим представникам партії: Олегу Лаврику (адміністратору «Самопомочі»), Олегу Березюку (ідеологу партії), а далі за списком – Оксані Сироїд, Єгору Соболєву і т.д. В результаті: лебідь, рак і щука.
У Львові, безумовно, затишно пити каву на площі Ринок. Але столиця – Київ. Вочевидь, партійні органи повинні бути сконцентровані саме тут. Зі столиці навіть зручніше їздити по регіонах.
Свого часу, Блаженніший Любомир Гузар прийняв неочікуване для багатьох рішення, переїхавши до столиці. Думаю, для нього це не був комфортний переїзд.
Практика розбудови партійної організації, в тому числі, передбачає можливість керувати конфліктами. В багатьох регіонах України в партійних осередках «Самопомочі» виникли непорозуміння…
Тобто якби Андрій Іванович залишив посаду мера і переїхав до Києва для управління партією, нинішнього цього конфлікту в «Самопомочі» не було б?
Якщо Андрій Садовий обрав для себе позицію голови Львова, він міг стати почесним головою партії, членом політради чи радником. А управління партією передати комусь іншому.
Коли ви зрозуміли, що «Самопоміч», скажемо так, не до кінця відповідає вашому баченню?
Своєрідний переломний момент в розумінні того, що «Самопоміч» може декларувати одні принципи, а чинити за іншими, стався для мене, коли Садовий не пішов першим номером по списку на парламентські вибори у 2014 році. Думаю, якби його прізвище було в переліку, «Самопоміч» отримала би більше голосів. Відповідно, мала б іншу позицію в коаліції. Можливо, навіть претендувала на позицію спікера парламенту.
В період, коли відбувається не лише фактична війна з Росією, а війна за українську економіку, таке обережне просування, яке обрала «Самопоміч», було невиправдане. Якщо йти до влади, треба брати на себе відповідальність.
Запрошувати до Львова, знову ж таки, – дуже зручно. Але такий формат діяльності не співпадає з тим, чого потребує країна в даний момент.
З ваших слів видається, що Садовий не контролює ситуацію в партії.
Рішення приймаються в дуже вузькому колі «Самопомочі». Андрієм Садовим, Олегом Лавриком і Олегом Березюком.
До речі, ультиматум Єгора Соболєва: «або виганяйте тих (чотирьох депутатів «Самопомочі» в Київраді – LB.ua), або я йду», – чітко показує, що він не входить до цього кола. Інакше ця інформація не дійшла би до інших членів партії. Насправді таку поведінку можна оцінювати як використання партії як трамплін у власну президентську кампанію. І відсутність чіткої комунікації в «Самопомочі», хто все ж таки балотується в президенти, породжує таку хаотичну ситуацію.
Наразі кандидатів від «Самопомочі» троє: Садовий, Сироїд і Соболєв, так?
Потенційно так.
Хто міг би очолити партію замість Садового?
Рік тому після голодування на Банковій головою партії міг стати Олег Березюк (він першим почав голодування після «сміттєвого скандалу» – LB.ua). Якби тоді він оголосив про президентські амбіції, склав повноваження глави фракції і почав займатися розвитком партійної організації, думаю, його би підтримали. Але він дуже любить їздити до Коломиї і ще кількох маленьких міст…
Тонкий троллінг.
Мабуть, йому подобається це місто, його там тепло приймають. Це, звичайно, добре, коли люди позитивно ставляться. Але міст рівня Коломиї в Україні чимало. Треба їх усіх об’їздити, і звикати не лише до компліментів.
У серпні цього року, до речі, Андрій Садовий проїхався містами України, де були організовані так звані urban talks. Такий крок – дуже добрий для ефективної комунікації з мешканцями різних регіонів. Однак, як вплинули такі заходи на президентську перспективу, – сказати важко.
А ви відчуваєте відповідальність за конфлікт, який стався в «Самопомочі»? Все ж не останньою людиною там були.
6 вересня, коли був зачитаний «вердикт» (про виключення з партії чотирьох депутатів Київради – LB.ua), я взяв мікрофон і подякував Андрієві Садовому за те, що він відкрив двері в політику київській команді. Без жодної іронії чи сарказму.
Мені сумно говорити про «Самопоміч» в минулому часі. Але таким чином, ймовірно, будується нова політика.
Думаю, ще буде чимало партійних переформатувань. Нові люди, які зайшли в це поле, стикнулися з великою кількістю викликів. Добре орієнтуються лише ті, хто давно в політиці.
Все таки. Чи відчуваєте особисту відповідальність за те, що сталося з партією в Києві?
Безумовно. Як колишній член команди «Самопомочі», я несу відповідальність за процеси, які відбувалися всередині партії. Сподіваюся, я робив все, що було в моїх силах для того, щоб врятувати ситуацію.
Цього року ми тричі спілкувалися з Андрієм Садовим очі в очі. Говорили про різне. Зокрема, про управлінські невдачі «Самопомочі» під час виборів керівників районних організацій в столиці.
Більше чотирьох років боремося за відновлення місцевого самоврядування в Києві. І коли політрада «Самопомочі» скасовує рішення районної партійної організації щодо обрання голови, оскільки керівництво не очікувало перемоги одного з кандидатів, - це викликає щонайменше обурення.
Фінальною рискою була ситуація з Романом Марченком. Збори з цього питання тривали три години. Жодних рішень члени партії не приймали. Але по тому зачитали зазделегіть готовий протокол (його зачитував Олег Лаврик – LB.ua). Навіщо був весь цей цирк? Імітація внутрішньопартійної дискусії?!
Ці та інші факти свідчать про «нездорові» інструменти розвитку партійної організації.
Як керівник фракції, я безумовно ніс відповідальність за все, що відбувається в Києві і було пов’язано з «Самопоміччю». Та головою київської партійної організації майже півтора року є Оксана Сироїд.
Ви самі підтримали Сироїд як кандидата на цю посаду, наскільки мені відомо.
Так, я підтримав Сироїд. Більше того, саме я запропонував їй очолити київську організацію.
У грудні 2016 року у мене була розмова з Олегом Лавриком. Я сказав, що готовий піти з посади керівника фракції в Київраді і почати розбудовувати партію в місті.
Лаврик тоді сказав, що потенційно на цю посаду претендує Оксана Сироїд, Єгор Соболєв і, очевидно, я. Після цього у нас була розмова з Єгором Соболєвим. Я сказав йому, що готовий взятися за цю роботу. Та жодної реакції від нього не було.
Щоб не було ситуації, як з обранням керівників районних організацій, коли партійці обрали голову, а політрада скасувала їхнє рішення, я вирішив піти до Оксани Сироїд і запропонувати їй очолити організацію.
За моєю інформацією, близько року тому ви презентували перед Андрієм Садовим стратегію розвитку партії. Її похвалили, але не прийняли. Власне, після цього ваші стосунки й охололи.
Майже так… Ми з колегами презентували своє бачення щодо ідеологічних засад, на яких повинна розвиватися «Самопоміч». Говорити про необхідність сконцентруватися на трансформації держави в інституцію, яка виконує сервісну функцію.
На наш погляд, є три ключові чинники, три типи стосунків: людина і держава, місцеве самоврядування і держава, бізнес і держава. В кожній із цих систем стосунків треба говорити про регульованість і взаємні очікування. І працювати над ними.
Але для керівництва «Самопомочі» ідеологія – це щось недоторканне. Якщо хтось має питання до ідеології, то повинен піти на семінар до Березюка. Якщо і після цього залишаються питання щодо ідеології, треба ще раз сходити на семінар до Березюка.
Я можу наводити й інші підтвердження того, що ми були незручними для керівництва партії, піднімали ті питання, які ніхто не мав права зачіпати. Власне, ми пішли в політику, щоб розвиватися.
Існує думка, що українська політика – це діжка з лайном. Якщо хочеш, щоб його стало менше, стрибни в неї. Чим більше достойних людей застрибне в політику, тим менше бруду в ній залишиться.
Все таки, коли ваші з Садовим відносини погіршилися?
Перший цвях в дошку наших відносин, думаю, я заколотив влітку 2014 року, коли скликав фракцію, і ми звернулися до Садового, щоб він йшов першим номером в списку «Самопомочі» на виборах до Верховної Ради. Ми не могли змиритися з тим, що лідер політсили посідає апріорі непрохідне місце в виборчому списку. По суті, для нас це означало, що партія втрачає шанс для розвитку, для отримання більшої кількості мандатів, аби в майбутньому серйозно впливати на політичні процеси в парламенті.
Чому, на вашу думку, Садовий так тримається за посаду мера?
Думаю, йому звично у Львові, який він дуже любить. Він працює мером вже третю каденцію. Все влаштовано, він давно займається лише питаннями міста.
Будь-які зміни в роботі потягнуть за собою і зміни способу життя. І такий крок є більш ризикованим, ніж залишатися на тій же посаді.
«Репутація переможця певною мірою заважає Кличку, аби зрозуміти реальність»
Ми вже говорили, що в 2014-му «Самопоміч» зайняла нішу «третьої сили» - нової, прогресивної, ліберальної. Як сьогодні зрозуміло: позицію цю втримати не вдалося. Гірше того, наслідком таких конфліктів є розчарування людей не просто в політсилі, але у цінностях, які вона заявляла.
Мабуть, найлегше зневіритися, засісти в партері і кидатися звідти гнилими помідорами. Ні, треба комунікувати як громаді з політиками, так і навпаки.
До речі, про ефективність комунікацій. Сьогодні в столиці – 120 депутатів. Тобто один представляє близько 25 тис киян. Це – значно більше, ніж може вмістити стадіон «Динамо»! Саме тому потрібно відновлювати районні ради в Києві, в яких має бути від 2,5 до 5 тис виборців на одного депутата. Тобто загалом в столиці буде близько 500 депутатів. Хтось скаже, що багато? Але депутати місцевих рад не отримують зарплату. Щоправда, відновлення райрад – це великий виклик для Києва. Уявіть, 500 нових людей в місті. Кожен – зі своєю позицією, інтересами. Важлива їхня комунікація, можливість порозумітися.
Дуже важливо відрізняти опонентів від ворогів і навпаки. Опонентом можна бути в одній або різних командах. З ними треба сідати за стіл переговорів, навіть якщо не дуже поважаєш.
«Солідарність» в Київраді – це ваші опоненти чи вороги?
Звісно, опоненти, а не вороги.
Нещодавно ми голосували за бюджетний регламент (порядок складання, розгляду і виконання бюджету міста – LB.ua). Було зареєстровано два проекти рішень. Один – від чотирьох фракцій Київради, інший – від бюджетної комісії. Обидва проекти були включені в порядок денний. Першим був розглянутий депутатський проект. До слова, ми працювали над ним півтора року. І його підтримали в першому читанні з умовою, що позитивні пропозиції з другого проекту будуть додані до першого.
Можливо простіше було би посваритися фракціям між собою, а потім бігати і кричати, що у нас був класний проект, але ці негідники його не підтримали. Та нам важливі не лайки, а кроки вперед та результати.
Звісно, є питання, з яких ми не можемо толерувати з нашими опонентами. До прикладу, майже два роки не голосуємо за детальні плани території. Важко визначати, що має бути на території декількох кварталів місто, якщо немає цілісного уявлення, не затверджений новий Генплан.
В певних кварталах міста не вистачає шкіл, а зростають нові житлові висотки. Або перевантажений трафік і треба планувати нові транспортні розв’язки. Це не прості питання, які треба дуже детально аналізувати.
Часом доводиться вибирати із двох поганих рішень. Третього немає. Якщо ти не спроможний цього робити, то треба йти з політики, бо там не завжди чорне і біле.
Як ви оцінюєте Кличка в якості мера столиці?
Віталій Кличко – дуже успішний спортсмен. Він мені симпатизує як людина. Він – амбітний. І є символом, брендом України.
Репутація переможця певною мірою заважає Кличку, аби зрозуміти реальність.
На посаді мера у нього виникли непрості виклики щодо формування команди. Навіть якщо подивитися на чехарду призначень за період перебування Кличка на посаді мера. Його першим заступником був Ігор Ніконов, потім Геннадій Пліс, а тепер Микола Поворозник. Будь-яка заміна такого рівня посадовця призводить щонайменше до зміни регулювання системи.
Відсутність якісних управлінських рішень не грає на його користь. До прикладу, війна щодо «Київенерго» повністю програна. Повернути комунальні підприємства у власність громаді – не завжди правильне рішення. Не факт, що громада краще розпоряджатиметься цим майном, ніж іноземний інвестор.
При цьому, в мене немає сумнівів, що Віталій Кличко хоче, щоб Київ був успішним, затишним містом.
Кличко піде на наступні вибори? Як гадаєте?
Думаю, цілком можливо. Він і в президенти, може, піде.