За 10-бальною шкалою – 12
«На нашому жаргоні це називався бублик. Маленька евакуаційна зона, де можна було безпечно пересидіти мінометний чи інший [обстріл]. Ми пережили пару годин мінометних обстрілів, ворог зрозумів, що нас не виб'є. А бачив жирну ціль, бо в той момент там було близько 13 людей», – пригадує Саша.
Воїни пережили удари кількох дронів-камікадзе. Останній пробив сітку і залетів всередину.
«Труба сантиметрів 70х70 і вибух всередині. Контузії до цього були, але на них на війні не зважають, це не хвороба вважається. Поблював, та й далі. А це я головою конкретно вдарився. І хвороби почались як сніжний ком. Останній рік у мене почала відмовляти шия. Повністю. Постійні головні болі. Унеможливлення рухів. Любий рух, особливо руками, – все. Спазми, судоми, крики… ».
Біль став невід’ємним супутником життя Саші: «Коли мене лікарі запитували “Оцініть свій біль”, я питав: “З вашого боку чи з мого?”. – “З вашого”. Кажу: “З мого боку це десь 12 буде».
12 за 10-бальною шкалою: «Ви берете кружку – це біль. Намагаєтесь дійти до туалету – біль. Поголитися – біль. Ти живеш у вакуумі болю, і з нього вирватись практично не можна».
З пораненням ноги, каже Саша, «більш-менш» розібрався, прооперували, пройшов реабілітацію. Зрештою, топ проблемою у його житті стала шия: «Хоч не хоч, рухаєш головою. Кивок, поздороватись… Кожен рух – спазм, шум у вухах, біль, тиск на задню частину голови, навіть не можеш лягти спати нормально. Лягаєш – і пів години шукаєш місце, в якому не будеш чіпати тригерну точку, щоб можна було хоч якось заснути».
Саша розповідає, що уже два роки спить по 3-4 години на добу. Снодійні не допомагають. Організм зрештою вигадав свій спосіб спати хоч якось: «Коли я відчував, що вже критична ситуація наступає, ще 5 хв – і почну битись головою об стінку, в цей момент я вирубався».
Так Саша живе вже два роки. Лише нещодавно випадково дізнався, що у «Феофанії» є команда, яка працює над терапією болю. І приходить сюди уже четвертий раз, до анестезіолога і спеціаліста з лікування болю Андрія Хоменка, який також є заступником завідувача Центру анестезіології та інтенсивної терапії «Феофанії».
Загалом біль допомагає медикам у діагностиці, розповідає Андрій Хоменко. Однак якщо людину полікували, але біль залишився, медикам треба уже прицільно лікувати його.
«Біль може бути первинним захворюванням, як мігрень, і вторинним, як в Олександра, біль через численні контузії», – додає лікар.
Невже я першу ніч посплю спокійно?
– Саш, десь сюди? Я попав чи нє?
– Угу.
Саша лежить на кушетці, поки Андрій Хоменко шукає потрібну точку у м’язах через УЗД, аби ввести туди потрібний препарат. За цим спостерігає команда медиків, яка приїхала у «Феофанію» навчатись терапії болю.
Саші робили сьогодні блокаду зірчастого ганглію, який розташований у шийному відділі і верхньому грудному відділі хребта, пояснює Андрій Хоменко: «Коли ми його блокуємо, зменшуємо вплив симпатичної системи на підсилення болю і дозволяємо нашій гальмівній системі болю працювати краще».
Також Саші зробили ін’єкцію у тригерну точку на рівні шиї.
«Нам треба розслабити м’яз, який дає сильний біль. Ми туди ввели анестетик. Простішими словами: всі були у стоматолога, коли він робив укол, після цього пів щелепи німіло. Оце ми подібні вводимо препарати. Але зазвичай це робимо для діагностики. Якщо я не розумію, що в пацієнта болить, спочатку діагностично вводжу місцевий анестетик, і якщо симптоматика проходить, далі є арсенал препаратів і методик, які на триваліший час можуть пацієнта позбавити цього болю, – пояснює лікар. – Це такі препарати як ботулотоксин, гормони протизапальні тривалої дії, фізичні методи впливу на нервову тканину як кріоабляція або заморожування, радіочастотна абляція, коли впливаємо на нервову тканину високою температурою, радіочастотним струмом, імпульсна радіочастотна модуляція, коли ставимо електрод біля нерва, і низькочастотним імпульсним струмом робимо так, щоб він не проводив біль, який приносить дискомфорт, грубо кажучи, трошки обманюємо цей нерв».
Сашу попереджують, що може тіло зреагувати на ін’єкції, як він вставатиме. «Минулого разу у Саші нормально закрутилась голова», – пояснює колегам Хоменко. Це стається й цього разу.
«Саша, Саша, сідайте», – медики допомагають ветерану знову лягти.
Прийом завершують, Саша одягає футболку. На декілька секунд завмирає. Пробує повернути голову.
«Нема спазматики. Це просто бомба. Боже, невже? Невже я першу ніч посплю спокійно?!».
Радіє Саша, задоволено усміхається Андрій Хоменко. Тиснуть руки.
«Зараз я відчуваю сходження болю трішки. Є більш-менш вільний рук. Ми знаємо, що стоїмо на правильному шляху», – каже нам, збираючись виходити. Бере з кутка кімнати свою паличку для підтримки ходьби і виходить. Його терапія продовжиться.
«Єдине, за що я звинувачую державу – зупиняється на кілька секунд, – що для хворих військових є інформаційний вакуум. Немає відгуків, який реабілітаційний центр кращий. Це вже ми ділимось між собою. Я побув у реабілітаційному центрі, подивився на його результати. Побратими дзвонять: “Є проблеми, жопа”. Кажу, братику, бери направлення туди, там є молодий хлопчина, садюга рідкісний. Йому пофіг, що ти будеш орати і матюкати, він бачить ціль і робить. Так, боляче піпєц, але робить дива. Чому таких центрів держава не робить більше? Дати можливість тому ж Андрію Миколайовичу, більше фінансування, більше для розвитку всього. таких проблем як у мене – отак!».
Дуже рідко треба один лікар
Терапія болю – тема не приваблива для публіки. Бо це про біль, про складні травми, про залучення не одного лікаря зазвичай, а цілої команди. Тому й на навчання у «Феофанію» медики з різних кутків країни приїжджають командами.
«Дуже рідко буває, що треба один лікар, – пояснює Андрій Хоменко. – Олександр прийшов до мене від невролога. Невролог підібрав йому гарну терапію його епілепсії, і він в ремісії рік. Нейрохірург провів операцію, щоб зменшити загальну спастичність, але все одно ще лишилось. Тепер я почав підключатись, щоб вплинути на м’язи, трохи їх розслабити, на цьому тижні ще пацієнт піде до лікаря фізичної та реабілітаційної медицини, щоб лікар міг навчити його, можливо, специфічним вправам, щоб він ці м’язи міг удома розтягувати, або ще є м’язи, які нам треба дорозслаблювати ботулотоксином. Один пацієнт – уже чотири лікаря назвав. Усе так і відбувається».
Біль може мати різні причини. Комусь допоможуть підібрані неврологом ліки, комусь — робота з фізичним терапевтом. Допомога психолога чи психотерапевта. Або — операція чи малоінвазивна терапія, яку робили Саші.
«Після військової травми дуже великий відсоток потребує якихось інтервенційних методів лікування, погляду багатьох спеціалістів, як наш наступний пацієнт з ампутацією нижньої кінцівки. Що його болить, будемо виясняти», – каже лікар і запрошує наступного військового до кабінету.
Його звати Ігор. Стрілець-зенітник у зенітній батареї. Має ампутовану ногу і фантомні болі в ній (це коли частини ноги немає, а біль у ній – є)
«Ноги немає, а таке відчуття, що нога єсть і в стопу ніби голки хтось коле. Я думав, що це таке, а потім розказали побратими, що в них таке ж. Це не поранення в мене. Заплановане було лікування. Захворів при проходженні військової служби», – розповідає коротко і сухо. Дозволяє подивитись на прийом, але просить не показувати обличчя.
Унаслідок захворювання йому довелося ампутувати частину ноги: «Як сказали медики, це буває дуже рідко такий випадок, але він трапився».
Андрій Хоменко його оглядає і розповідає про механізм, який може бути в Ігоря провокатором болю у відсутній частині ноги.
«Ми це лікуєм, – каже Ігорю. – Одним із методів: ми блокуємо. Якщо біль проходить на деякий час, ми туди вводимо ботулотоксин – це такий препарат, як жінки собі вводять, щоб зморшок не було. Цей біль пропадає в 60% пацієнтів після ботулотоксину. Крайній варіант – видалення цієї невроми хірургічне. Але до цього можна спробувати ще багато методів».
Терапія болю не є короткотривалим процесом.
«На жаль, у світі ще немає жодного методу лікування, який був би 100% доведеним для фантомного болю, наприклад, що для всіх працює. Тому нам доводиться застосовувати багатьох лікарів і різні підходи», – додає лікар.
Сильний біль може бути як відразу після поранення м'яких тканин, нервів, так і переростати у хронічний (це коли біль триває більше трьох місяців).
Скільки людей в Україні потребують терапії болю? Цифр немає. Але є одна важлива цифра, яку називає нам Андрій Строкань, заступник головного лікаря з медичних питань «Феофанії»: «За дослідженням, яке ми проводили в українських стаціонарах рік тому, серед пацієнтів, які перенесли бойову травму, 20% вживають ліки, які їм не призначають у стаціонарах. А це дуже вагомий фактор, який показує, що систему треба вдосконалювати».
Це означає, що їм болить? Так, підтверджує Строкань: «У нас таких пацієнтів буде дуже багато, уже багато. У нас недосконалий менеджмент гострого болю (коли є гостра травма, але на біль у людини або недостатньо звертають увагу або не звертають взагалі), і це призводить до великої кількості пацієнтів з хронічним болем».
Нам дозволяють зайти в операційну, подивитися, як нашому військовому з бойовою політравмою будуть ставити пролонговану блокаду з катетером. У нього зламані ребра, лопатка, ампутована нога. Щодня захисника беруть в операційну на процедури.
Йому сьогодні встановлюють під контролем УЗД у правильному місці катетер, аби можна було адекватно знеболювати під час усього операційного періоду, і не колоти його щоразу заново. Це те, що казав Андрій Строкань – долайте біль у гострому періоді, аби він не переростав потім у хронічний.
Питаємо його, наскільки терапія болю в Україні уже розвинена.
«Не розвинена, – відповідає без роздумів, – бо як такої підготовки кадрів у нас не було. Є джерела збудження по країні, але загалом системи немає. Один у полі не воїн. Розвиток команд – це дуже важливо, щоб принамйні в лікувальному закладі розуміли цю проблематику і пацієнта не футболили від одного лікаря до іншого. Такої кількості поранених не було з часів Другої світової війни. Тому наша медицина болю буде в основному орієнтуватися на пацієнтів з бойовою травмою. А цивільні, які будуть страждати від певних больових синдромів (В основному це люди з хронічними больовими синдромами, наприклад, болі в низу спини) сюди будуть долучатися. Воно підтягнеться все автоматично. Обладнання по суті одне і те саме. Рівень експертизи лікарів буде достатньо високим».
Каже, що багато міжнародних організацій допомагають у розвитку терапії болю, МОЗ активно включився.
– Є великий запит на терапію болю? – питаємо.
– Є. Проблема в людях, – відповідає Андрій Строкань.
– Ви маєте на увазі навчених фахівцях?
– Їх треба навчити – раз. І – мотивованих фахівцях. На 5-й рік війни лікарі в Україні дуже втомились. Не може все йти на ентузіазмі. Грошей мінімум. А нових знань треба багато. Обладнання потрібно. Потрібна мотивація. Останнім часом вона дуже падає, бо фінансові питання теж постають. Рівень доходів лікарів в Україні зараз, на жаль, бажає кращого. Але дуже сподіваюся, що після того, як ми пройдемо певні кроки, ця ситуація зміниться.
В МОЗ є ініціативна робоча група, куди входять і фахівці «Феофанії», вона закінчує працювати над чітким порядком надання допомоги пацієнтам з болем при бойовій травмі. Триває базове навчання команд.
«Японський уряд виділяє кошти на розвиток медицини болю, це заслуга МОЗу, і впродовж найближчих 6-12 місяців має бути закуплені комплекти обладнання для кластерних та надкластерних закладів, щоб сформувати та укомплектувати центри болю, щоб вони могли функціонувати з сучасним обладнанням, – перераховує Андрій Строкань. – Що залишилось? Щоб ми ввели дані в НСЗУ, щоб лікарні отримували за це оплату, це величезний шматок роботи. Відверто: у нас дуже багато пацієнтів зараз з бойовою травмою в усіх лікарнях України – займаються всі основні лікарні. Можете уявити кількість. А це все потенційні пацієнти з хронічними больовими синдромами, які далі будуть звертатися».