Масажист? Будеш санітаром
Масажист і остеопат. 15 років практики. На старті повномасштабної війни Сашко отримав від військкомату відмашку чекати — тоді ще були черги охочих одягнути піксель.
«Я чекати не хотів. Пішов на тактичну медицину, на тактичну та воєнну підготовку — і зрозумів: поки є час і можливість заробляти, буду скуповувати собі все», — пригадує чоловік.
Мобілізували Олександра взимку 2023 року. Зробили стрільцем-санітаром. Мовляв, масажист — значить, розумієшся в анатомії, біології, будеш стрільцем-санітаром.
«Ініціатива мене любить. Я зрозумів, що поки нас комплектують, усі сидимо. Кажу командиру ротному: «Буду тренувати хлопців». Бо всі сидять або лежать, відбуваються якісь рухи, але технічні. Я ж масажист-остеопат, але викладав пілатес, йогу, фітнес, розумію, плюс сам давно займаюся спортом», — розповідає Сашко.
«Коли нас забрали на полігон, приїхали на базову військову підготовку, уже були треновані. Хлопці потім дякували: "Саня, завдяки тому, що підготував нас, витримуємо це навантаження. Ми можемо зробити більше і захистити більше територій, наших життів, тому що витриваліші будемо"».
Коли команда поїхала в напрямку Донбасу, Олександр уже був командиром відділення й мав у підпорядкуванні десяток бійців: «У відділенні було все. Прийшов командир відділення, командир нашої роти, в будинок, де ми жили. "Саня, де ти все побрав? Коли одні жаліються, ти робиш". У цьому основа. Якщо хочеш щось змінювати, не треба думати, що хтось повинен це робити — починай зі своїх кроків».
Врятувала навичка з підготовки
Олександр прослужив десь пів року. «Відбувся бій, досить жорсткий, нас 20 чоловік зачищали посадку, — пригадує Сашко. — Потрапили під шалений обстріл, мінометний, артилерійський. Пішов контактний бій, ще натрапили на мінні поля».
Пішли перші підриви, кілька хлопців одразу отримали ампутації. Друг Олександра так заробив дуже високу ампутацію і не зміг вижити.
«А я там турнікет наклав, там відпрацював, почав відстрілюватися з автомата. Відстріляв 12 магазинів. У рюкзаку ще 10 було. Я до нього, пакуюсь — і відбувається вибух. Я, мабуть, трішечки, на сантиметри змістився — і відбувся підрив», — розповідає Олександр.
Каже, зразу зрозумів, що з ногою щось трапилось. І тут спрацювала навичка, якої він навчився ще на базовій підготовці: міни не працюють поодинці, їх завжди ставлять у парі, щоб якнайдужче зашкодити. «Я зрозумів: якщо підірвалась одна, десь є друга зараза. Кричу хлопцям своїм: "Я 300, але до мене обережно підходьте, тут щось є під ногами"».
Через кілька місяців Сашкові розповіли, що ще одна міна лежала за сантиметр. Бійці побачили, обережно перемістили її. Сашко підозрює, якби сам собі надавав допомогу, то за другою міною втратив би руки і навряд чи вижив би.
Найприємніший за життя звук — української гусениці
6,5 години Олександра не могли евакуювати з поля бою. «Перший звук, найприємніший, мабуть, за все життя, — це звук гусениці, нашої гусениці, яка їде забирати нас, — пригадує військовий. — Коли чекаєш, розумієш, що вижити хочеться. Але страждань немає, тому що біль шалений. Найпростіший варіант — вирубитися. Але я такий: ні, хочу залишатися притомним. Тому що статистично шансів вижити більше. І я крутив свою ногу, щоб вона боліла більше, щоб мене цей шок більше активував».
На евакуації сказав усю потрібну інформацію, від групи крові до контактних телефонів і військової частини. «Кажу: "Ще щось від мене треба? Ні? Тоді вирубайте мене. Не можу це терпіти". Коли опритомнів у швидкій, провів рукою по нозі — і розумію, що її немає. Такий: ок, це вже, мабуть, тепер моє нове тіло і тепер новий я».
Мотивація сильніша за звичні правила
Перші тижні Олександра регулярно оперували в госпіталі. Далі ще місяць — і на нього чекав реабілітаційний центр.
«Думаєш: "Вах, зараз на протез". Вони: "А ні, Олександре, треба тренуватися, готуватися, бо набряки, треба зміцнювати м'язи. Ти звикаєш до своєї ноги, знаєш — воно працює, класно ходиш. А коли приносять протез, ти такий: "Клас!". Потім взуваєш: "А як на ньому ходити?". Він же не контролюється. Ти мозку не можеш дати сигнал, щоб він витримав стопу чи ще щось. І трошки фрустроване відчуття. Ну, мабуть, це були перші сльози, коли стаєш на дві ноги. І це таке приємне відчуття всередині. Ти не знаєш, наскільки воно буде ходитися, коли стоїш на двох ногах. І це неймовірне відчуття», — пригадує Сашко.
Розповідає, що реабілітологи готували його до життя на протезі. Мав одне тренування на день. Сказав фахівцям, що хоче ще, відчув, що тіло здатне. Так перейшли до двох тренувань на день: «Я ходив на два тренування, а потім брав милиці — і в парк. І туди-сюди постійно курсував. Тобто є протоколи, а є ще бажання. І коли твоє бажання вище, ніж протоколи, ти робиш усе, що можеш. Від того, наскільки сам мотивуєш себе на життя, буде залежати, наскільки шукатимеш інструменти і наскільки швидко приймеш травму. Бо від прийняття травми залежатиме твоє і ментальне, і фізичне одужання. Коли хочеш, тобі реабілітолог допоможе, психолог, лікар; а коли ти не хочеш нічого, казатимеш: "Ні, воно не працює”. Бажання, усвідомлення і рух — основні кроки, щоб ти міняв свою призму і рухався вперед».
Де ловити іскру життя?
Під час реабілітації підійшла тренерка: «Ти їдеш на гольф». Здивувався. Тоді ще навіть протеза не мав. Але поїхав — і не пошкодував. Йому так сподобалось: «Ти повертаєшся в реабілітаційний центр, відчуваєш себе усміхненим, енергії ще більше».
Так у житті Сашка з’явився адаптивний спорт. По суті, це ті самі активності: волейбол, регбі, стрільба з лука й інші, адаптовані під людей з різними фізичними параметрами. Олександр все більше вникав у нього і ”зрозумів, що адаптивний спорт класно впливає. Ти змінюєш свій психоемоційний стан”.
Якось фонд “Повернись живим” організував баскетбол на колісних кріслах. Закрита територія. Побратими з посестрами. Всі свої. Спочатку – дивно грати в таку гру – крутити колесо, паралельно ловити м’яча… Та потім – втягнулися.
“Ми отримали спільноту, нових друзів, новий заряд! – розповідає Олександр. – Він дає можливості маленьких перемог. Ти здобув, ти закинув м'яч, тобі аплодує весь зал. Ти такий вау. Оці маленькі перемоги в адаптивному спорті дають тобі іскру. Далі ти повинен підтримувати цей вогонь, щоб він запалився. І так поєднується підтримка себе, фізичної форми, психологічного стану, нових подорожей. Я просто йшов дуже відкрито до того, що буде нове”.
Треба фура!
До речі, про нове. З реабілітаційного центру Олександр вийшов уже на протезі. Далі його чекав незвичний досвід – запрошення на економічний форус у Давос. Відкрити виставку: “Для мене був виклик, ти їдеш в іншу країну, комунікуєш на міжнародному рівні, ти там з президентом Дудою стоїш в одному метрі. Коли зранку був сніданок в Давосі, я там теж спіч говорив. І після підходить один бізнесмен: "Олександре, що вам треба?". Я своїм зразу хлопцям пишу: "Що вам треба?"
Кажуть: "Скільки всяких речей треба перевозити. Нам треба фура". І через тиждень була фура. Я зрозумів, що амбасадорська робота впливає”.
Потім був безпековий форум у Мюнхені, Вашингтон, Пентагон, спілкування з конгресменами і сенаторами: “Якщо ти на рівні Вашингтона говориш: якщо ви дасте оцю техніку от стільки-то, наші хлопці зможуть тримати кращу лінію зіткнення, або навіть рухатись вперед, і вони це роблять, це вже про швидкість допомоги. Показати навіть протез. Кажу: “Можливо, мою ногу можна було б врятувати. Але очікували 6,5 год, бо в нас не було чим дати відсіч, накрити артилерію, яка по нас працювала. Це від вас залежить, наскільки це швидко б до нас прийшло. Вони це розуміють і зразу включаються, тому що один раз побачить достатньо, чим говорити сотні тисячі раз”.
Ми здатні на більше, ніж про себе думаємо: на скелю без протеза
Якось Олександр побачив анкету на відбір на поїздку в Adaptive Sports Center для реабілітації військових у Колорадо. І – пройшов. Спробував різні фізактивності – навіть поплавав на каяках. І – їх привезли на скелі і скелелазіння.
“Я розумію: протез в сторону, є дві руки і нога. Починаю лізти, важко. Десь якісь моменти дивишся і думаєш, нафіг я сюди заліз? Відчуваєш, що сил не вистачає полізти далі. Я ж уже доліз сюди, не можу здатися. Слухав інструктора, каже: давай змінимо тактику, змістись на сантиметр. Змістився на сантиметр, отримав потенціал знову, і виліз на гору. Відчуваю себе класно, види неймовірні, спускаюсь. Говорю: "Оце класний у вас тут підйом, гора. Це, мабуть, сама проста? Вона дивиться на мене: "Ні, це була сама складна". Я: “Добре, що я про це не знав”, – сміється Олександр. – Є речі, які блокують наш мозок тільки від того, що він розуміє, що це складно. чи ще щось. Коли ти не знаєш – просто робиш. Всі ці фіз активності мені дали що? Що я можу все. Я не можу зробити так, як було раніше, але можу по-іншому прокласти цей шлях”.
Так Сашко почав активніше долучатися до різних змагань з адаптивного спорту, їздити в інші країни, лазити горами, на Мадейру поїхав і там лазив: “Коли ти ходиш, дивишся, що є люди, які мають дві руки, дві ноги, здоров'я в них нормально, вони туди не йдуть, бо їм десь страшно, десь заважко. А ти на протезі чухаєш, доходиш до крайньої точки. І розумієш, що оце іскра всередині – основне, що там тебе тримає і запускає”.
Як через ветеранів стають видимі багато інших людей
Не дивно, що при такому ефекті адаптивний спорт є одним із пріоритетів фонду “Повернись живим”. Фонд провів дослідження, яке підтвердило, що адаптивний спорт дає всі описані Олександром ефекти.
“Ми зі свого досвіду бачимо, що є ветерани, які отримали поранення, травми чи захворювання, потрапляють у лікарні, довгий процес реабілітації, і певні цінності чи навички, які були до, стають не настільки актуальними, – розповідає старша фахівчиня ветеранського відділу Центру ініціатив «Повернись живим» Ольга Гусакова. – А спорт це якраз можливість знайти нову спільноту, поспілкуватись з побратимами, знайти себе. Не з першого разу можна зрозуміти, що спорт так допомагає, але якщо йти глибше, то дослідження підсвічують це. Спорт допомагає в кількох аспектах. Змінити цю парадигму, що займатися спортом після поранення, і ще якимось новим - челендж. Але за останній рік це змінюється, і мені це дуже подобається”.
Зокрема, наука підтверджує, що адаптивний спорт допомагає формувати нову ідентичність і сприймати себе не як людину з інвалідністю, а як людину з новими цілями, потенціалом і місцем у суспільстві. Що від цього решті суспільства?
“Це питання інклюзивності і доступності, – каже Ольга Гусакова. – Бо ветерани не мовчать про свої проблеми. Вони можуть казати, що пандус недоступний, роздягальня незручна, ще щось. І якщо простір загалом готовий мінятись, він міняється і стає одразу кращим і для інших людей після травм, так і для мам, дітей, людей похилого віку. Ветерани доволі відкриті до того, щоб якщо хтось щиро зацікавлений, з ними займалися. В Києві є регбі на кріслах колісних, яке започаткували два ветерана. І є цивільні, які тренуються разом з ними”.
Але от що дивно. Держава тут розділяє військових і цивільних. Ветеранами тут займається Мінветеранів, рештою – Мінспорту. Хоча по суті адаптивний спорт однаковий для тих та інших.
Ми знаємо випадки, коли ветерани самі залучають цивільних з травмами до спільних ігор. То чому це досі штучно ділить держава? Ми надіслали офіційні запити в обидва міністерства, однак відповідей по суті не отримали. І продовжимо надсилати ці запитання, допоки відповідей не буде.
“Насправді, всі створюють інфраструктуру дійсно для ветеранів, для людей з інвалідністю. І весь спорт направлений, щоб ветерану було комфортно. І ніхто не говорить, по суті, про те, що адаптивний спорт - класна штука для поєднання цивільних і військових, – роздумує Олександр Баталов. – Адаптивний спорт, якраз треба не розділяти цивільних військових, а зробити його разом. Поїдьте корпоративним сектором всією командою. Хай вам ветеран покаже, що таке, наприклад, пограти на кріслах колісних в регбі. Спробуйте, сядьте на крісло, покрутіть його. Здружуйте, так, людей один з одним. Не розділяйте їх по травмах, не розділяйте їх по статусам. Ви люди, в першу чергу”.
Фактично активні ветерани міняють повністю уявлення про людей з інвалідністю, і змінюють простір навколо, який може знадобитися і зараз, і у майбутньому мільйонам із нас: “Сьогодні, наприклад, ти ветеран, маєш протез. Можеш їхати за кермом, потрапити в ДТП, тебе паралізувало, в тебе зовсім інший рух. Тебе треба на кріслі колісному возити. Ти народив дитину, є візочок, треба теж, щоб було адаптивно. Ти людина як в віці. Тобі складно ходити. Людей, які потребують нормальності – вся країна. Не треба під когось “грати музику”. Зробіть для всіх, – роздумує Олександр Баталов. – Усі зміни, які відбуваються через ветеранів, впливають зразу ж на людей, які мають інвалідність, але цивільного формату”.
