Борис Гунько: “Щоб почати займатися спортом, мені довелося втратити ногу”
Перерва. За боковою лінією лікар Богдан Орутковський розмасажовує ногу ветерана Бориса Гунька – судома на фоні фізичного навантаження.
У ветерана – висока ампутація ноги, тож йому дали препарати для зменшення спазму, щоб запобігти ушкодженню зв’язок. І додатково – зігрівальну мазь із ментолом і парафіном для зменшення болю.
Лікар каже, що найчастіші ушкодження під час контактних ігор на колісних кріслах — гематоми після падінь або зіткнень, забої верхніх кінцівок і плеча. У кого були травми хребта – може бути дискомфорт у шиї: “Загалом це контрольовані й не критичні стани”.
“Щоб почати займатися спортом, мені довелося втратити ногу”, – сміється Борис. До вторгнення у спорті він не тримав “нічого важкого за мікрофон”: працював на гірничо-збагачувальному комбінаті в Жовтих Водах, а для віддушини був аніматором і ведучим свят.
Як і тисячі побратимів, до вторгнення Борис не мав військових навичок. Просто пішов у військкомат і став водієм інженерної техніки в танковій бригаді – екскаватори, трактори, крани тощо: “Ми встановлювали мости, якими могла пройти будь-яка техніка [через воду чи сушу]. Уже в перші дні роботи в районі Бахмута зрозумів, наскільки наша справа потрібна. Я за освітою інженер-технолог, тож розібратися було не складно”.
Разом з побратимами Борис працював під час звільнення територій Херсонщини. Під час одного з наступів їхні машини облаштовували переправу, щоб могли проїхати українські військові, і виїхати – цивільні з окупації. Пізніше їхні переправи на околицях Соледара дозволили вивести техніку та підрозділи ЗСУ з оточення.
Згодом Бориса навчали саперної справи. Він ходив у сіру зону між нашими позиціями та російськими встановлювати інженерні загородження й вибухівку, щоб перешкоджати швидкому просуванню росіян між Бахмутом і Часовим Яром.
Перше поранення – легке: часткова втрата слуху правого вуха. Уламки у шиї, частина з яких уже живе з ним. Повернувся до підрозділу, і невдовзі поїхав посилювати саперні навички у Франції. Повернувся – і на північ Харківщини, на кордоні з Росією разом з побратимами створював оборонні рубежі й позиції.
Далі – Курщина. Ще складніші умовах і “великі втрати”. На виїзді росіяни влучили по автівкі, де був Борис із побратимами. Це закінчилось смертю одного з них, та ампутацією в Бориса і його іншого побратима.
Бориса чекало близько 14 складних операцій тільки в Києві, і кілька діалізів, бо почали відмовляти нирки: “Лікарі врятували мені життя, хоча довелося видалити більшу частину ураженої кінцівки”.
Далі – ще кілька операцій у Львові, і реабілітація та протезування в «Дніпро-Протез». Там Борис отримав перші протези й почав відновлювати рухливість. Тоді ж уперше після поранення повернувся додому.
Фантомні болі (коли людина відчуває нестерний біль у частині тіла, якої вже немає) не давали Борису спокою. І так – понад півтора року: “Поранення я отримав 18 жовтня 2024 року, а відчутне полегшення настало лише у 2026-му. Болі не зникли, але стали значно слабшими. Велика заслуга тут — допомога спеціалістів Superhumans Center”.
За цей час Борис приймав нову реальність. Адже звичні речі вимагали вдвічі-втричі більше зусиль, ще й сторонньої допомоги: “Важким було й психологічне неприйняття нової реальності, особливо коли стикався з байдужістю частини цивільних”.
“Поступово мене врятував спорт”, – розповідає про той період ветеран.
Його перший тренер допоміг знайти внутрішню рівновагу: “Є простий принцип: якщо думки не дають спокою — навантажуй тіло. М’язи й мозок починають працювати разом. Тренажерна зала, прості силові вправи поступово стабілізували мене. Я став краще спати, менше дратуватися, відчув контроль над собою. Під час спортивних навантажень біль зменшувався, але після тренувань повертався з новою силою. Бували ночі, коли я кричав від болю. На щастя, це вже в минулому”.
Спорт став для Бориса механізмом адаптації до нового себе: “Прийняти своє тіло, зрозуміти власні межі: куди можу дотягнутися, яку вагу підняти, як тримати баланс. Поворотним моментом стало знайомство з ветеранським спортом”.
У підготовчому таборі перед змаганнями з волейболу сидячи Борис відкрив для себе світ однодумців: “Людей, які проходять ті ж етапи: від нерозуміння й внутрішнього спротиву до прийняття й формування нового себе. Я побачив, що мої труднощі — не унікальні, через це проходять усі ветерани під час реабілітації”.
Завдяки однодумцям і тренерам, які надихали, Борис поставив собі мету — вийти на професійний рівень: “Ще під час лікування в Києві знайомий передав мені відеозвернення від Олександра Усика. Він побажав швидкого одужання. Тоді я не усвідомлював, що це стане першим кроком до мого спортивного шляху. Але зараз розумію — це був фундамент”.
Свій вид спорту Борис шукав «за алфавітом» — пробував усе, що було доступне: баскетбол на колісних кріслах, регбі, волейбол сидячи, стрільба з лука, тренажери для веслування і велотренажери, параджиу-джитсу, парасамба, плавання — хотів відчути кожен напрям.
Регбі стало для нього відкриттям: “Це неймовірний драйв”.
Баскетбол дав азарт і командну динаміку. А парасамба — свободу руху.
“Я тягнувся не лише до спорту, а й до спільноти. Хотів бути гідним рівня тих, хто вже досяг результатів. Бо найцікавіша гра — між сильними суперниками. Це підштовхувало мене рости”, – розповідає Борис.
Невдовзі після змагань у США він планує розвивати парасамбa у Жовтих Водах разом із тренером, який готовий працювати в цьому напрямку професійно: “Спорт дав мені три речі: прийняття себе, спільноту та відчуття перспективи. І, можливо, найголовніше — рух уперед”.
З дослідження фонду “Повернись живим”: “Адаптивний спорт допомагає подолати барʼєри ізоляції, повернутися до активного життя, відчути впевненість у собі та знову «повірити в тіло». Участь у спортивних заняттях відновлює відчуття контролю та автономії, особливо важливих після поранень або втрат. Програми адаптивного спорту мають потенціал знижувати тривожність, зміцнювати самооцінку та мотивувати до подальших дій, наприклад, працевлаштування, навчання чи пошуку себе”.
“Доїдем, куди ти спішиш!”
Гравці повертаються на поле. Тренер на магнітній дошці підказує можливі тактики гри.
Свисток! Погнали!
— Та доїдем, куди ти спішиш! — сміється Борис до побратима. Щоб дістатися з одного кінця зали до іншого хлопцям достатньо кількох секунд і ривків.
Геп-геп по колісному кріслу. Так гравці просять віддати пас.
— Давайте пресинг! Пресинг! — гукає ветеран Семен Лагун. Як колишній учасник Ігор Нескорених, він і грає, й уже сам тренує.
Більше говорити не хоче – втомився від уваги медіа. Пресинг означає боротьбу кріслами, де двоє гравців можуть вдало заблокувати з обох боків суперника і він опиниться у “кліщах”. На другу годину тренування обличчя вже розпашілі, по скронях подекуди виступає піт.
— Еее… с.ка, — сміється один гравець до іншого, коли той його обіграв. І одразу тиснуть руки. Хороша робота.
Колісні крісла для регбі адаптовані: мають спеціальний розвал коліс для кращої маневреності та пришвидшення, та сидіння з низькою спинкою, пояснює лікар команди. У кріслах для регбі додатково ще є бампери для силового контакту. Є моделі з елементами для блокування суперника.
– Склалося враження, що в регбі найбільший азарт, коли ви зіштовхутеся, – кажемо ветерану Олександру Баталову.
– Тоді такий сплеск адреналіну гарний. Десь трошечки агресії, але доброї, – сміється у відповідь. – Коли граєш гру, забуваєш про якісь моменти психологічні: тиск, напруження, десь трохи стрес після обстрілів. Голова трохи видихає, тіло викидає напруження і стає комфортно, більше усміхаєшся. Втомлений, але щасливий.
Іноземне дослідження, яке цитує у своїй праці “Повернись живим”: “Під час ігрових вктивностей, наприклад, баскетболу, учасник так глибоко занурювався у гру, що відмежовувався від болісних тілесних відчуттів і травматичних думок. На противагу активним іграм, де фокус на завданні, під час фізичних вправ увага фокусувалася на тілі, що іноді провокувало болісні відчуття. Та в безпечному середовищі під наглядом терапевта це дало змогу поступово переосмислити ці відчуття. Цей процес назвали ефектом експозицій, який допомагає краще розуміти своє тіло, розпізнавати та проживати фізичні сигнали без паніки”.
Олександр Баталов: “Ми вижили не для того, щоб скніть і вмирать”
Масажист Олександр Баталов – вчитель фізкультури за освітою. Служив у стрілецькому батальйоні стрільцем-санітаром, і згодом був там командиром штурмового відділення.
Переглянути цей допис в Instagram
Коли одного разу вийшов на бойове завдання зачистити посадку – військові потрапили на щільно закладені міни. Бійці почали підриватися. Олександр допомагав їм, накладаючи турнікети. Бойове завдання тривало.
Олександр відстріляв 12 магазинів, поліз у рюкзак за поповненням, і випадково зачепив міну. Вибух. Падіння. Поранення. Через щільний обстріл одразу евакуювати Олександра не могли. Довелося понад 6 годин чекати. Увесь цей час турнікет був на нозі, й військовий розумів, що врятувати її уже не вдасться. Він усіма силами тримав себе при тямі, аби дочекатися допомоги – так шанси вижити вищі.
Далі його чекали ряд операцій.
Там же, у госпіталі, майже одразу звернувся до психолога: “Бо заплющую очі і повертаюсь на поле бою. Розумію, що мій мозок застопорився в кадрі. Музику включити не можу, бо постійно вибухи в вухах, очі закриваю – картинки вспливають. Онлайн у госпіталі працював з психологом за технікою EMDR. Кожен день. Мозок почав потихеньку опрацьовувати все. Психолог, якщо він класний, буде допомагати усвідомити процес, що сталось, допомогти прожити втрати побратимів, які ти бачив, які на полі бою залишились, усвідомити свою травму, допрожити, проплакати, прокричати і знову почати жити. Ми не можемо самі той неадекватний досвід переварити”.
Лікування та підготовка до протезування тривали майже пів року. Як тільки лікар дозволив, Олександр одразу почав вставати, намагатися рухатися, так його реабілітація була ефективнішою. Його добра фізична підготовка з минулого дозволила витримувати навантаження. Так крок за кроком він відновлювався, і згодом відкрив для себе адаптивний спорт. Це різні види, адаптовані до потреб і можливостей різних людей внаслідок різних травм і станів, від регбі до волейболу і стрільби з лука.
“Фактично адаптивний спорт дає допрожити якісь моменти: десь довідчувати свої травми, поранення, десь зрозуміти свої нові можливості. Я раніше любив баскетбол, і коли приїхав на баскетбол на кріслах колісних… Крісло треба крутити, м\'яч треба бити, кудись їхати, в кільце попадати. Як це взагалі можливо? – сміється. – Зараз ганяю на ньому так, що на одному колесі кручусь”.
Олександр вірить, що активні по житті люди після травм так чи інакше будуть займатися адаптивним спортом: “Адаптивний спорт запалить твою віру в себе. Ти зможеш багато речей робити. По-іншому, але ніхто не сказав, що це погано. Я в Колорадо піднімався на скелю на одній нозі, на двох руках, якось вибрався, і це було “Я зміг!”. Коли спустився вниз, почув: "Це була найскладніша гора”. В сенсі? Думав, це сама проста. Якби знав, не ліз би”, – сміється.
І додає: “Завдяки оцьому відчуттю “я зміг” й адаптивному спорту ти хочеш не тільки в спорті щось реалізовувати, а вже хочеться чогось навчитися, піти десь на роботу, щось змінити навіть на державному рівні, бо вже є енергія. Ти з собою розібрався і тепер ти можеш впливати на якісь зміни, які будуть допомагати іншим”.
І саме таке середовище ветеранів Олександр бачить навколо себе: “Це люди, які взяли відповідальність насамперед за своє життя. Прийняли те, що з ними трапилось, усвідомили свою травму, і хочуть рухатися далі. Ми не можемо відкатати час назад. І люди навколо мене вижили не для того, щоб скніть і вмирать, а щоб жить, когось підтримувати і нове щось розвивати”.
Наукова стаття про ветеранів та адаптивний спорт, яку цитує “Повернись живим”, каже, що він допомагає формувати нову ідентичність. Стає не просто терапією, а сенсом життя. Новою роллю спортсмена, члена команди, лідера. Це допомагає сприймати себе не як людину з інвалідністю, а як людину з новими цілями, потенціалом і місцем у суспільстві.
_________
Українська збірна, яка їде у США на Marine Corps and Air Force Trials, складається з 13 ветеранів та 2 ветеранок. Це щорічні адаптивні спортивні змагання для військовослужбовців і ветеранів Морської піхоти та Повітряних сил США. Українська команда вперше запрошена до участі як міжнародна разом із командою Великої Британії.
Програма змагань включає: баскетбол і регбі на кріслах колісних, волейбол сидячи, стрільбу з лука та кульову стрільбу, веслування на тренажері, легку атлетику (біг, штовхання ядра та метання молота), пауерліфтинг, велоспорт і плавання. Є індивідуальні та командні змагання.
Ветеранів, які їдуть до США, відібрали під час всеукраїнських змагань «ГАРТ» — перших національних мультиспортивних змагань для ветеранів і ветеранок, які отримали поранення, травми або захворювання під час військової служби.
Формування, підготовка та участь української збірної здійснює Мінветеранів спільно з Центром ініціатив «Повернись живим».
Стежитимемо за участю наших учасників і ще невдовзі розкажемо більше про адаптивний спорт як важливий елемент відновлення і ветеранів, і цивільних.
