Плутократія, доводить Христя Фріланд, з'явилася ще у ХХ столітті, коли підприємці стали достатньо могутніми, щоб впливати на політичні процеси. Вони давали пишні бали, влаштовували костюмовані вечірки та усіляко підкреслювали своє багатство. Водночас зростала і соціальна нерівність. Процеси, що призводили до безробіття та травмування під час виробництва, здавалися тогочасним багатіям чимось звичайним. Програвали одні, вигравали інші.
Архітектори промислової революції вважали, що поділ суспільства на переможців і всіх інших — це неминучий наслідок економічної трансформації. Ендрю Карнегі, сталеливарний магнат із Пітсбурга, казав: «Хоч цей закон буває жорстоким до людини, для нашої раси — він найкращий, бо забезпечує виживання найбільш пристосованого в кожній галузі».
Особливо гостро успіх промислової революції та злет привілейованого 1% громадян відчувався в Америці. Посилення соціальної нерівності там збіглося у часі зі становленням політичної рівності. Суспільне обурення економічною нерівністю сприяло прийняттю низки законів та політичних рішень, що так чи інакше обмежували вплив плутократів. Не останню роль у цьому зіграли й нові антикапіталістичні ідеології, що спершу виникли у Європі, а згодом поширилися на різні країни світу. Американські еліти йшли на поступки та самообмеження, щоб знизити вплив цих ідеологій всередині країни.
Комунізм, наприклад, вплинув на всю планету - не тільки на країни СРСР. «Новий курс» і щедрі соціальні програми у Західній Європі почасти були відповіддю на червону загрозу. Краще домовитися з 99% населення, ніж ризикувати отримати чергову революцію.
Таким чином певний період західному світу вдавалося забезпечити рівний розвиток та мінімальну нерівність між 1% найбагатіших та іншим населенням. Цей період, відомий у Сполучених Штатах під назвою «Велика компресія», досі згадується багатьма з ностальгією як золотий вік середнього класу. Однак з 70-х років ситуація почала кардинально змінюватися, і на глобальну сцену вийшли нові гравці – ті, кого Христя Фріланд називає сучасними плутократами.
Тип нових плутократів зовсім не нагадував представників супереліти початку двадцятого століття – це вже були не підстаркуваті спадкоємці бізнес-династій, а молоді та перспективні підприємці, що заробили свій капітал самі або ж отримали естафету від батьків. Вони можуть похвалитися витонченими манерами та престижною освітою, а також цілим набором принципів, що спираються на віру у конкуренцію, закони ринку та власну винятковість у підприємницькій боротьбі. Вони, як і старі плутократи, створили капітали завдяки технічній революцій, але надзвичайного масштабу їхній діяльності надала глобалізація. Саме вона і робить плутократів новим наднаціональним класом, який вже не розділяють мови, традиції та кордони.
«Тепер є тридцятирічні люди, які у хедж-фондах і через партнерство з "Голдман Сакс" заробляють по двадцять, тридцять, сорок мільйонів на рік. І таких багато. Вони тусують разом, їздять по світу разом, вони глобальні гравці, і різниця між ними та рештою людей росте в геометричній прогресії. Це вже не Гордон Геко. Вони відірвалися у стратосферу».
Шалений підприємницький успіх сучасних плутократів, а також їхня схильність до соціального групування створили явище, яке Христя Фріланд називає «плутономією». Плутономія – це економіка плутократів, яка є настільки потужною і самостійною, що її тенденції не збігаються з тенденціями навіть найуспішніших національних економік. У той час як провідні країни світу оговтувалися від кризи 2008 року, доходи плутократів зростали, хай навіть і з меншим, ніж зазвичай, показником.
Та плутономія не лише про доходи. Вона також уособлює певний тип підприємницької та соціальної культури, коли капітал «тягнеться» поближче до еліти, а сама еліта створює навколо себе окремий прошарок фахівців, що задовольняють її професійні, медичні та культурні потреби. Ці фахівці із часом самі поповнюють ряди плутократів та можуть зрівнятися у доходах з власними клієнтами.
Глобальна супереліта відривається від решти, і попит на преміальні товари і послуги росте. Це й радили враховувати в інвестиційних планах аналітики "Сітігруп". Справи в "Гучі" йдуть краще, ніж у "Волмарту"; першокласний живопис знаходить покупця швидше, ніж просто добрий; попит на Дейвіда Боіса куди більший, ніж на його колег.
Цікаво, що сучасним плутократам не відмовиш у розумі, амбітності та честолюбстві. Вони приділяють багато уваги різноманітним лекціям, виступам та публічним обговоренням. Навіть до благодійної діяльності вони ставляться як до відповідального бізнес-проекту, тоді як промисловці «позолоченого віку» вбачали у благодійних фондах зручний інструмент для «оптимізації податків» та створення позитивного іміджу.
Хоча Христя Фріланд віддає належне плутократам в їхньому прагненні змінити світ та їх внеску в суспільній добробут, вона приділяє достатньо уваги негативним аспектам їхнього піднесення. По-перше, нерівність продовжує зростати блискавичними темпами так, що рівень доходів топ-менеджера чи акціонера у деяких випадках може дорівнювати понад сотні зарплат звичайних працівників за той же період. У результаті середній клас сильно розмивається або навіть зникає, а суспільство починає ділитися на «бідних і багатих». Тут, як стверджує авторка, помітний вплив глобалізації. Вона наводить надзвичайно актуальний приклад перенесення виробництва зі США до розвиткових країн.
Навіть попри те, що більшість «айподних» робочих місць — не у Сполучених Штатах, левова частка «айподних» зарплат залишається в країні. 13 920 американських робітників заробляють сукупно майже 750 мільйонів доларів. А 27 250 осіб, які працюють на "Епл" закордоном, приносять додому менше 320 мільйонів. Більш ніж половина людей [у США] зайняті у торгівлі і в неспеціалізованих напрямах. Вони заробляють лише 220 мільйонів. Найбільше виграють від інновацій "Еплу" інженери та інші кваліфіковані спеціалісти — їм дістається понад 525 мільйонів.
Високий рівень доходів американських спеціалістів, доводить Фріланд (спираючись на дослідження науковців), можливий у тому числі завдяки робочій дешевій силі за кордоном. При цьому велика частка робочих місць у США залишається малооплачуваною та низькокваліфікованою. Навіть збереження робочих місць всередині країни не гарантує того, що вони забезпечуватимуть гідний рівень життя працівникам.
Частково ця обставина пов’язана з глобальною конкурентною боротьбою між розвитковими і розвиненими країнами, але тут прослідковуються й особливості мислення сучасної плутократії: вони прагнуть прибутку, а тому використовують ті особливості ринку, що допоможуть досягти його, навіть якщо це йде у розріз з деякими моральними цінностями, соціальними та державними інтересами. Саме тому плутократи витрачають багато коштів на лобіювання певних ідей та домагаються представництва своїх інтересів у великій політиці. Проблеми починаються тоді, коли підприємницькі інтереси високопосадовців затьмарюють професійні норми та національний інтерес.
Ще гірше (але надзвичайно актуально для України), коли держава створює «рентоорієнтовану» систему. Цей термін у тексті Фріланд фактично є евфемізмом корупції. Це система, за якої вести вигідний бізнес в країні можливо лише за умови гарних стосунків з уповноваженими особами. Такі стосунки підкріплюється грошима чи нефінансовими заохоченнями. Ті, кому пощастило отримати привілеї або схилити систему на свій бік, вже самі визначають правила гри. Такі системи у Китаї, Індії, країнах Латинської Америки та колишнього СССР допомогли сотням новачків поповнити ряди плутократів. На пострадянському просторі, наприклад, це відбувалося завдяки безпрецедентній за розмірами приватизації активів колишнього СРСР.
У тексті побіжно згадується і Україна в контексті гучної реприватизації "Криворіжсталі" у 2005 року. Однак не лише тому книга буде цікавою і для українського читача. Як слушно зазначила екс-міністр фінансів України Наталя Яресько під час презентації твору на "Книжковому арсеналі", книгу варто прочитати, щоб зрозуміти, що плутократія – не суто українське явище.