ГоловнаКультура

​Радянська людина Хржановського-Лозниці та колоніалізм

Вже три тижні в Україні точиться суспільна дискусія навколо проекту «Дау» та Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», об’єднаних контроверсійною постаттю російського режисера Ільї Хржановського. Початково вона велась з правозахисних позицій та стосувалась критики методів роботи Хржановського, які включають психологічне, а за деякими свідченнями й фізичне насильство. Згодом вона перекинулась на обговорення оприлюдненої Історичною правдою чернетки концепції розвитку Меморіалу «Бабин Яр», в якій серед іншого Хржановський пропонує застосування заборонених соціальних експериментів. 

Кадр з фільму Ентузіазм. Симфонія Донбасу Дзиґи Вертова
Фото: Довженко-центр
Кадр з фільму Ентузіазм. Симфонія Донбасу Дзиґи Вертова

На захист Хржановського виступив кінорежисер Сергій Лозниця, який назвав інформаційну кампанію проти нього цькуванням та вакханалією, а критичні випади – доносами. Лозниця розцінив таким чином марковані дії як прояв використання радянських пропагандистських інструментів, серед яких «риторика штампів, відсутність логіки, пересмикування, підміна понять, вибіркова аргументація, і ненависть до (класового?) ворога», не прокоментувавши, втім, методи роботи Хржановського, які й були предметом критики. 

Риторика Хржановського та Лозниці спирається на такі основні тези:

1. Наївний глядач сприймає художній твір («Дау») як реальність, не розрізнюючи презентацію та репрезентацію, що свідчить радше про успішність художнього методу режисера. 

2. Вістря суспільної критики спрямовано відтак на події на екрані, які сприймаються як реальні (попередня риторика Хржановського, що вони такими і є, нехтується), й можуть привести до криміналізації художнього висловлювання. Це мракобісся та середньовіччя, через яке може постраждати реальна людина (режисер). 

3. Вся кампанія критики (на думку Хржановського, – платна) провадиться «радянськими методами», про що свідчить використання тоталітарного лексикону (?), а отже критики є носіями радянської свідомості, вони її в собі не усвідомлюють та відчужують. «Мы все советские люди. Как бы ни пытались от этого избавиться» (Хржановський). «Несмотря на то, что поменяли паспорта, люди остались все теми же советскими гражданами» (Лозниця). 

4. Подолати «радянську людину» в собі можна лише через усвідомлення, повторне переживання, покаяння та «рефлексію». На це не всі здатні, це відкривається обраним. «Это избавление требует времени и большой работы по осознанию того, кто мы такие и по признанию этого. Чтобы от чего-то избавиться надо это признать. Ты можешь понимать вещь, но пока ты ее не прожил, не пережил, ты ее не отрефлексировал» (Хржановський). 

Якщо перші дві тези достатньо активно обговорюються в ході дискусії, то дві останні, засадничі для апологетичного дискурсу Хржановського, досі залишаються поза увагою дослідників. Парадигмальним для них є поняття «радянської людини» як носія певного типу суспільної свідомості, успадкованої в незмінному вигляді з радянських часів. 

1. Генеза «радянської людини»

Кадр з фільму "Арсенал" Олександра Довженка
Кадр з фільму "Арсенал" Олександра Довженка

«Радянська людина» не є соціологічно або антропологічно обґрунтованим поняттям. Попри позірну наукоподібність та часту вживаність, це радше антропо-/історіософський термін або навіть художній образ, а не науковий концепт. Поняття «радянська людина» тяжіє до ранньорадянського уявлення про утопічну «нову людину», що має народитися в результаті радикальних суспільних трансформацій на шляху до комунізму. Модерністська «нова людина» в свою чергу генетично пов’язана з російським символістським та містико-богословським очікуванням появи просвітленої боголюдини, яка об’єднає обидві природи в акті містичного спів/пере/творення світу. 

В 1961 році Хрущов проголосив появу радянського народу як нової наднаціональної спільності. Відтоді поняттям «радянська людина» описується нова політична ідентичність та ціннісний горизонт громадян СРСР. Після придушення Празької весни радянська інтелігенція, доти віддана марксизму, здійснює різкий поворот до заперечення комунізму й у бік лібералізму (дисидентство). «Он связан с исчерпанием и какой-то сдачей советского проекта с самого верха. Но он привел, на мой взгляд, к катастрофическим последствиям, этому антипопулистскому, антинародническому пафосу, который появляется у советской интеллигенции», – пише російський філософ Артемій Магун. 

В 1970-і поняття «радянська людина» набуває іншого забарвлення. Філософ та соціолог Алєксандр Зінов’єв в низці публіцистичних робіт розробляє його як антитезу до офіційного тлумачення. Серед основних характеристик «радянської людини» Зінов’єв називає патерналізм, патріотизм, ідеологічну ангажованість, нетерпимість тощо. В середині 1980-х термін входить у широкий вжиток. 

В 1989 році соціолог Юрій Левада робить спробу соціологічного дослідження «радянської людини», розробивши опитувальник, що мав визначати міру «радянськості» населення СРСР (пізніше – Росії) в динаміці. Дослідження російського «Левада-Центру» відтоді проводиться за ним що п’ять років, а результат демонструє незмінність радянської ментальності російського суспільства («Мы постоянно упираемся в незримую стенку – стенку режима, который был, стенку тогдашних традиций, и стенку, связанную с тогдашними людьми», – Левада). Попри те, що дослідження Левада-Центру критикується за те, що концепт «радянська людина» так і не був обґрунтований через реальні емпіричні дослідження, а використовується як аксіоматичний, звіти Центру широко поширюються в російській пресі. 

На думку критиків, дослідження Левада-Центру ґрунтується на іншуванні, зокрема на об’єднанні суспільних груп, традиційно маркованих як шкідливі (злочинці, крадії) з новими, до котрих у суспільства не випрацювано сталого ставлення, однак присутня осторога. Так, в 1989-му році, наприклад, до «небезпечних» соціальних груп віднесли рокерів, а в 2018 – феміністок. Впродовж 30 років склад соціальних груп, ставлення соціуму до яких досліджувався, в опитувальнику багато разів мінявся, через що критики дослідження вважають його висновки некоректними. 

2. Природа «радянської людини»

Кадр з фільму Документи епохи
Фото: Довженко-центр
Кадр з фільму Документи епохи

Риторика Хржановського та Лозниці обертається навколо поняття «радянської людини», розробленого Зінов’євим (у Хржановського – містифікованого під впливом театрального режисера Боріса Юхананова). До вже наявних характеристик – консерватизм, кверулянтство, патерналізм, безініціативність, вичерпаність словника – додається ще одна: безпам’ятство

Пам’ять про минуле розглядається обома режисерами як запобіжник проти повторення історичних драм тоталітаризму, а безпам’ятство – як прокляття, яке треба зняти певними ритуалами. І якщо для Лозниці достатнім є пригадування, раціоналізація жахів минулого («без какой-либо рефлексии нельзя двигаться дальше и развиваться»), то для Хржановського обов’язковим є їхнє переживання в реальному часі, психоаналітичне вивільнення підсвідомого (травма). Як продукт травми радянська людина може бути подолана також лише через травму. 

Як і згодом Зінов’єв, обидва режисери трактують «радянську людину» як певну незмінну метафізичну даність, а не динамічний стан суспільної свідомості. Оскільки концепт не розглядається історично та соціологічно, постулюється неминуча тяглість радянської людини та її репродукування в поколіннях (вживається навіть поняття «радянський генотип»). Концепція «радянської людини» по суті є вираженням консервативних переконань, зневіри в суспільному розвиткові, характерної для російської інтелігенції. Вона обернена в минуле і навіть коли говорить про майбутнє, малює його невиразно, як щось «пострадянське». Характерно, що в цій концепції «пострадянське» розуміється як продовження радянського, а не як його заперечення. 

Оскільки на противагу концепції «радянської людини» російська інтелігенція не витворила концепту нової російської ідентичності, вона досі використовує систему уявлень, що обертається навколо поняття радянського. Радянський поняттєвий апарат є категоріальним апаратом пізнання. Частина української інтелігенції також послуговується ним. Так, характерні безапеляційні звинувачення в «радянськості» з боку деяких лідерів думок в бік критиків Хржановського. Юлія Пятецька, наприклад, в світлі дискусії навколо «Дау» та «Бабиного Яру» назвала Оксану Забужко Терешковою («Терешкова вчера – это Забужко сегодня»), використовуючи не універсальні культурні означники, а концептуальний апарат метрополії.

Концепція «радянської людини» є уніфікаційною. Всередині неї не робиться спроб розрізнення міри, глибини або якості радянськості. В неісторичний спосіб нівелюються нюанси анти- та нерадянського, як питомі частини радянської та пострадянської ідентичності. Так, наприклад, Хржановський наполягає на тому, що радянська людина є не лише носієм певних цінностей, звичок та поведінкових моделей (таких, як покора владі, наприклад), але також – фізичного етосу, тілесної організації (звідси – обсесія з «автентичним» одягом в «Дау»). Антиісторичність такого твердження, на жаль, ніким фахово не критикується. 

Не важко зауважити, що радянське суспільство не було гомогенним, яким його представляє Лозниця та Хржновський. Його частиною були, наприклад, антирадянськи налаштовані дисиденти, які, розділяючи спільну з загалом тілесну організацію та поведінкові моделі, не розділяли цінностей, а також нерадянські – наприклад, репатріанти з Європи, яких нічого з «радянськими людьми» не споріднювало (крім мови). Нехтуються також цілі етнічні та релігійні групи, політичні та культурні особливості регіонів, відмінність історичного досвіду. 

Заперечення історичного динамізму призводить також до нехтування багатої історії спротиву тоталітаризму на теренах України, аж до твердження, що «Мы все потомки в лучшем случае тех, которые промолчали» (Хржановський). 

30-літня історія незалежної України не береться до уваги, вона трактується як історія failed state, якому так і не вдалося виборсатись з радянського минулого. В основі цього – імперське неприйняття інакшості України, невизнання її окремішності.

В концепт «радянської людини» відтак «зашиваються» всі (русифіковані) жителі колишнього СРСР, які могли би скласти нову російську ідентичність. В цю спільність не включаються, наприклад, народи середньої Азії, Кавказу («недорадянські») та Прибалтики («нерадянські). Історична необґрунтованість такої гомогенізації з огляду, наприклад, на «радянськість» галичан, буковинців, волинян та закарпатців, які провели в складі СРСР такий же період, що й жителі балтійських держав, нехтується. Відтак «радянське» в цій парадигмі розуміється як таке, що включає і анти-, не- та пострадянське, в опозиції до умовного «західного» – світу ліберальних цінностей. 

Оскільки в уявленні апологетів «радянської людини» Україна є питомим тереном радянського, то вимога української інтелігенції дотримуватись демократичних цінностей ними сприймається як необґрунтована атака, фальш (бо радянським людям демократія чужа), а не як емансипативний протест місцевих еліт проти імперської риторики та практики. Отже, концепт «радянської людини» служить імперській уніфікації околиць метрополії (Росії) та використовується як інструмент влади та поневолення. 

Фото: Центр Довженко

Колоніальна риторика Хржановського-Лозниці підкріплюється радикальним елітизмом. «Нездатність» колонії збагнути велич запропонованого їй трансформаційного проекту розцінюється як невігластво та сліпота (мракобісся). 

Російський філософ, критик концепції «радянської людини» Артемій Магун наголошує на тому, що її прихильники, називаючи себе також «радянськими людьми» лукавлять. Адже себе вони вважають такими, що здолали прокляття, й просвітились: «Мы небожители, мы мыслим, и мы, может быть, чуть-чуть являемся хомо советикусами, но мы уже выдавили его по капле. А, вот, вы вокруг, вы — тупая масса, которая под воздействием Сталина и прочих полностью выродилась».

Виступаючи з осудом радянського (та російського) тоталітаризму прихильники концепції радянської людини вважають себе ексклюзивними носіями сакральних знань про радянське. Володарями унікальних ліків проти нього. Суперечлива метафізика радянського подається як осяяння, недоступне посполитим. Це сакральне знання підносить його носіїв до рівня пророків та авторитетів, наділяючи владою над «непросвітленими». 

Позірне засудження адептами «радянської людини» всього «радянського» відтак робиться з позиції просвітленої («нової») людини, що сама позбулась проклятого спадку. Інші способи подолання радянськості вважаються хибними й неприйнятними. Дерадянізація через національну емансипацію відтак розцінюється як прояв шовінізму та варварства, а не деколонізації. Формування нової політичної та культурної ідентичності, що заперечує концепцію «радянської людини» – єрессю, оскільки вибудовує самостійну ціннісну рамку.

Адепти концепції «радянської людини» перспективне здолання радянськості розуміють як позбавлення всіх «негативних» рис радянської людини з одночасним збереженням всіх «позитивних», таких як російська культура і мова. Сама ж концепція є негативістською, оскільки базовою визнає «зіпсовану» природу людини (набуту після «гріхопадіння» забуття). Нормативним станом радянської людини є несвобода. Перемога елітистської філософії «радянської людини» є наслідком краху ліберального проекту в Росії.

В застарілій опозиції «западники»-«славянофіли» адепти «радянської людини» фактично стоять на позиціях антизахідних, навіть коли виступають за захист демократичних цінностей. Бо мета просвітлення від радянської мари – не перемога ліберальних цінностей, а винайдення в дусі російського космізму «іншої», «хорошої» Росії на теренах України, цивілізаційно альтернативної Заходу. Демократична риторика тут лише приховує неоімперіалізм, мета якого – «цивілізувати» аборигенів, приборкати колонію, що необачно відкололась від метрополії. 

Пафос елітистської критики «радянської людини» Хржановського-Лозниці насправді є ресентиментом російського інтелігента, що тяжіє до образу метафізичної «вічної Росії» («Я верю в особое предназначение России», – Хржановський).

3. Прощання з «радянською людиною»

Кадр з фільму "Ентузіазм. Симфонія Донбасу" Дзиґи Вертова
Фото: Довженко-центр
Кадр з фільму "Ентузіазм. Симфонія Донбасу" Дзиґи Вертова

На відміну від Росії та Білорусі, в яких радянська ідентичність культивується понад 20 останніх років і є панівною, в незалежній Україні співіснують кілька різних ідентичностей, серед яких і синкретична, складовою – але дедалі меншою – частиною котрої є ідентичність радянської людини. Множинність ідентичностей і є запорукою української, хоч якої кволої, демократії. Це і наша слабкість, і наша сила. 

Ця множинність характеризується множинністю пам’ятей, й намаганням створити новітню спільну ідентичність. Процес конвергенції пам’ятей міцно пов’язаний з політичною кон’юнктурою, однак, завдяки свободі слова залишається динамічно плюралістичним. Українська ідентичність формується природнім еволюційним шляхом на підставі суспільної дискусії та діалогу. 

Наслідком цього розтягнутого в часі діалогу є поступове витіснення елементів радянської ідентичності та заміна їх новими. Радянські елементи відкидаються внаслідок суспільної дискусії через засудження злочинів комунізму. Голодомор, наприклад, став вузловим елементом новітньої української ідентичності через виникнення суспільного згоди щодо необхідності засудження його організаторів та – ширше – системи, що його уможливила. Цій меті служить і декомунізація, викликана низовим суспільним запитом (винесемо за дужки методи її реалізації). 

Відтак в Україні є запит на інституційне, але цілком усвідомлене «забування» радянського минулого через витіснення «випрацюваних», травматичних елементів радянської ідентичності. Цей процес болісний і непростий. Він супроводжується часом абсолютно вандальними діями на місцях, але, як не парадоксально, саме вони свідчать про вихолощеність радянських смислів та знеціненість радянських символів. Водночас, свідоме забування (витіснення травми) спричиняє професійну концептуалізацію важливих мистецьких явищ, таких, наприклад, як радянський архітектурний і монументальний модернізм, кіноавангард, «червоний ренесанс» тощо. Тих переосмислених радянських елементів, які залишаються складовими новітньої ідентичності уже без ідеологічного навантаження.

Враховуючи 30-літній досвід жвавої суспільної дискусії щодо радянського минулого, відкриті архіви спецслужб, наявність профільних інституцій з відновлення та збереження національної пам’яті, сотні досліджень з теми, говорити про «амнезію» щодо радянського минулого в Україні – в кращому сенсі є поетичним перебільшенням, якщо не відвертою маніпуляцією.

Новітня українська ідентичність формується якраз в опозиції до концепту «радянської людини», тобто є наслідком того самого усвідомлення та рефлексії, якої для здолання прокляття радянськості вимагають Хржановський і Лозниця. При цьому процес осмислення радянського минулого в Україні не є елітистським, монополізованим – він демократичний і плюралістичний.

Простір радянського долається свободою. Пробудження пам’яті, рефлексія і засвоєння минулого є наслідком і проявом свободи, а не її передумовою. Свобода, емансипація – от що долає «прокляття» радянського минулого. Слідом за нею пробуджується пам’ять. 

Тим, хто безперервно живе в Україні останні 30 років, процес прощання з радянською людиною – хай і не такий швидкий як хотілося б, – є очевидним. Він природньо супроводжується розширенням поля свободи. Не помічають його лише ті, хто від суспільних процесів в Україні відірваний, хто хотів би встановити «гегемонію» на дерадянізацію, метою котрої є не емансипація, а уніфікація та повернення імперії. 

Іван КозленкоІван Козленко, Національний Центр Довженка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram