ГлавнаяКультура

Зберегти український серпанок. Як відроджують автентичні костюми Великої Волині

Після Майдану український автентичний одяг став органічною частиною моди, повсякденного одягу і мейнстріму – найчастіше популярністю користуються стилізовані під традиційні строї речі. Втім, паралельно відбулася дискусія про те, як варто зберігати спадщину, пов’язану з побутом, особливо з одягом – українські вишиванки, до прикладу, перестали сприйматись як красивий об’єкт, який можна розрізати на частини і “перепрошити” під сучасне бачення. 

Стало зрозумілим, що збереження українських строїв настільки ж важливе, як і їх популяризація.

Один із проектів, який поєднує і збереження, і дослідження, і популяризацію українського автентичного одягу – ткацька майстерня “Серпанок”, яка займається відтворенням одягу Великої Волині кінця ХІХ – початку ХХ століття.

LB.ua взяв участь у фотосесії в костюмах, пошитих в рамках проекту громадської організації “Центр дослідження і відродження Волині”, і розповідає детальніше про строї, які вдалося реконструювати та відтворити.

Фото: Макс Левин

У місті Радивилові Рівненської області знаходиться ткацька майстерня “Серпанок” – один із проектів Володимира Дзьобака, який вже більш як 10 років займається дослідженням і відтворенням українського одягу. На чолі з паном Володимиром команда їздить селами, шукає частини єдиного цілого – строїв українців, які мешкали на Великій Волині на зламі століть. Територія Великої Волині простягається також на південний захід Білорусі та схід Польщі, в Україні ж не обмежується Волинською областю, а охоплює частини Житомирської, Рівненської, Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей.

Знайшовши речі, майстрині ретельно їх досліджують і відтворюють. Утім, не все так просто – у своїй роботі “Серпанок” прагне використовувати матеріали, близькі до автентичних, а для цього спочатку треба було відновити технологію їх створення.

Володимир Дзьобак та шеф-редактор LB.ua Cоня Кошкіна
Фото: Макс Левин
Володимир Дзьобак та шеф-редактор LB.ua Cоня Кошкіна

Технологія

“Мій прадід (батько діда по чоловічій лінії) взимку займався ткацтвом. Якось зимового вечора 2010 року я вирішив, що було б цікаво спробувати його ремесло відродити”, – розповідає Володимир Дзьобак, керівник ГО “Центр дослідження і відродження Волині”.

“Та батько сказав, що відновити автентичне ткацтво нереально. Воно відмерло ще в 50-роках минулого століття, – продовжує він. – Але я така людина, що труднощі лише додають натхнення. Нічого неможливого не буває, якщо є справжня мрія. Ми почали з того, що шукали старі верстати по селах. Насправді, то переважно були вже просто дрова. Я почав шукати людей, які могли б їх зібрати”. 

Після того, як верстати зібрали, протягом трьох років команда шукала людей, які навчили б майстринь ткати. Однією з таких вчительок стала пані Надія Горак, майстриня зі Львова, викладачка відділу художнього ткацтва Львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. 

У “Серпанку” почали з простого полотна, а потім опанували і складніші техніки ткацтва. 

Згодом була створена і торгова марка “Волинський серпанок”, яку, за словами пана Володимира, знають уже не лише в Україні.

Фото: Макс Левин

Утім, відродити напівзабуте ремесло виявилось не найскладнішою частиною місії. 

Серпанок із назви – особливе полотно, яке ткали на території історичної Волині із середини XVI століття. Дуже тонка, тендітна тканина використовувалася для пошиття весільного й урочистого вбрання, а для її створення використовувався особливий льон, який називався “лущик”. 

“Ця унікальна нитка для волинського серпанку виготовлялася з так званого “лущика”, або “стрибунця”. В чому його особливість? Зерно не має рівного дозрівання, його важко зібрати. Цей вид льону з коротким стовбуром за радянських часів просто знищувався (і наразі в Україні не вирощується, – прим.). Лише з такого виду стебла, за словами багатьох науковців, українки отримували ту саму надтонку нитку, яка і є одним із секретів серпанку”, — пояснює Володимир Дзьобак. 

За словами Володимира, наукова співробітниця Рівненського краєзнавчого музею Алла Українець із самого початку застерігала, що відновити сам серпанок майже неможливо – не лише через брак сировини, а й через втрату технології виготовлення серпанку. Але дослідники знайшли зразки серпанку у скринях, закупили потрібний льон за кордоном, зібрали верстати і почали роботу. На все це знадобилося три роки.

“Ми об’їздили надзвичайно багато музеїв в Україні, де були снопки льону. В одному із них ми випадково знайшли сніп того самого “стрибунця”. На щастя, він був не обмолочений. Нам вдалося зібрати потрібні зернини. Наразі у нас вже є 15-16 мішків “лущика”. Поки що нитку ми з нього не робили. Але з часом почнемо робити і її”, — говорить Володимир. 

Наразі мова йде про популяризацію серпанку за кордоном, і “Центр дослідження і відродження Волині” працює над тим, щоб серпанковий одяг внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. 

На Ганні Стешенко – парламентській кореспонденці LB.ua – весільне вбрання, зшите із серпанкового полотна
Фото: Макс Левин
На Ганні Стешенко – парламентській кореспонденці LB.ua – весільне вбрання, зшите із серпанкового полотна

Пошиття костюмів

Ще три роки у пана Дзьобака та його команди пішло на пошуки автентичних костюмів в українських музейних фондах, приватних колекціонерів та справжніх скринях в українських селах. Так вдалося зібрати дев’ять жіночих та один чоловічий костюм. 

Для пошуку необхідних зразків для відтворення одного костюма треба ще не менш як 6-8 місяців.

“Та насправді більше часу йде не стільки на пошив костюмів, скільки на пошук усіх складових. Кожен з костюмів збирається по елементах у різних музеях, у приватних колекціях. Але потім ми ще обов’язкового звертаємося до науковців, щоб вони провели експертизу, щоб переконатися: всі елементи – з одного періоду. Якщо якийсь із них не відповідає часу, ми шукаємо далі”, — розповідає Дзьобак.

Один із костюмів, які вдалося відтворити, повністю знайшли в одній скрині. Справжня рідкість, особливо з огляду на непросту українську (та й європейську) історію ХХ століття. 

Цей стрій кінця ХІХ – початку ХХ століття – з Баранівського району Житомирської області. Елементи костюма – сорочка, літник (яскрава, як правило, смугаста на червоному тлі спідниця з вовни), фартух, крайка (пояс), чепець “кимбалка" і намітка (головний убір із серпанкового полотна). 

Стрій відновили з об’єктів приватної колекції Ігоря Перевертнюка з тканини з натуральної лляної та вовняної пряжі на традиційному верстаті.

Вбрання на шеф-редакторі LB.ua Соні Кошкіній відновлене з предметів одягу, знайдених в одній скрині
Фото: Макс Левин
Вбрання на шеф-редакторі LB.ua Соні Кошкіній відновлене з предметів одягу, знайдених в одній скрині

Другий костюм шеф-редактора LB.ua складається із сорочки, літника, фартуха, крайки і намітки – головного убору, який намотаний на дерев'яний обруч
Фото: Макс Левин
Другий костюм шеф-редактора LB.ua складається із сорочки, літника, фартуха, крайки і намітки – головного убору, який намотаний на дерев'яний обруч

Вбрання міщанки початку ХХ століття з території смт Степань Сарненського району Рівненської області відновлювали за зразками з музейних фондів і приватної збірки. 

Стрій складається із сорочки, спідниці, фартуха, камізельки (жилетки) та хустки. Сорочка уставкового крою, пошита з тонкої бавовняної тканини (перкалю), вишита різнокольоровими геометричними орнаментами. Спідниця тернова – пошита з вовняної квітчастої тканини, по низу прикрашена широкою смугою чорного оксамиту. Жилетка (камізелька) пошита теж із чорного оксамиту і оздоблена вишивкою дрібним бісером (пацьорками – скляним намистом, яке часто використовувалося в українському вбранні).

Заступниця головного редактора Вікторія Герасимчук у вбранні міщанки
Фото: Макс Левин
Заступниця головного редактора Вікторія Герасимчук у вбранні міщанки

Фото: Макс Левин

Ще один жіночий костюм кінця XIX – початку XX століття був поширений у так званих “шляхетських” селах Коростенського району Житомирської області. В цих селах майже не було кріпацтва, шляхтичі володіли господарствами і самі працювали на власній землі, не сплачуючи податки і відправляючи раз на два роки чоловіків на службу на кордоні.

Жителі були заможні, а отже тканини для костюмів були не домотканими, а фабричними. Це вбрання, відновлене за оригінальними зразками з музейних фондів, пошите саме із фабричних тканин. Елементи костюма – хустина, сорочка, капотка (демісезонний одяг, свого роду піджак приталеного крою і оздоблений мереживом), спідниця та фартух. 

Редакторка відділу Культура Дарія Бадьйор у вбранні із шляхетських сіл
Фото: Макс Левин
Редакторка відділу Культура Дарія Бадьйор у вбранні із шляхетських сіл

Один з найбільш незвичайних костюмів – вбрання весільної свашки початку ХХ століття, яке носили у Ратнівському районі Волинської області. Його також відновили за оригінальними зразками з музейних фондів. 

Сорочка тут – з полотна мануфактурного виробництва, прикрашена не лише вишивкою, а й аплікаціями із кольорового сатину. Окрім сорочки, до складу строю входять спідниця, фартух, намітка та крайка, а також головний убір під назвою “брижі”. Він пошитий з кількох видів тканини, прикрашений дрібним скляним намистом і пучками фарбованого півнячого пір’я.

Журналістка Катерина Вишнева у вбранні свашки
Фото: Макс Левин
Журналістка Катерина Вишнева у вбранні свашки

Фото: Макс Левин

Святковий жіночий стрій – кінця XIX – початку XX століття із Камінь-Каширського району Волинської області. Цей костюм відновлено за автентичними зразками з музейних фондів. Складається із сорочки, спідниці, фартуха, хустини і крайки з китицями.

Кореспондентка відділу Суспільство Наталя Шимків у святковому жіночому строї
Фото: Макс Левин
Кореспондентка відділу Суспільство Наталя Шимків у святковому жіночому строї

Фото: Макс Левин

Ще один зразок із Ратнівського району – жіноче святкове вбрання, де сорочка – із сірого лляного полотна, а намітка, пошита також із лляної пряжі, пов’язана поверх дерев’яного обруча “кибалки”. 

SMM-ниця і журналістка відділу Суспільство Настя Іванців у строї з наміткою. Намисто — сімейна реліквія Настиної родини.
Фото: Макс Левин
SMM-ниця і журналістка відділу Суспільство Настя Іванців у строї з наміткою. Намисто — сімейна реліквія Настиної родини.

Один із костюмів – з Овруцького району Житомирської області, кінця ХІХ – початку ХХ століття. Складається із хустки, сорочки, літника, крайки, килимової запаски і дукача. Килимові запаски прялись із вовняної пряжі. Дукач – прикраса з металу, схожа на медаль. На фото – дукач “Ядвіга”, зроблений із срібної монети, також є відтворенням автентичного зразка із колекцій. 

Журналістка відділу Політика Вікторія Матола – у костюмі із дукачем
Фото: Макс Левин
Журналістка відділу Політика Вікторія Матола – у костюмі із дукачем

Фото: Макс Левин

Володимир Дзьобак додає, що його проект з відновлення строїв є дотаційним і прибутку не приносить, хоча костюми можна замовити і придбати. “Для чого я це все продовжую робити? Це поклик серця. Я би дуже хотів, щоб День традиційного автентичного костюма став другим після Дня Незалежності. Мені хотілося б, щоб кожен з регіонів Волині та й усієї нашої України почав відворювати свій власний традиційний костюм, бо вони всі різні. І в цій різноманітності – сила країни”, — переконаний Володимир. 

Він наголосив, що Європа вже не може похвалитися збереженням національних костюмів: “Багато країн втратили свої національні надбання. Зараз пробують їх відновити по крихтах. А у нас дещо зберігалося. Тому його треба дослідити, відродити та примножити”.

Редакторка новинної стрічки Тетяна Матяш у строї
Фото: Макс Левин
Редакторка новинної стрічки Тетяна Матяш у строї

Фото: Макс Левин

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter