Вперше за часів незалежності наша держава активно і діловито співпрацює із структурою, термін діяльності якої налічує (уявіть!) два тисячоліття, структури, що оперує поняттями й символами такої давнини і глибини, які на побутовому рівні більшості з нас і не снилися. І ці цифри, поняття й символи доведеться брати до уваги, торкаючись будь-яких питань, хоч якось пов’язаних із формуванням помісної Української Церкви. З огляду на це передача Андріївської церкви у користування Вселенському патріархату і заява Андрія Парубія про необхідність передачі Софії Київської новоутвореній помісній Церкві – два зовсім різні кейси.
Звісно, обидва кейси поєднує побоювання за збереженість пам’яток архітектури. Це нормально у країні, де пам’яткоохоронне законодавство або зовсім не діє, або слугує маніпулятивною підставою для видачі яких попало дозволів кредитоспроможним забудовникам; у країні, яка знає тисячі випадків псування і нищення пам’яток і не знає жодного випадку реальної відповідальності винуватців як от здійснення реставрації понівеченої пам’ятки за рахунок руйнівника. Але варто спробувати подивитися на справу ширше, водночас не відкидаючи проблему збереження пам’яток.
Отже, Андріївська церква. З точки зору тисячолітніх традицій і візантійської символіки – ідеальний вибір для представництва Вселенського патріархату. Храм Материнської Церкви в ім’я апостола, який підняв хрест на цих пагорбах, тим благословивши їх, коли не було ще ані князів, ані України, ані самого Києва, у даному випадку стає символом, який вдало дистанціює Церкву від держави (і князівської, і сучасної), водночас єднаючи наші терени із раннім християнством. Завдяки цьому жесту Київ перестає бути просто місцем хрещення Русі, а ефектно вводиться у загальноєвропейський контекст найзначніших міст-святинь.
Що ж до збереження пам’ятки, то авторку цих рядків теж трохи тіпало після некоректних заяв можновладців на тему «віддати-передати». Але відколи було підписано саме охоронний (це важливо!) договір із Константинополем, як на мене, можна не переживати. Передусім, представники Вселенського патріархату, на відміну від наших співгромадян – люди законослухняні. Вони звикли мати справу із турецьким законодавством, а рівень вимог до охорони пам’яток у Туреччині дуже серйозний. Відверто кажучи, ієрархам дістався важкий спадок – Андріївська церква має хронічні проблеми із фундаментами та зсувами ґрунту, вирішення яких (точніше, його оплата) тепер лягає на представників Константинополя. Але все одно у мене виникають мрії і надії (можливо, вельми наївні, час покаже), що Материнська Церква потроху допомагатиме Україні рятувати від руйнування пам’ятки сакральної архітектури – як давно робить католицька Церква.
Інша справа із Софією Київською. Регулярні служби Божі у соборі призведуть до різких коливань температури і вологості аж до появи конденсату на безцінних фресках. Паління свічок і лампад окрім вищезгаданих коливань дасть ще й смертельну для стінопису кіптяву. Ну, і зачовгати фрески рукавами теж легко. Подзвін (а він має бути перед кожною молитвою) б’є повітряною хвилею в апсиди з мозаїками, наражаючи на небезпеку і Оранту, і Євхаристію, врятовану з Михайлівського Золотоверхого. Аргумент, який нервово повторюють стурбовані пам’яткоохоронці – «пам’ятка зі списку ЮНЕСКО, тому у храмі не можна проводити служби» – на жаль, не працює. Бо у багатьох пам’ятках з того самого списку спокійненько собі моляться.
От, наприклад, Софійський собор у Салоніках. Софія Константинопольська слугувала для київського храму більше ідеологічним зразком, а от суто архітектурним зразком був якраз собор у Салоніках. Співмірний за масштабом і старший за Софію Київську на 300 років. Так от, якщо не палити олію, а повісити перед іконами електричні лампадки, встановити дорогезну систему клімат-контролю, яка вирівняє температурно-вологісний режим за будь-якої наповненості храму, посилити охорону, провадити регулярний моніторинг стану споруди та стінопису і таки не користуватися дзвонами, то, теоретично, все можливо. От тільки у даному разі ми матимемо справу не з турецькими громадянами, а з нашими людьми – такими самими правовими нігілістами, як майже усі й всюди у нашому любому краї. За усієї поваги, маю превеликий сумнів, що наші ієрархи витратять космічні суми на облаштування та охорону унікальної пам’ятки і дотримуватимуться усіх умов договору, який укладуть. І не сподівайтеся, що адміністрація Національного історико-архітектурного заповідника буде прискіпливо стежити за виконанням договору. Там директорці треба гріх відмолювати – Кирила Гундяєва пускала у собор службу правити, тож тепер треба поводитися тихенько.
Але є значно вагоміше застереження щодо передачі Софійського собору помісній Українській Церкві. Закон природи: чим довше існує споруда, тим складнішими смислами та символікою вона обростає. Св. Софія сприймається як символ тяглості української державності. Але це дуже спрощений погляд. Насправді для фундатора, князя Ярослава, собор був передусім символом його особистої влади, отриманої у збройній боротьбі з купою родичів. Ну, нехай ще символом потуги його династії. До того ж приналежність до християн була ще й свідченням лояльності владі, а сповідування язичницьких вірувань – бунтом. Символ тяглості державності почав формувати у XVII ст. митрополит Петро Могила (він же перший і відремонтував храм), бо саме тоді якраз почалися мрії про Велике князівство Руське, третього учасника двоєдиної держави королівства Польського і Великого князівства Литовського. І тут також «грецька віра» була чітким маркером у системі політичного розпізнавання свій-чужий. Іван Мазепа докладно відремонтував собор, вдягнувши його зовні у барокові шати – символ козацької держави, самостійність якої швидко «всихала» під тиском північних сусідів.
Сучасна Україна – поліетнічна і поліконфесійна, а держава, за Конституцією, відділена від церкви. І Софійський собор нині є символом саме такої держави: відкритий для усіх музей, у ньому моляться лише раз на п’ять років під час інавгурації чергового президента. Як пам’ятаємо, це екуменічна молитва усіх конфесій та віросповідань, і не за нового очільника держави, а за процвітання України. А є ж ще атеїсти, для яких ця процедура – один з інавгураційних заходів, не більше. Тому передача собору представникам одного віросповідання (хай і найбільш масового) одразу зменшить вагу Св. Софії як символу державності. Та й взагалі вивищення православ’я над іншими віросповіданнями у світській державі якось негарно асоціюється з «русскім міром».
Св. Софія – це про нашу спільну для усіх державу. А от про емоції, віру і Українську Церкву – це Михайлівський Золотоверхий монастир. Як на мене, саме він має стати головним для помісної церкви. Собор – нова споруда, що витримає і перепади температурно-вологісного режиму при напливі/відпливі вірян, і кіптяву свічок, і звукові хвилі від дзвонів.
Але у даному випадку, знову таки, є речі важливіші. Символічну складову комплексу важко переоцінити. Передусім його зведено в ім’я небесного покровителя столиці (до того ж архістратиг Михаїл покровитель десантників, що також приємно), зруйнований більшовиками і відновлений у незалежній Україні. Це символи, які перетривали віки і триматимуться далі. Для сучасників Михайлівський монастир став символом Української Церкви, що була із своїми вірянами (а не разом із неправими земними владиками!) у найскрутніші й найтрагічніші часи. Усі пам’ятають, як брама монастиря зачинилася перед носом у оскаженілих беркутівців, як вночі били на сполох дзвони, як спали у храмі змучені люди, а у трапезній влаштували операційну. А чого варта стіна пам’яті на монастирському мурі! Емоційний зв’язок між народом і Церквою, що виник тієї зими, залишиться принаймні у кількох найближчих поколіннях і таким символічним капіталом не варто нехтувати.