ГлавнаяКультура

​Неминучість ритуалу

Організатори щорічного міжнародного симпозіуму «Бірючій» не зупиняються на власній території та Києві, демонструючи результати своїх мистецьких резиденцій. До 18 листопада створену на півострові Бірючій виставку «Неошаманізм. Сила ритуалу», проект української кураторки, що живе нині у Канаді, колишньої музи сквоту «Паризька Комуна», Наталії Філоненко можна побачити в центрі «Art Hub Zp» у Запоріжжі. Перед тим виставка демонструвалася у Мелітополі, далі у планах – Хмельницький, Дніпро і Київ.

Фото експозиції в Art HUB Zp
Фото: Facebook / Art HUB Zp
Фото експозиції в Art HUB Zp

Наталія Філоненко – перша в незалежній Україні людина, яка отримала фахову освіту куратора. В радянській та пострадянській освіті такої професії не існувало до початку нового тисячоліття. Формальні підходи, напрацьовані американськими практиками роботи з сучасним мистецтвом, вона поєднала із власним досвідом та особистим способом світосприйняття. Її проектам притаманний авторський почерк, вони впізнавані та цікаві за рахунок спрямованості уваги Філоненко до приватного, особистого, інтимного. Саме через це розкриває тему Наталія, навіть коли торкається тем глобальних – місця жінки в суспільстві та мистецтві, як в її першій кураторській виставці “Рот Медузи” (Київ, 1995), або духовних практик, відповідних сучасності, яким присвячений проект “Неошаманізм. Сила ритуалу”.

Саме індивідуальне, інтимне, те, що дає людині можливість вибору заради власного світосприйняття, порозуміння з собою та світом, комфорту, акцентується Філоненко в підході до теми та творів, що складають проект. Зрештою, пройшовши часи візіонерства, претензії на нову вселенську ідею, сектантства та снобізму, прояви синкретичних духовних пошуків перевтілилися сьогодні у своєрідний ідеологічний дизайн людського життя. В те, що створює адептам атмосферу, яка їх влаштовує. Що допомагає не впасти у відчай в ситуації непрогнозованого майбутнього, не звар’ювати в потоці інформації, який більшає з кожним роком. Або завдати власному вар’ятству прийнятний, затишний для конкретної особи напрямок.

Якщо неошаманізм, як і кожні практики, пов’язані з чимось позараціональним, так чи інакше, має містичний присмак, ритуал давно існує ніби поза релігійною реальністю. За Бодрійяром, він взагалі залишається тим, що зберігає світ від змішення всього з усім, тримає певні кордони. Людина стикається з наполегливими порадами психологів створювати власні ритуали в науці «любити себе» – ранкової кави, способу розслаблятися, фіксувати власну радість тощо.

Ритуалу притаманна сила впорядковувати, концентрувати увагу, підкреслювати значущість навколо чогось, та ідеї, що за цим стоїть – підняття національного прапору (патріотизм), обміну обручками (родина), запаленню свічок у ванні (розслаблення). Така ритуалізація життя здатна заміщати його реальність, автоматизувати емоційні стани, красти вітальність.

Віктор Покиданець. "Шаман". 2018
Віктор Покиданець. "Шаман". 2018

Філоненко пропонує повернутися до ритуалу як до дійства з конкретним результатом, проте не психологічним, а містичним. Як знаряддя магії – способу впливати на навколишній світ, активуючи непідвладні раціо й фізиці явища, сили, енергії. Це повертає нас до першопочатків мистецтва, коли первісна людина, зображуючи дещо на стінах печери, на знаряддях праці або ужиткових предметах, мала віру у вплив даних дій на світ та подієвий розвиток. В цьому не так багато наївності, як здається, бо сучасне мистецтво в такий самий спосіб, безпосередньо торкаючись емоцій глядача, стимулюючи його асоціативне мислення, впливає на нього та провокує подальші дії – хоча наратив твору не може претендувати на точне з точки зору художника прочитання тим, хто споглядає. Так само неможливо передбачити й реакції шайтанів та джинів на ритуали тих, хто насмілився їх викликати.

Правдива постмодерністка, Філоненко не робить різниці між серйозним та іронічним, між дослідженням та грою, глибокою метафорою, формальною вправою та каламбуром. У світі її проекту є місце усьому, все варте принаймні описання, каталогізації. Виставка таким чином не виростає в певну колекцію або дисертацію, вона залишає свободу для трактування, сприйняття глядачем, хай навіть простої розваги. Як у всесвітньому супермаркеті, яким постмодерністська думка бачить сучасність, тут є пропозиція на кожний смак. Комусь – карикатура чи мем (роботи Альони Науменко, Ксенії Гнилицької, Юрія Коваля), комусь – дотик чи взаємодія з природними стихіями, що завжди будуть потужнішими за людину, яка бере на себе сміливість їх використовувати (Марія Прошковська, Жанна Кадирова, Денис Рубан), комусь – психоделічні уяви зіткнення з енергіями, часом та простором (Андрій Лобов, Артем Волокітін, Тетяна Маліновська).

Володимир Будніков. Із серії "Політ". 2018
Володимир Будніков. Із серії "Політ". 2018

До європейської інтелектуальної традиції містики звертається Влада Ралко. Її тілесні рожеві об’єкти в типовій архітектурній геометрії радянської суспільної будівлі унаочнюють спостереження австрійського письменника Густава Майрінка: найжахливіші демони чекають на нас у буденності.

Цикл Володимира Буднікова нагадує прорив за кордони видимого та звичного, що відбувся в дослідах середньовічного алхіміка, втаємниченого інженера, котрий, як Леонардо, має живопис лише засобом дослідження світу, життя та енергій. Його монохромні композиції, заповнені абстрактними псевдокресленнями, викликають відчуття легкості, вивільнення, польоту; впливають як результат ритуалу, що відбувся.  

Олекса Манн та Альбіна Ялоза супроводжують глядача до пейзажу у темряві – території, звідки взагалі народилася будь-яка містика та бажання впоратися з нею за допомогою шаманізму та ритуалу. Трикутні роботи Манна при цьому створюють окрему колізію недомовленості або передчуття, певний саспенс стосовно того, що відбувається насправді, хай воно і відсутнє в зображеному.

Олекса Манн. "Вертикаль". 2018
Олекса Манн. "Вертикаль". 2018

Віктор Покиданець вишукано розв’язує теорему взаємодії тематичної ілюстративності, суто формального мистецького завдання та іронії без простецької хохми. Його робота – чисте естетство у поєднанні посилу, техніки й гри.  

В цілому проект Наталії Філоненко нічого не нав’язує й не провокує. Проте він пояснює та полегшує світосприйняття, констатуючи неминучість ритуалу у нашому житті – осмисленого чи автоматичного, такого, за яким бажаємо отримати чи маємо певні наслідки, або рефлекторного. Зрештою, умовні рефлекси, опановані нами в процесі соціалізації з народження, теж можна трактувати як ритуали. Починаючи з посмішки, на яку ми передбачувано, майже містично отримуємо очікуваний результат.

Константин Дорошенко Константин Дорошенко , Критик, куратор современного искусства
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter