Дивилися фільм «Геній»? Про стосунки багатослівного талановитого письменника і його стриманого безжального редактора. Стільки уже списів поламали, хто тут геній, хто посередність. Моя колега запропонувала використовувати це кіно для самоідентифікації «робітників культури». Шкода тобі бідаку Томаса Вулфа, якого нещадно критикують і недостатньо люблять? Ти – Автор. Переживаєш за Макса Перкінса, котрий гарує як каїн, а цього ніхто не цінує? Ти – Редактор. Я, звісно, що тут же згадала, що там є напівбожевільна фанатка-коханка з пістолетом. То альтернатива безрадісного вибору для тих, хто ще не визначився. Але серйозно: це фільм якраз про ті ролі, які ми беремо на себе, читаючи книжку, дивлячись кіно, театральну виставу, роздивляючись картину. Він про цензуру. І про те, хто кому Інший в процесах сприйняття мистецьких творів.
А тепер – злегка буквалізую категорію «цензура». Відомий факт: не всі класичні і канонічні тексти ми знаємо в тому вигляді, в якому їх створювали. Вони мають пропущені частини, альтернативні кінцівкі, змінені вступи тощо. Часто-часто таке ставалося не за вибором «живого автора», інколи – навіть проти його волі. Такими були умови видавця чи авторит(етн/арн)а порада редактора. Як сильно міняється зміст твору від того? – Пропоную глянути. А потім знову повернемося до позиції Іншого як потенціалу художнього твору.
«Механічний апельсин», Ентоні Берджес
(Українською переклав Олександр Буценко, побачите той переклад – втікайте якнайдалі)
У культового роману Берджеса є два альтернативні фінали.
Недалеке майбутнє. Алекс – малолітній злочинець, убивця, очільник банди. Попадається на гарячому, його ув’язнюють і перекодовують. Тепер насильство у нього викликає фізичний біль. Він перетворюється на ідеальну жертву, потім ударяється головою, кодування спадає. Але жити, як колись, йому стало нудно. В першій редакції роману сюжет і фінал виглядали саме так.
Редактор наполіг, щоб з «Апельсину» було вилучено 21-шу частину. Берджес насідав, щоб глав було саме 21, – це вказівка на вік, коли людина стає юридично дорослою, така собі рубіжна дата. І це мала б бути вказівка на реальний вік Алекса у фіналі роману. До речі, тут помилка, здається: Алексу на початку 15 років, а дія триває трішки менше трьох років. Але перший раз роман вийшов із друку, складений із двадцяти глав. У наступних виданнях «переміг» Берджес і додав свою «21»-у. Зробив «Апельсину» буржуазний геппі-енд.
Алекс зустрічає свого колишнього компаньйона. Той знайшов роботу, одружився. Тепер і Алекс собі такого хоче: дружину, роботу, дитину – стабільне затишне майбутнє. Всі ті юнаки, задіяні в екстремальному насильстві, говорять чудернацьким сленгом, зліпленим із російської та англійської мови. Щасливий друг-буржуа у фіналі заговорив нормативною англійською, останні репліки Алекса теж – «нормальні».
І тепер ми думаємо постійно: «Апельсин» – утопія, написана методам дистопії, чи дистопія, написана методами утопії? Страшний сон про рай – це воно?
«Машина часу», Герберт Уеллс
(Класичний переклад українською Миколи Іванова, дещо застарілий, але точний)
Зараз в романі є плюс-мінус чотири мандрівки в часі. В оригінальній версії їх було п’ять, оригінальний текст так і не був відновленим.
Першу подорож Мандрівник здійснив на кілька годин у майбутнє, щоб перевірити роботу машини часу. З останньої подорожі, з якої мав привезти беззаперечні докази мандрівок, він не повернувся. Між цими двома був спочатку 802 701 рік. Тут він зустрівся з безтурботними елоями, які харчуються фруктами, і підземними морлоками, які харчуються елоями. Це те, на що перетворилися класи, не задіяні і задіяні у виробництві, буржуа і пролетарії відповідно. Провівши вісім днів в цьому світі, Мандрівник здійснює ще один перехід. Переноситься на кілька мільйонів чи мільярдів років наперед, бачить смерть Сонця і повну відсутність людства, замість котрого тепер – гігантські метелики. Що зокрема вкаже: «ефекту метелика» – себто, людського втручання в хід історії – в його світі немає. Тільки реальні комахи, ніяких ефектів.
Видалена частина – після елоїв-морлоків і перед метеликами. Людей на Землі уже немає, але є якісь такі типу-кенгуру. Травоїдні істоти мирно пасуться. Мандрівник убиває одну з них, і тоді розуміє: такими є нащадки людства. Ними харчуються якісь такі амфібії-багатоніжки, які живуть у болоті.
Частину прибрав редактор, бо була непристойно жорсткою. Справді ж причинами для такої акції був ефект, що підсилював канібалізм морлоків. Мандрівник, убивши те «кенгуру», наближається до перетворення на морлока. Навіть не будучи гнобленим пролетарієм при цьому. Струнку «соціалістичну антиутопію» Уеллса ця 14 глава відчутно підважувала.
«Володар мух», Вільям Голдінг
(Переклад українською Соломії Павличко, беззаперечні п’ять зірок)
Вперше роман був оприлюднений без розлогих інтродукційних описів ядерної війни. Їх повернули – сильно-сильно скоротивши – у наступних виданнях.
Через авіакатастрофу англійські школярі опиняються на безлюдному острові. На початку хлопці намагаються дотримуватися демократичних засад: обирають собі голову і тримаються розумних законів співіснування. Згодом діти розподіляються на «мисливців» і «будівничих», починається протистояння. Двоє з «будівничих» гинуть, на останнього з них влаштовуються полювання, під час котрого острів згорає вщент. І тоді малих рятують військові, які зауважили дим від пожежі. Спочатку діти палили сигнальні вогні – їх видно не було.
Порятунок є. Але жодного тут геппі-енду немає. Рятівники приходять зі світу, де триває ядерна війна. Туди і повернуться ці малі, що зараз ридають на березі від відчаю і жаху (і ні, не від розкаяння!). Тому не помітили дорослі костра, а зауважили пожежу – менших за випалену землю сигналів в цьому світі не бачать. Ті дві дитячі смерті на острові є різкою негативною реакцією на гуманістичні роздуми типу «сльозинки дитинки», яка не варта світової гармонії. Невинність не те, щоб втрачена у Голдінга, її апріорі не існує.
Психологічно ця моторошна книжка достовірна на всі сто. А якщо ще враховувати втрачений початок, то стає неможливим читати «Володаря мух» як роман-попередження. Позаяк це – роман-констатація.
«Пігмаліон», Бернард Шоу
(Переклад українською Олександра Мокровольського, пишно і величаво – читайте оригінал)
Після театральної прем’єри Шоу «Пігмаліон» кілька разів доробляв. Але зазвичай публікують саме перший варіант. Якщо зауважити, що фінал у п’єсі відкритий, ті додаткові фрагменти сильно міняють інтерпретацію твору.
Професор фонетики Генрі Хіггінс опікується квіткаркою Елізою Дуліттл. Він побився з полковником Пікерінгом об заклад, що за півроку навчить дівчину, яка нині говорить на кокні, такої бездоганної вимови, що її буде не відрізнити від леді. Еліза переїздить до професора і бере у нього уроки, які не скоро, але дають результат. Дівчину рекомендують вищому світу як герцогиню. Еліза знайомиться із Фредді, другом родини Хіггінсів, юнак нею очарований.
У додаткових фрагментах Шоу посилює любовну лінію Еліза-Фредді, показуючи невмілі, але щирі залицяння молодого аристократа. Додає матримоніальну складову до взаємин Елізи і Пікерінга. Робить ще неочевиднішим фінал. В першому фіналі Генрі наказує Елізі зробити покупки, коли та повертатиметься до нього. Вона відповідає якось так: «Сам купиш». Тепер же вона корегує його список покупок і закінчує реплікою: «Що ви без мене робити будете?!». До старого життя Еліза повертатися не збирається (мрія працювати в квітковій крамниці уже не вабить). Але у неї бракує грошей. Хіггінс пропонує їй і далі жити у нього на правах прислуги. Фредді пропонує шлюб. Добрий полковник – очевидно, утримання. Ясно, що залишається за рамками п’єси. Чоловік. Тільки який із трьох?
Згодом Шоу написав ще післяслово, в якому видав її заміж за Фредді. «Пігмаліон» має підзаголовок «Роменс». Це очевидна іронія, позаяк він – про шлюб із розрахунку за актуальними вимогами (шлюбного) ринку.
Ціна і вартість Елізи Дуліттл. І два варіанти п’єси: один – про вартість, другий – про ціну.
«Великі сподівання», Чарльз Діккенс
(Українською переклав Ростислав Доценко, дуже переконливо)
У цього роману є два фінали, кажуть, навіть три. Щасливий, нещасливий і чортизнаякий.
Міс Гевішем шукає компаньйона для своєї вихованки Естелли. Міс – «з тарганами», відтоді, як її наречений не з’явився на весіллі. Юна Естелла – знаряддя її помсти чоловікам: «Розбивай їхні серця без жалю, гордість ти моя і надія!». На роль тренувальної жертви ідеально підійшов бідний сирітка Піп. Згодом він став заможним джентльменом, а Естелла виходить заміж за багатого старого.
Леді і джентльмен знову зустрінуться за одинадцять років на руїнах будинку Гевішем. Безумиця уже померла. Біля уламків старого будинку вони беруться за руки, більше Піпа і Естеллу ніхто не розлучить. Це один із фіналів.
У другому вони не зустрінуться. Перед візитом до колишнього маєтку Піп відвідує кузню Джо, де він зростав, де все почалося, – і його самоусвідомлення, в тому числі. Ставши джентльменом, зробивши успішну кар’єру фінансиста, Піп знову опиняється на кузні. Де, до речі, щойно народилося маля, назване на його честь. Хороша авторська ремарка про Піпове місце в цьому житті.
Видають і перевидають роман із щасливим фіналом. Була драма, стала мелодрама, в якій чеснота, що страждає протягом роману, наприкінці отримує жадану винагороду. Дослідження, яке вчинив Діккенс темним сторонам соціального життя і людської психіки, з усіх сил чинило спротив геппі-ендам. Два фінали роману зазвичай так і називають: «щасливий» і «чесний».
Третім фіналом часом звуть той, що прихований в самому романі. Естелла від початку до кінця була фантазією для Піпа, отим самим сподіванням на повноту людського щастя. Отже, розчарування йому не уникнути – поруч із нею чи подалі від неї. Ну і зрештою, оскільки це роман про міс Гевішем, то і закінчився він тоді, коли вона померла.
***
Висновки? При кожному втручанні в твір, він змінює змісти і смисли. Далі – більше: кожне прочитання є таким втручанням. Якщо ми законно припускаємо, що твір має свою свідомість, то наступний крок буде такий. Автор і Редактор є суто функціями тексту, всі можливі потрактування уже «прошиті» в текст, і той чи інший варіант цензури тільки робить їх очевидними. Ролі розподілені наперед. Наш вибір – чи проігнорувати їх, проспавши перші репетиції, чи смиренно до них пристати і чекати на прем’єру. Автор помер. Редактор помер. Роман живе – і в чималій кількості «само-цензурованих» варіантів.
Між іншим. У «Генії» є ще одна рольова модель, непримітна, але важлива. Дружина редактора, котрий за всіх душею страждає, всіх-всіх жаліє, сидить в купку, гірко плаче, ні в що не втручається і чекає-спостерігає, чим там все у Автора і Редактора закінчиться. Запримітили її в тій кіношці «під себе»? Вітаю, Ви – Читач!