ГоловнаКультура

Харківський вимір «нових старих майстрів»: Влодко Костирко та Євген Равський

На початку листопада в харківській галереї Come In відкрилась виставка двох львівських художників – Влодка Костирка та Євгена Равського під назвою «Правдою мистецтва є фікція», що презентувала не тільки творчість «нових старих майстрів», але і втілила спроби розкрити альтернативний погляд на мистецтво сьогодні.

Роботи Євгена Равського
Фото: Facebook / «COME IN» art gallery
Роботи Євгена Равського

Меншою чи більшою мірою, але мистецтво завжди трансформує реальність – не фізично перетворює, а має можливість змінювати її всередині самого себе. Від примітивного прикрашання дійсності і надання глядачу можливості моментальної втечі у щось прекрасніше, ніж навкруги, до спотворення простору і маніпулювання його окремими частинами. Мистецтво – це простір «між», одночасно пост- і до- реальність. Адже йдучи від фактів реального світу і знов повертаючись до них, десь посередині цього шляху воно створює своєрідну фікцію, яку в результаті ми і називаємо мистецтвом. Таке пограниччя було заявлено як головна проблематика виставки «Правдою мистецтва є фікція», хоча в результаті тема вийшла далеко за межі окреслених кордонів.

Володимир Костирко і Євген Равський – представники так званої течії «нові старі майстри», які наслідують західну класичну школу та використовують у роботі академічні традиційні техніки (винайдені та популярні у часи Відродження). Але, зберігаючи консервативний підхід у техніці, «нові старі майстри» говорять про актуальне і розмірковують над символами сучасної культури.

Виставка «Правдою мистецтва є фікція» повернула глядача до вже архаїчного поняття «майстерність», що все рідше згадується при аналізі мистецького твору або характеристиці художника. Традиційні методи роботи, і, в тому числі традиційний живопис, є одними із головних маргіналів сьогоднішнього мистецтва. Однією із причин такого ставлення є достатня кількість художників, в тому числі численні представники «Союзів художників» (що вже стало загальною назвою для означення певних художніх робіт або окремих авторів), які своєю професійною діяльністю повністю дискредитують традиційне мистецтво як явище, відмовляючись бути адекватними, актуальними та виходити за межі сільського пейзажу і натюрморту.

Авторам виставки вдалося використовувати різноманітні патерни сучасності, звертаючись до фрагментів та персонажів масової культури, але при цьому не виходити за рамки традиційних технік. Наприклад, роботи Євгена Равського за участі легендарного Бетмена паралельно розповідають глядачеві декілька історій. Перша – це дорослішання дочки автора через стосунки з фантастичним героєм.

Роботи Євгена Равського
Фото: Facebook / «COME IN» art gallery
Роботи Євгена Равського

Ця серія налічує більше, ніж три роботи, представлені на виставці, і загалом є повноцінною історією становлення людини, провідником для якої стає фантастичний персонаж. В той же час відбуваються трансформації із самим Бетменом, і його історія рухається паралельно з життям дівчинки: ніби реальна людина, він зазнає зовнішніх змін (трансформується його візуальне втілення - від персонажа коміксу до кінематографічного героя) і більш глибоких моральних переломів. Подібні діалоги створюють оригінальну оповідь, переплітаючи реальне і вигадане. Але якщо історія Костирка особиста та інтимна, Євген Равський ілюструє більш комічний варіант можливості створення нових історій всередині мистецтва. Чотири авторські колажі, представлені на виставці, спочатку навіть сприймаються як реалістичні пейзажі міст, де паризька скляна піраміда органічно розташовується біля Палацу Потоцьких у Львові, а на Замковій горі видніється іронічно змінений символ американської кіноіндустрії.

Володимир Костирко втілює ще один варіант ревізії критичного мислення, переглядаючи ряд усталених поглядів, життєдіяльність яких досі підтримується: образів митця і жінки, що досі наділяються суспільством специфічними характеристиками. Художник, відсторонений від мирського життя, що лише «творить» мистецтво, і жінка, що творить нове життя і має певні однотипні риси та обмежений набір соціальних ролей. Не можна заперечувати, що в сучасній Україні повільно, але змінюються традиційні консервативні уявлення, хоча жінка все одно обмежена набором «позитивних» якостей (на кшталт доброти, ніжності і т.п.), за рамки яких вона не повинна виходити. Костирко порушує цей регламент незвичним шляхом – не показуючи жінку сильною та незалежною, а звертаючи увагу на іншу грань «людськості», створюючи жіночий образ, який втілює в собі жорстокість, злість, ненависть. Подібним чином трансформується і художник – з індиферентного до суспільства митця він перетворюється на соціально активного громадянина, який виходить за межі мистецтва і відстороненого творення.

Робота Володимира Костирка «Яель та Сісера»
Робота Володимира Костирка «Яель та Сісера»

Такий злам природнього та соціального призначень є не останнім політичним рішенням авторів – титри присутні на більшості робіт, як і назва виставки, написані незвичною для прочитання українською із застосуванням латинки. Використання латинської абетки в текстах виставки є реалізацією особистих поглядів авторів на те, як має виглядати сучасна українська мова, одночасно влучаючи в актуальну проблему так званої «абеткової війни».

Неможливість мистецтва впливати на оточення тут і зараз, але велика претензія на те, щоб здійснювати такий вплив, призводить до того, що сучасне мистецтво опиняється в неоднозначному і навіть трохи комічному становищі.

Постійна гра художника з реальністю та загравання з нею частіш за все повністю ігноруються самою реальністю. У випадку Равського і Костирка, художники свідомо залучаються у цю гру, переплітаючи реальність і вигадку, трансформуючи і жонглюючи змістами, для створення нових історій. В якійсь мірі мистецтво сьогодні будується на двох крайнощах – або повністю занурюється в реальне життя, політичну боротьбу, намагаючись перетворити свою символічну вагомість на досить реальну, або повністю самоізолюється, вигадуючи і граючись у власні історії, не працюючи з сучасністю як з матеріалом. Чи можливо, що цей простір між двома сторонами сьогодні займають нові старі майстри, що не ігнорують реальне життя, але при цьому однозначно залишаються на території мистецтва і відстоюють його межі і традиції?

Всі атрибути мистецтва, без яких в українському контексті ще десять років тому не уявлялась собі окрема робота чи повноцінна виставка, або навіть просто розмова чи дискусія, вже не працюють і здається безкомпромісно витіснені з публічного простору. Нові старі майстри досить лагідно реактулізують втрачені сенси і засоби мистецтва, при цьому не вступаючи в конфлікт з contemporary, а органічно доповнюючи та існуючи поруч. Тому окрім концептуального навантаження робіт, нові старі майстри сьогодні важливі як явище, що дає можливість розширювати горизонти сучасного мистецтва і виборювати право традиційного мистецтва бути актуальним.

Вікторія БавикінаВікторія Бавикіна, Журналістка (Харків)
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram