ГоловнаКультура

Звуки меланхолії: музика в фільмах Акі Каурісмякі

В Україні триває прокат фільму режисера Акі Каурісмякі “По той бік надії”. Про нього вже написано не один десяток рецензій, де кінокритики згадують і про стриману іронійну життєлюбність, і про вдале поєднання злободенности й позачасовости, і про, сказати б, наголошену небагатослівність героїв стрічки. Власне, про всі ті особливості, що характеризують чи не кожен з майже двох десятків повнометражних фільмів визнаного фіннського майстра. Ще однією наскрізною особливістю творчости Каурісмякі є непересічне використання ним музики. Звісно, про це також схвально відгукуються як рядові глядачі, так і критики, але чим саме чіпляє музичне оформлення фільмів Каурісмякі – розібратися не так уже й просто.

Для початку варто окреслити, як і коли Акі Каурісмякі любить використовувати музику в своїх роботах. По-перше, він переважно працює з уже виданими композиціями і майже ніколи не замовляє ориґінальну музику. По-друге, джерело звучання пісень часто присутнє в кадрі: від програвачів і музичних автоматів до виконавців на сцені – власне, найперший повнометражний документальний фільм Акі Каурісмякі “Сайма – явище” (1981), зафільмований у співавторстві з його братом Мікою, по суті є концертним фільмом, що фіксує перебіг гастролів трьох фіннських гуртів. Ймовірно, саме досвід роботи над цією стрічкою переконав Акі в кінематографічності живих музичних виступів. Починаючи з першого його ігрового фільму “Злочин і кара” (1983), музичні сцени в барах чи інших громадських закладах стануть для режисера обов’язковими.

Прикметно, що навіть незважаючи на принагідне залучення до зйомок популярних фіннських співаків і музикантів, саундтреки фільмів Каурісмякі, принаймні поза межами Фінляндії, ніколи не перетворюються на окреме культурне явище, подібно до музики з фільмів Квентіна Тарантіна чи навіть ближчого до Каурісмякі за світоглядом і рівнем популярности Джима Джармуша. Музика, яку обирає Каурісмякі, заледве починає жити автономним життям після заключних титрів і видається максимально доцільною саме в контексті його фільмів, а поза ними до певної міри втрачає необхідний емоційний заряд. Навіть коли йдеться про “Лєнінґрадських ковбоїв”, які в кінці 80-х і на початку 90-х прославилися, ставши головними героями фільму “Лєнінґрадські ковбої їдуть до Америки” – абсурдної комедії про “найгірший у світі рок-н-рольний гурт”, що в пошуках визнання та гонорарів вирушає з забутого сибірського села до Сполучених Штатів. Хоча провідні для Каурісмякі мотиви хронічного аутсайдерства цілком збережено, цей фільм, як і його продовження (“Лєнінґрадські ковбої зустрічають Мойсея”) є одними з найменш характерних для творчости режисера: окрім надміру наголошеного гумору, роль музики тут занадто прямолінійна – рок-н-рол “Ковбої” починають виконувати тільки тому, що вважають його комерційно вигіднішим за рідні народні російські пісні. Таким чином, поза сюжетною, кінематографічною умовністю “Лєнінґрадські ковбої” можуть вразити хіба що прямою концертною енергетикою.

“Лєнінґрадські ковбої їдуть до Америки”

Здебільшого ж музика у фільмах Каурісмякі вирізняється парадоксальним поєднанням несподіваности та органічности. Як от у фільмі “По той бік надії” – абсолютно органічно, що ми можемо натрапити на вуличного музиканта чи виступ у барі, але такою ж мірою несподівано й те, що режисер приділяє їм настільки багато часу, ніби забуваючи на декілька хвилин про своїх головних героїв. Втім, у такі моменти не тільки режисер, а його герої та глядачі отримують рідкісний, як для кіна, шанс відчути себе рівними – усі разом перетворюються на слухачів і, можливо, навіть по-справжньому краще можуть зрозуміти одне одного. Відомий своєю показовою скептичністю Каурісмякі, певне, тільки сумно всміхнувся б від такої думки, але безпосередність, із якою він впускає музику до своїх фільмів, дозволяє засумніватися в його скептицизмі.

“Людина без минулого”

Зрештою, він неодноразово розповідав, що використовує лише ту музику, яка йому самому подобається. В різних фільмах може лунати або та сама композиція (найчастіше режисер повертається до “Патетичної” симфонії №6 Чайковського), або ті самі виконавці – від старого американського блюзу і англійського панку до фіннського танґа, року та естради. Та як би там не було, попри жанрову еклектичність, у його фільмах немає місця випадковій музиці – нехай вона покликана створити необхідну атмосферу в кадрі, є частиною сюжету, чи частиною особистости того чи того персонажа.

У кожнім разі, без неї картина кіносвіту, витвореного режисером лишилася б незакінченою, бо Каурісмякі – не з тих, хто відводить музиці допоміжну роль, він не використовує, пісні, скажімо, Біллі Голідей, аби показати, що дія відбувається десь в Америці в середині ХХ століття. Навпаки, незвичність появи таких пісень в умовний “наш час” відверто говорить про те, що до них варто прислухатися.

Незалежно від особистих смаків, авдиторія завжди налаштована сприймати (і толерувати) музику як невід’ємну частину будь-якого фільму, от тільки далеко не кожен фільм потребує музики так, як фільми Акі Каурісмякі. І саме така щира режисерська позиція коли і не закохає вас у його улюблену музику, то принаймні дасть зрозуміти, чому її необхідно послухати бодай перед екраном.

“По той бік надії”

Віктор Глонь, Перекладач, кінокритик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram