Рання творчість Ульяненка не збереглася, лише відомо, що його перше оповідання було написане у шкільні роки, з шахами у якості дійових осіб. Потім він написав кілька підліткових історичних романів, але, за словами письменника, ті зошити були просто викинуті на смітник, бо рідні не придали їм значення. В принципі, дитячі твори геніїв рідко бувають оприлюднені. Далі іде біла пляма – нема конкретних звісток про твори, написані Ульяненком до середини 80-х. Тобто конкретно я нічого про це не знаю. Аж поки він не виринув у 1987 році з двома оповіданнями про війну – «Молитва» та «Четверта рота», що він їх через Віктора Македонські передав у часопис «Визвольний шлях». «Четверту роту» нам знайти не вдалося, бо схоже, вона не була надрукована, доля рукопису невідома, але «Молитва» є, і вона увійшла до цієї книжки. За що подяка Віктору Македонські, Святославу Лобасу, Вахтангу Кіпіані, котрий провів пошук у своєму славетному архіві, та Анні Малігон, яка працює у бібліотеці Вернадського. Потім були публікації у газеті «Слово», які нам надав її харизматичний головний редактор Олександр Сопронюк. Зокрема оповідання «Наказ».
Після отримання Шевченківської премії Ульяненка друкували практично всі україномовні видання, котрі з’являлися в країні, і відстежити всі такі публікації досить важко. Комп’ютера в письменника ще деякий час не було, не було й квартири, де б він міг стояти. До того, як став лауреатом, Олесь тинявся Києвом з друкарською машинкою під пахвою, нагадуючи, за спогадами сучасників, молодого Геракла. Деякий час жив у готелі «Лейпціг» на Володимирській разом з пацюками, і це ще в нього були не найгірші знайомства. До речі, там треба встановити меморіальну дошку: «В цьому будинку під час реконструкції…» і так далі. А то було – відсиджувався у санаторії письменників в Ірпені. І його всією Спілкою звідти викурювали, як небезпечну бацилу. Так що складувати доробок можливості не було. Рукописи роздавав, бажано з перспективою публікації, але іноді і просто в подарунок, із піжонським автографом. Були випадки і прикрих зникнень, так, у легендарній спілчанській кав’ярні «Еней» в Олеся вкрали повість.
Жоден з цих рукописів нам на власні очі бачити не довелося, включаючи ті, що потрапили до різних редакцій. Потім, коли вже з’явилася квартира, Андрій Курков подарував Ульяненкові свій старий комп’ютер. Це настала нова епоха в ульяненкознавстві! Щоправда, подарунок кінець кінцем почав поводитися стрьомно, романи доводилося розбивати на маленькі файли, котрі постійно губилися – вони просто вилізали за межи екрану. Деякі з них автор відловлював і складував у папки, причому різні. Назви тих файликів були непередбачувані. Все написане він копіював на флешки і віддавав мені, а я вже переносила до себе і готові твори потім розсилала по редакціях. Після загадкової смерті Олеся вінчестер з того комп’ютера був викрадений любими друзями, котрі це гнівно заперечують і тому вінчестера не віддають, хоча розібратися у його вмісті не можуть, і ніхто, окрім мене, не знає, що там до чого, бо просто ніхто тим більше не цікавився.
Втім, наскільки я знаю, невідомих оповідань там не залишилось, бо вишукувати їх я почала ще у 2010 році під орудою самого Олеся. Він подумав, що було би добре все скласти до купи в мене на комп’ютері, а там і надрукувати. До того ж, йому погрожували, і він припускав, що його дійсно можуть вбити. А коли живеш як аскет, голодний, занедбаний і тільки пишеш, хочеться, щоби воно потім не пропало. Отже Олесь почав мені давати вказівки, подарував мені свій рукописний зошит, а також він домовлявся з друзями, в яких були його твори, щоби вони їх передали мені.
Деякі тексти, жовті та порошні, напрочуд бридкі на вигляд, висіли у нього на цвяху біля холодильника. На жаль, після смерті письменника мені одразу був відрізаний до них доступ. Звісно, ніхто про них не подбав, і напевне, їх викинув новий власник квартири – той робітник міліції, що йому варто було би провести розслідування, чому раптом у міцного 48-річного чоловіка зупинилось серце, і хто вколов йому повітря порожнім п’ятикубовим шприцом, котрий нахабно стирчав з подушки (Олесь не мав звички втикати шприці у подушку, він іноді колов собі в зад магнезію). І хто були ті люди, що їх бачили сусіди, які прийшли вночі, увімкнули усюди світло, понишпорили квартирою, стягли одубілий труп з ліжка і роздягли його. Ну тобто, вже зрозуміло, що слідчий, котрого все це не абсолютно зацікавило, навряд чи підходив на роль архіваріуса.
Взагалі ситуація склалась цікава. З одного боку, твори Ульяненка ніби нікому не були потрібні, а з другого – довелося долати чисельні перешкоди, які іноді нагадували жахливий атракціон з чудовиськами, котрі раптом вистрибували на шляху і вимагали до себе всієї уваги. Недолугий уїцраор пострадянської української літератури проковтнув Олеся і з перемінним успіхом намагався його перетравити. З одного боку діяло воїнство алкоголічних троглодитів, котрі заплуталися у можливостях – чи утилізувати пам'ять письменника, чи знищити всі артефакти. З другого виступили прогресивні сили, що їх ідейно очолив відомий кінорежисер Мирослав Слабошпицький, і це стало великою оптимістичною несподіванкою.
Основу цієї книжки ми заклали якраз під час збору матеріалу для проекту Мирослава «Олесь Ульяненко. Без цензури», це було повне зібрання всіх інтерв’ю, котрі давав чи не давав письменник пресі (бо напіввигадані теж увійшли). Звісно, коли нам траплялися твори, ми їх сканили, ксерили і складували. А також люди, котрим не байдуже, приносили мені журнали та газети, де так чи інакше згадувалося прізвище Ульяненка. Це було зворушливо.
Цікава історія оповідання «Антисеміт», що відкриває собою збірку «Яйця динозавра». Олесь дуже хотів знайти його і просив це зробити мене. Але він чомусь думав, що воно надруковане у «Молодій Україні», а там не було нічого подібного. Йшли роки. Я знайшла це оповідання у вірменському перекладі, але оригінал продовжував залишатися недосяжним. Вже була майже повністю зібрана ця книжка, і мене фруструвала нав’язлива думка, що ось ми оприлюднимо збірку, і вийде вона куца, і праця моя буде незадовільна. Про всяк випадок я кинула заклик у фейсбуці – люди добрі, допоможіть, рятуйте! Хтось ніби бачив «Антисемита» у альманасі «Березіль». Тоді наш улюблений критик Тетяна Трофименко, провідний спеціаліст про золотих хлопчиках, заступник директора з наукової роботи у Харківському літературному музеї, зголосилася його там пошукати. І-таки знайшла, але не в «Березілі», а у журналі «Кур’єр Кривбасу», за що велика подяка і їй і музею.
Таким чином більшість оповідань, які увійшли у цю книжку, вже були оприлюднені та потрапили до нас у журнальній редакції. «Жертви кохання» та «Трохи про націю та анархізм» були оприлюднені, але друкуються за рукописами. «Воно», «Голубе какаду», «Жіноча воля», «Кодекс польоту», «Плач по глупоті» та «Пожежники» - це були матеріали для журналу XXL, де я тоді працювала заступником головного редактора. Вони писалися українською мовою, я їх перекладала москвинською та скорочувала, так що у первісному вигляді вони до читача потрапляють тільки зараз.
Нині ми можемо з приємністю спостерігати, як поступово зростає цікавість українців до нашого літературного бар-флая Олеся Ульяненка, котрий залишається розумом, честю та совістю епохи, коли ніхто вже не вірить ані митцям, ані політикам. І я щиро сподіваюсь, що будуть вчені-мовознавці, котрі досліджуватимуть його творчість, а не тільки фантазуватимуть на тему біографії, про яку безхатьки у мене під парканом (живу я на Сталінці) знають більше, ніж всі вчені-дослідники, разом узяті.