ГлавнаяКультура

Мистецтво переселенців: Інвентаризація спогадів

4 лютого у фонді "Ізоляція" відкрилася виставка "Відновлення пам’яті", всі учасники якої є вихідцями з нині окупованих територій Донбасу та Криму. Кожен митець у рамках проекту намагається відновити власні спогади, пов’язані з втраченим домом. Ми поговорили із кураторами Лією та Андрієм Достлєвими про їхні роботи та головні меседжі виставки.

Лесь Виноградов , PR-менеджер фонда ИЗОЛЯЦИЯ

Робота Андрія на виставці
Фото: www.radiosvoboda.org
Робота Андрія на виставці

Ліє, Андрію, ваші роботи на виставці неначе доповнюють одна одну. "Continuity" передає стан відсутності, прогалини (силуети порожні, їм бракує облич), у той час як "Occupation" навпаки є спробою заповнення лакун за допомогою уяви. Чи доречно сприймати вашу виставку як одне ціле, чи все ж таки це зібрання індивідуальних висловлювань, які неможливо звести до спільного знаменника і спільного послання?

Лія: Проект загалом — це особисті погляди з різних кутів на одну спільну травму, тому не можна сказати, що їх неможливо звести до спільного знаменника, але ми навмисно не ставили інших обмежень, крім загальної тематики, щоб дати можливість кожному проаналізувати свої власні втрати. Загальний аналіз цих особистих досвідів ще, нам здається, не на часі, але зараз важливо зафіксувати стан, зібрати історії кожного (принаймні їхні версії на цей момент).

Як ви відбирали учасників? На вашому сайті було оголошено open call для митців, які перебралися з окупованих територій, але чи всі з заявників стали учасниками фінальної виставки? Якими були критерії відбору?

Лія: Учасників відбирали за пропискою, звичайно.

Це все почалося ще десь влітку 2015-го року. Ми дуже багато говорили зі своїми знайомими художниками, які, як і ми, виїхали через війну, про те, що вони там залишили, як вони все це сприймають, що вони відчувають, як, чому. Чи готові вони говорити про це за допомогою художніх засобів. Чи взагалі вони готові про це говорити.

Лія
Фото: Олександр Биченко
Лія

Спочатку ми говорили з тими, кого знаємо особисто, тоді почали залучати ще когось, хтось когось порадив, комусь ми писали самі, хтось писав нам, потім ми зробили open call. Довелося відсіяти проекти, які намагалися працювати з загальним досвідом замість персонального. Це був довгий і емоційно досить складний процес, для всіх. Для нас це виглядало так, що ми щоденно говорили про наші втрати з різними людьми, знайомими і незнайомими. Червень, липень, серпень ми говорили про втрати, восени це все ще продовжувалося. Для нас це було найважчою частиною проекту.

Ми хотіли знайти для кожного учасника свій спосіб реконструкції, щось найближче, найважливіше саме для нього, хтось одразу знав, що він буде робити, хтось три місяці вагався, але потім запропонував дуже сильний проект, хтось так багато думав над проблемою, що встиг кілька разів змінити підхід і запропонувати іншу роботу. Дехто дуже довго думав і зрозумів, що він ще не може про це говорити, тому що пройшло замало часу, занадто боляче. Дехто, навпаки, зрозумів, що він нічого не втратив — і тому вирішив не брати участь. І ми, і наші учасники зробили дуже велику внутрішню роботу. Ми прожили маленьке життя за час підготовки. Я сподіваюся, що це можна буде відчути на виставці.

Виставка покликана відновити пам’ять, перервану через окупацію Криму та Донбасу, однак з ваших робіт стає ясно, що ця пам’ять досить примарна і не піддається точному відтворенню. Ваші роботи не стільки реконструюють минуле, скільки творять певний міф минулого: анонімні чорно-білі світлини апелюють до кожного з нас, незалежно від місця народження, нагадуючи про власний сімейний архів, про радянське минуле, старі фільми тощо. Яким, на вашу думку, може бути результат цього процесу відновлення/побудови колективної пам’яті? Чого прагнете досягти ви цією виставкою?

Лія: Ми тут говоримо скоріше не про результат, а про саму можливість такого відтворення — чи воно взагалі можливе? Чим є ця відтворена пам'ять, яка несе в собі не тільки самі події з минулого, але ще й наш ретроспективний погляд на ці події? Погляд романтизований, погляд, який змінює, міфологізує, переставляє акценти, додає значущості дрібним деталям, тому що це погляд людини, яка дивиться в своє минуле і бачить там те, чим сьогодні вже не володіє.

Цей жест вимушеного повернення в минуле, інвентаризації спогадів, виокремлення своїх пам'ятних речей, є тут так само важливим, як і те, що ми з його допомогою виокремлюємо і намагаємося відтворити. Результат такого відтворення, скоріше за все, буде мати досить мало спільного з тим, що було втрачено, тому що в ньому буде дуже багато нашого ставлення до цієї втрати.

Тому можна сказати, що ми одразу поставили перед нашими учасниками завдання, яке виконати неможливо, — жодної реконструкції в звичайному розумінні цього слова тут бути не може, але є нескінченний простір для рефлексії досвіду минулого.

На вашу думку, якщо одного дня ви нарешті повернетеся додому в Донецьк, чи зможете ви дійсно реконструювати свої спогади й відновити безперервність історії?

Лія: Ну, якщо б можна було повернутися додому, і знову там жити, і щоб все було, як раніше — то можливо, що так, але, навіть якщо уявити, що в ідеальному світі знов буде існувати наш Донецьк здорової людини з українськими прапорами і щасливими обличчями на вулицях — ми самі вже змінилися. Ці зміни не можна відмінити, як не можна скасувати досвід втрати — це вже сталося, це існує в нашому минулому, це вже частина нас самих.

Сьогодні все менше людей друкують родинні фото – все зберігається на комп’ютері або у соціальних мережах. Багато хто відцифровує старі світлини, щоб не загубити їх. Проте зрозуміло, що навіть високоякісна цифрова копія не замінює оригінал. Ваші роботи дуже тактильні, у них підкреслюється носій – папір, і тим самим наголошується цінність і неповторність загублених оригіналів. На вашу думку, наскільки незамінними для пам’яті є матеріальні носії?

Лія: Ну, як відомо, носії не транспарентні. Дигіталізація може зберегти документальну пам'ять, але все, що пов'язане з гаптичним досвідом, з запахами, з формою речей, втрачається водночас із носієм, і цей шар спогадів залишається на самоті.

Питання до Андрія: ваші роботи часто надихаються словом. Таким був проект "Луганск – город-словарь", інспірований словником Даля; ваше псевдоісторичне дослідження, в якому доводиться, що Луганська ніколи не існувало, нагадує твори Італо Кальвіно, Умберто Еко, Жоржа Перека тощо. Occupation – це також дещо іронічний досвід фікціоналізації минулого, ба навіть розкриття принципової фікційності будь-якої історії. Чи були у цієї роботи якісь літературні (або інші художні) джерела?

Андрій: Ні, не було — принаймні яскраво виражених. Це моя перша і, мабуть, остання робота, де я працюю не з текстом як матеріалом, а з текстом як кінцевим продуктом.

Андрій
Фото: Надано фондом <<Ізоляція>>
Андрій

До речі, чи відомо вам щось про долю проекту в Луганську зараз?

Андрій: Чув, що принаймні деякі таблички збереглися, але проект як цілісна ідея, звичайно, знищений. Всі ці агресія і ненависть до будь-якого “іншого”, які я переніс з прикладів застосування слів російської мови в словнику Даля на таблички на вулицях міста, теж ожили і вийшли на вулиці міста і поглинули в тому числі і проект.

Виставка Відновлення пам’яті викликана травматичним досвідом, і напевно повинна нести і певний терапевтичний ефект. Чи допомагає проговорювання минулого притлумити біль?

Лія: Терапевтичне проговорювання у нас було на початковому етапі роботи над проектом, коли ми намагалися для себе сформулювати, про що наш проект, і обговорювали це з іншими учасниками. Маю надію, що в кінцевому результаті немає нічого від арт-терапії.

Ще можна сказати, що перелік особистих втрат — це як перелік померлих. Ти їх для себе визначаєш, перераховуєш, прощаєшся — і таким чином відпускаєш.

Перша реакція на окупацію з боку українських митців була переважно емоційною, і в ній було мало аналізу подій. Майже два роки по тому, чи можна назвати вашу виставку стриманішою й зрілішою рефлексією на окупацію?

Лія: Дуже б хотілося залишити за кожним право на його власну реакцію. Загалом рано казати про якусь рефлексію, має спочатку скінчитися війна та окупація, люди повинні повернутися додому, замислитися над пережитим досвідом. Для усвідомлення цього досвіду потрібен час, безпечна відстань, і ось тоді вже можна буде казати про рефлексію.

На виставці
Фото: www.facebook.com/IZOLYATSIA
На виставці

Насамкінець, дещо провокативне запитання: які з речей, які ви встигли забрати з Донецька, ви би сьогодні поміняли на фотоальбоми, які забрати не вдалося?

Лія: Я виїхала до Польщі з туристичним рюкзаком на 35 літрів, у ньому були переважно дитячі речі для сина, з яких він все одно з того часу вже виріс. Я не встигла забрати геть нічого, все залишилося, тому це дуже щедра пропозиція — виміняти кілька кілограмів дитячого шмаття на історію всієї моєї родини. Я згодна.

Андрій: Не те, щоб у мене був багатий вибір, я ж їхав ще з нормального українського Донецька і брав із собою тільки якийсь зовсім необхідний мінімум речей, потрібний, щоб протриматися в Польщі до першої поїздки в Ікею — виделка, штопор, шкарпетки, труси. Ось їх і можу поміняти.

Виставка Відновлення пам’яті триватиме до 4 березня за адресою Набережно-Лугова, 8 (другий поверх).

Лесь Виноградов , PR-менеджер фонда ИЗОЛЯЦИЯ