Як це виглядало в культурі? Художник залежить від керівника спілки, який розподіляє блага, керівник спілки – від міністра, міністр культури – від міністра фінансів, а ще раніше – від секретаря КП УРСР. Ніяких конкурсів і відкритих процедур, все в руках розпорядника. Директори музеїв старої школи розповідають, що міністри часом просили організувати їм зустріч із партійним керівництвом, бо сам міністр був лише адміністратором так званої мережі культури без оперативного доступу до справжнього контролера ресурсів. Тобто, сила була і великою мірою залишається досі там, де концентруються ресурси.
Саме тому в культурі пострадянської України розвинувся цілком незалежний від бюджетного паралельний недержавний сектор. Ці два сектори діють за відмінними правилами, у них різні традиції, навіть люди, які там працюють, часто не знають одне одного. Бюджетний сектор функціонує як замкнутий, зосереджений на собі, де вся увага спрямована всередину і нагору – до керівництва. Начальник тут і досі - грізне божество. Призначення директора – завжди битва.
Небюджетний сектор має значно більше свободи: тут все більш горизонтально, тут значення мають досягнення і зв’язки на міжнародній арені, і тут панує голод і бідність ресурсів. Покоління ентузіастів виснажуються і відходять, залишаючи місце наступному такому поколінню аж до моменту його виснаження.
Що з цим робити? Задушити контролем і браком ресурсів, чи дати поштовх до розвитку культури? Останнє вимагає переформатування всієї системи державного управління, тому у досвічених апаратчиків така постановка питання викликає лише глум – все це видається їм наївною боротьбою з вітряками, а ініціатор такої боротьби проголошується неадекватним романтиком. Тому з моменту незалежності Україна йшла першим шляхом: залишити все, як було раніше. Мало який романтик хотів наразитися на глум апаратчиків. Це призвело до того, что бюджетний сектор культури все більше занепадав - несвобода більше не компенсувалась фінансуванням, а небюджетний сектор ставав більш емансипованим. Яскравий симптом такого розриву: поява наполегливих вимог узагалі ліквідувати державу в особі Міністерства культури, коли йдеться про культуру. Інколи - разом із бюджетним сектором.
Отже, коли ми з колегами почали працювати на експертній платформі Культура-2025, ми поставили собі й культурній спільноті питання: “Якою мала би бути культура України в майбутньому і що для цього треба зробити?”
Досить швидко стало зрозуміло, що передусім, треба перетворити державну вертикаль управління культурою на горизонталь управління в культурі. Перетворити Міністерство культури на Міністерство для культури, забрати в нього зайві функції адміністрування, залишивши функцію вироблення політик. І забути, що міністр може бути керівником галузі.
По-перше, культура - це не завжди галузь, а по-друге, складно уявити собі, як можна керувати Оксаною Забужко і Владом Троїцьким. Для них можна створювати умови, заохочувати їх писати, ставити спектаклі, але аж ніяк не визначати, що саме вони повинні створювати.
Тобто, Міністерство культури повинно зберегтися в структурі Уряду, але воно має перестати бути керівним органом для базової мережі культури. Міністерство має розробляти механізми стимулювання культури, при чому, всієї культури, а не лише бюджетного сектора - індивідуальної творчості, креативних індустрій, експериментальних проектів і багато іншого. І рішення, кого саме стимулювати, мають приймати не штатні працівники міністерства і аж ніяк не міністр в ручному режимі. Це повинні робити компетентні фахові ради.
З іншого боку, міністерству не варто й далі утримувати під своїм крилом власне виробничі підрозділи - ті, де виробляють культурний продукт, а не стимулюють його. Наприклад, власне газетно-журнальне господарство чи центр культурних досліджень. І видавництва, і дослідження варто стимулювати через програми відкритого для всіх зацікавлених фінансування. Тобто, ті ж кошти, якими оперує міністерство нині, варто спрямувати інакше. Звичайно, за умови виконання кваліфікаційних вимог. Набагато ефективніше фінансувати ініціативи, які не один рік поспіль існують на чистому ентузіазмі, але зарекомендували себе в експертному середовищі, аніж реанімувати власне видавництво. Ті ж кошти варто спрямувати в недержавний сектор. Таким чином міністерство перестане бути лише адміністратором базової мережі культури, а стане справжнім джерелом культурної політики.
Отже, щоб створити таку відкриту, учасницьку систему управління, нам потрібні численні експертні ради, конкурси, відкриті добори – все, що забезпечить відкритий доступ творця до ресурсів і системи прийняття рішень. Так система функціонує в багатьох розвинених країнах. Треба відмовитися від практики, коли експертні рішення – наприклад, який проект фінансувати – приймають функціонери, а не експерти. Художник, музей, філармонія, режисер і т.д. мають знати, що покроково слід зробити, щоб отримати фінансування, нового керівника, нові законодавчі стандарти. Процес прийняття рішень в культурі не має відбуватись кулуарно, він має бути відкритим. Наприклад, через спеціально створений Український культурний фонд або окремі програми Міністерства культури.
Для цього доведеться змінити численні законодавчі норми, зокрема, в бюджетному кодексі, і прийняти деякі нові. Це тривалий і складний процес, але саме для цього й існують органи влади. Нещодавно прийнятий закон про конкурси на посади керівників закладів культури - добрий приклад в цьому контексті. Таких продуманих законів треба більше.
Наступний крок: перейти до моделі інституції культури, яка орієнтується на потреби суспільства, на свої аудиторії, а не на своє начальство і на головного розпорядника коштів. Інституції культури, і бюджетні особливо, мають керуватися інтересом цього суспільства, оскільки фінансуються коштами всього суспільства. Вони повинні бути максимально автономними в своїй діяльності, і тут знову необхідно вносити зміни взаконодавство, і не галузеве, а так би мовити, загальне.
Це вже окреме велике завдання: переглянути, що перешкоджає інституціям в Україні цивілізовано функціонувати – всі ці норми бюджетного кодексу, класифікатори професій, особливості тарифування тощо. Це довга і копітка робота. Вона триватиме не менше, ніж кілька років.
Впровадити учасницьку модель урядування в культурі і суспільно орієнтовану модель діяльності інституцій культури - це дві з п’яти цілей, запропонованих у стратегії, створеній на платформі Культура-2025.
Ще одна інституційна мета – модернізувати систему освіти. Нинішня система породжує неймовірні курйози у вигляді позбавлених сенсу дисертаційних робіт і не дає ані знань, ані вмінь, адекватних стрімким змінам у світі. Стратегія пропонує низку завдань, як саме почати переходити від теперішнього стану речей до більш адекватного викликам, з якими має справу і людина, і інституція.
Одне із завдань - стимулювати адаптацію кращих світових практик викладання шляхом спеціального фінансування або підтримувати освітні проекти типу “рівний-рівному”, коли колеги вчаться одне в одного. Впевнена, що Національний художній музей України має такі знання і навички, якими міг би поділитися з іншими, наприклад, регіональними, музеями. Такий обмін знаннями треба стимулювати, спрямовуючи фінансування через відкритий конкурс. Тобто, музей повинен хотіти ділитися навичками, а не ділитись ними внаслідок адміністративного розпорядження. Адміністративний спосіб надзвичайно ефективний для перетворення доброї ідеї на безглузду формальність типу звітно-оглядових концертів. Немотивований колектив не зробить чудового проекту. Треба стимулювати, а не змушувати.
Ще дві цілі спрямовані на те, щоб актуалізувати освітній, інноваційний та комунікаційний потенціали культури і посилити роль культури як чинника порозуміння в суспільстві.
Таким чином держава має фокусуватися на розвитку людини і суспільства через культуру.
Але в чому сенс самої культури, в такому разі? Яка її місія? Після численних експертних обговорень, ми дійшли до висновку, що місія культури полягає в тому, щоб дати змогу людині і суспільству осмислювати власний досвід, уявляти і планувати своє майбутнє в мінливому світі.
Через культуру суспільство стає більш зрілим і відповідальним.
До прикладу, візьмемо, один з найвидатніших українських фільмів останніх десятиліть – “Плем’я” Мирослава Слабошпицького. “Плем’я” допомагає замислитися про стан суспільства, його біль і поразки, про індивідуальні прагення і травми, про світ, який багато з нас може не розуміти (маю на увазі світ людей, які не чують), і підштовхує розпочати суспільну дискусію. Цей фільм робить нас чутливішими, заохочуючи нас до осмислення свого суспільного досвіду. Інший приклад - роман Оксани Забужко “Музей покинутих секретів”. Чим він є з точки зору суспільного розвитку? Можливістю осмислити приховану, довго заборонену історію України й особисті історії українців, а також те, як давні драми формують наше сьогодення.
Звичайно, ні роман, ані фільм не є способом прямого вирішення суспільних проблем, але їх поява - це стимул до того, щоб почати думати над цими проблемами. З цієї точки зору культура є чимось значно більшим, ніж засіб декорувати реальність за допомогою приємної музики чи красивого живопису. Ігнорувати потенціал культури для суспільного добробуту нині – це варварське марнотратство.
Власне, уся стратегія-2025 спрямована на те, щоб видобути цей потенціал, щоб рухатися в бік сталості розвитку всього суспільства. А для цього абсолютно необхідно подолати стару радянську інерційну командно-адміністративну систему. Це мета номер 1. Її збереження архаїзує державний апарат, все більше відриваючи його від реальності. Ця сталінська за суттю система поглиблює розлам між офіційною бюджетною і неофіційною недержавною культурою, послаблюючи їх обох і втрачаючи весь їх потенціал. Прийняття дуже загально описаної тут стратегії - в ідеалі, за основу для розробки Закону про основи культурної політики на 2016-2020 - допоможе нам почати рухатися від старої командно-адміністративної системи конролю творчості до інклюзивної системи стимулювання творчості. Зараз прийшов той момент, коли треба вирішити, чи розвивати культуру, прориваючись крізь опір системи і зневагу досвічених апаратчиків, чи душити її прокрустовим ложем старих УРСР-івських норм.