Головний хранитель фондів Аліна Кузьменко повідомила, що у заповіднику третій рік триває перша за 65 років існування закладу звірка фондів, тобто перевірка наявності тисяч одиниць зберігання та відповідності того, що написану у каталозі, тим предметам, які музейники мають на руках. Порушень і зловживань відкривається безліч, але говорити про реальний стан справ можна буде лише після закінчення перевірки, ініційованої, до речі, директором заповідника Павлом Довгошиєю, якого недобрим словом згадують у «листі щастя». Варто зауважити, що свого часу працівники фондів заповідника, зачувши про плановану перевірку, звільнилися, а головна хранителька пішла на пенсію, перевіряють фонди фахівці, яких взяли на місце «втікачів». Звісно, не можна звинувачувати людей, поки не проведено докладного розслідування того, що відбувалося в музеї протягом десятиріч. Наразі колишніх працівників фондів заповідника можна підозрювати хіба що у службовій недбалості. Не можу повірити, щоб вони не бачили, який безлад панує у документації.
27 лютого 2014 р., на хвилі революційних настроїв Переяслав-Хмельницька міська рада у відповідь на звернення такої собі громадської організації «Переяславський скарб» (музейники вважають, що вона перебуває у сфері впливу Нелі Куковальської) ухвалила рішення про недовіру директору заповідника. Цікаво, що у 2012 р. влада райцентру зверталася до Мінкульту із клопотанням призначити директором заповідника одного з батьків-засновників «Переяславського скарбу» Олексія Лукашевича. Насправді ж за діючим законодавством міськрада не має жодного права втручатися у діяльність заповідника (це компетенція Мінкульту) і дане рішення можна трактувати лише як залякування працівників. До речі, «ставленика злочинної влади» п. Довгошию ця сама влада в особі міністра культури п. Новохатька торік намагалася відсторонити від виконання службових обов’язків. Наразі дуже важливо, щоб інвентаризацію фондів було доведено до кінця і у адміністрації «Переяслава» з’явилася можливість передати вичерпну інформацію у правоохоронні органи. Імовірно, у місті є люди, яким є чого боятися такого розвитку подій.
У Києві музейна ситуація також не надто спокійна: нещодавно з’явився ще один спосіб тиску на музейників – звинувачення у контрреволюційності. Перед очима одразу постає революційний матрос з радянського фільму, який цідить крізь зуби: «Контр-ра!» і хапається за маузер. У мережі практично одночасно з’явилися демотиватори з обличчями директора Національного заповідника «Софія Київська» Олени Сердюк (24.02.14) та директора Національного військово-історичного музею України Владислава Таранця (25.02.14), що у однаковій стилістиці висловлювань звинувачують цих осіб у відмові допомогти пораненим та відмові порятувати демонстрантів, що гинули під дверима військового музею.
Щодо «Софії Київської», то нікому не спало на думку просте питання: а чи не могло трапитись у той час провокацій, які призвели б до руйнування найціннішої архітектурної пам’ятки України? І чи взагалі хтось звертався до закладу з проханням про допомогу у ті дні? І чому усі забули, що у пам’ятці XVII ст., трапезній Михайлівського монастиря, яка належить тому ж таки заповіднику, розташувалися польові хірурги? Та врешті, чому ніхто не звертається з подібними претензіями до менеджменту готелів Hyatt та InterContinental – вони також біля місця подій?
Що ж до Національного військово-історичного музею, який певної миті опинився на передовій, то тут намагалися і людям допомагати, і колекцію зберегти. «Майданом давно кружляли чутки, що буцімто у нас тут гніздо «Беркута», чи тітушок, чи ще чогось», – розповідає директор музею Владислав Таранець: «Засвідчую, це в жодному разі не так, ми просто не маємо права когось розквартировувати у музеї. На самому початку протистояння у Будинку офіцерів (не в музеї) відбувалася якась патріотична конференція і на неї зайшло чоловік 100 тітушок, але протягом години їх вдалося акуратно вивести. Після цього Будинок офіцерів зачинили. Розповідали, що на майданчику позаду Будинку офіцерів засіли організовані групи тітушок. Насправді ж майданчик для експонування військової техніки вже давно не належить нашому музею чи Міноборони. Його було продано під будівництво офісного комплексу у 2007 р. за каденції п. Гриценка. На майданчику був пункт обігріву і харчування для військових, але до нас це не має жодного стосунку».
НВІМУ, хоч і у обмеженому режимі, працював до 18 лютого. Головний вхід для відвідувачів було замкнено від самого початку Антимайдану в Маріїнському парку, але екскурсії для груп проводилися. Цікаво, що приходили і солдати ВВ, і бійці Самооборони з різних міст України, переважно учасники військово-історичного руху. Зазначу, що п. Таранець у середовищі реконструкторів є людиною відомою та шанованою. А серед тих, хто стояв із щитами на барикадах було і є багато хлопців, які у мирний час відтворювали озброєння та способи ведення війни з різних епох історії України. Вони і рекламували музей комбатантам.
«У нас гарні виставки, хочеться, щоб хтось оцінив зусилля наших працівників», – розповідає Владислав Таранець: «12 лютого здалося, що напруга спадає, ми відкрили музей для загального доступу. 18 лютого, коли почалися сутички протестувальників із урядовими силами, були змушені зачинити музей. Потім нас повідомили, що Будинок офіцерів захопили протестувальники. Я зустрівся із представниками Самооборони, пояснив, що зобов’язаний зберегти експозицію та фонди музею, запросив одного з хлопців про всяк випадок пересвідчитися, що ніякого «Беркуту» в музеї немає. Самооборонівці пообіцяли нас охороняти. У музеї залишалося буквально декілька співробітників, я, відповідальні за фонди і бібліотеку, решту ми ще зранку відправили по домівках.
Потім на вулиці почалася стрілянина, вибухи. Зараз музей звинувачують, що ми не відкрили двері у Кріпосний провулок, не дали людям сховатися. А звідки я знаю, чиї це люди? У вікно з другого поверху не видно, що відбувається під дверима. У Будинок офіцерів понесли поранених, ті з моїх працівників, які вміли надавати медичну допомогу, побігли туди. Потім було повідомлення, що «Беркут» намагається вдертися до Будинку офіцерів, охорона їх стримує. Та коли я прибіг, беркутівців вже не було, їм пояснили, що не треба втягувати у конфлікт Міністерство оборони, якому належить і будівля, і наш музей. А потім усі, хто був там (і працівники музею також), почали викликати «швидку допомогу», щоб вивезти поранених, і домовлятися з міліцією, щоб медиків пропустили. На допомогу приїхали і депутати (я точно бачив В’ячеслава Кириленка), і представник гуманітарно-соціального департаменту Міноборони, який також допомагав організувати взаємодію з міліцією, щоб пропустити медиків. «Швидка» невдовзі приїхала і усі зусилля були направлені на те, щоб якомога швидше евакуювати поранених. Ніхто не дивився, що робиться під дверима музею, але крові по усій вулиці було чимало. Про те, що когось вбили під дверима музею, я дізнався з публікацій.
Коли поранених вивезли, у будівлі залишилося ще чимало самооборонівців, які охороняли шпиталь і опинилися в оточенні, бо міліція повернулася на свої позиції. Ми хотіли їх вивести дворами, але хлопці воліли відходити тільки групою, з щитами і касками. А це було б самогубством. Нарешті під’їхали автомайданівці, вмовили хлопців залишити каски, бронежилети і щити, та вивезли їх. Ми всі ці речі сховали в музеї. Коли все трохи заспокоїлося, самооборонівці приходили до нас за своїми речами і дякували, що ми їх зберегли. Більше того, представники сотень залишали розписки, що все отримали. Тож усі заяви щодо ненадання допомоги – просто спроба дискредитації. Ми діяли, як належить діяти працівникам музею: вжили заходів щодо захисту фондів.
19 лютого ми вирішили про всяк випадок прибрати у фондосховища все цінне і те, що може бути якось використане у конфлікті. Наприклад, макети стрілецької зброї. Здалеку ж не видно, що це макет, але самої його присутності достатньо, щоб спровокувати перестрілку.
І от тиждень тому прийшли представники Спілки офіцерів України, зі старту – розмова на підвищених тонах, звинувачення: «Тут наші бронежилети, тут наші каски, ви все покрали!» Коли вийшов працівник музею, який тримав зв’язок із Самообороною, представник Спілки офіцерів одразу здимів. Зараз музей охороняє Самооборона – переважно ті ж реконструктори. Будинку офіцерів поталанило менше – представники Спілки офіцерів України змусили директора написати заяву про звільнення, побили його заступника, а зараз ще й тиснуть на Оркестр збройних сил України. Ну, до чого тут взагалі музиканти? Але, оскільки музей розташовується у Будинку офіцерів, підозрюю, що подібні дії рано чи пізно застосують і до нас. Щоправда, я звернувся у Комітет Блакитного щита, вони теж нас охороняють».
Важко сказати, з чим більше пов’язані звинувачення на адресу директора армійського музею: з тим, що вже є хтось, хто бажає сісти у його крісло, чи з тим, що звірка фондів музею (ох, знову ця страшна для декого процедура!) показала масову заміну оригіналів військових раритетів радянських часів на грубі підробки і комусь вкрай важливо замести сліди. За словами п. Таранця, ордени, вартість яких на антикварному ринку перевищує $500 нині існують тільки на папері, зникло чимало оригіналів прапорів та особистих речей військових минулого століття. Втім, стан фондів НВІМУ вартий того, щоб написати про нього окремо. Але мене цікавить, як так вийшло, що майже одночасно пролунали схожі претензії до директорів двох музеїв різного підпорядкування? І чому в мережі з’явилися такі схожі демотиватори на їхню адресу? І що це, випадковий збіг, чи продумані дії зацікавлених осіб? Хотілося б колись дізнатися.
Громадою на допомогу
Напевне, тим нечисленним журналістам, що проводили розслідування зловживань чи крадіжок у окремих музеях протягом останніх років, і у страшному сні не снилося, яким дивовижним чином складеться громадська думка щодо музеїв та музейників загалом після читання або перегляду їхніх матеріалів.
Нині у соціальних мережах кружляють балачки про те, що у музеях засіли злодії та «мінкультівські чинуші», які буцімто покрали усе національне культурне надбання і віддали «злочинній владі». Звісно, далеко не усі музейники святі (бо тоді куди зникають речі зі сховищ під мовчання сигналізації?), але не можна звинувачувати цілу галузь! А тим часом народ готовий на перший поклик бігти у музеї та підтримувати «правильного» директора чи звинувачувати усіх працівників у крадіжках. Нехай це будуть ті класичні 5% відсотків, які зазвичай не лінуються вийти з мережі у «реал», але тенденція не радує. Ми три місяці уважно стежили, щоб політики не використали нас у власних іграх. Тож варто і зараз замислитися, чи не погіршимо ми з усіма своїми добрими намірам становище музеїв. Не можна негайно бігти і щось робити на заклики будь-яких людей від культури, навіть якщо вони здаються дуже переконливими. Будь ласка, змиріться з думкою, що не кожна людина, яка регулярно ходить в музеї чи театри насправді знається на культурному менеджменті й може оцінити фаховість працівників музею чи розібратися, звідки «ростуть ноги» тих чи інших викривальних заяв.
То що ж робити у цій плутанині інтересів громадськості, яка вболіває за національні культурні скарби? Передусім, діяти за гіппократовим принципом лікарів: «не зашкодь». Постарайтеся обрати для себе пару-трійко фахівців з бездоганною репутацією, і цікавтесь їхньою думкою. Особисто для мене такими є працівники НХМУ, які у найскрутніші часи злочинної влади (тут вже без лапок) змогли відстояти музей і вигнати директорку, яка зазіхала на музейні фонди. Зацікавленим особам, які бажають бути у курсі подій та призначень у галузі також раджу стежити за музейним життям на тематичному порталі. Нещодавно портал оголосив набір волонтерів для допомоги музеям, і ті, хто справді хоче зробити щось корисне, можуть запропонувати свої послуги.
До речі, звинувачення, що сиплються на голови деяких керівників заповідників та музеїв, часто пов’язані з тими чи іншими ознаками корупційних дій. То що нам заважає звернутися до фахівців у викритті корупціонерів? Нині маємо Тетяну Чорновол на чолі антикорупційного комітету, тож якщо громадськість справді хоче не допустити зловживань у музеях та заповідниках, їй є до кого звернутися – завзятість п. Чорновол загальновідома. Як на мене, готовність тих, хто кидає в обличчя музейників звинувачення, звернутися до відповідних органів влади може стати певним індикатором їхньої чесності та чистоти намірів. Бо людина, в якої рильце у пушку боятиметься, що її діяльність також почнуть розслідувати. І ще дуже хотілося б гуртом цікавитися перебігом розслідування карних справ, відкритих за фактом зникнення предметів з музейних фондів. Хочеться вірити, що ці справи нарешті почнуть розслідувати. А вже щодо того, наскільки компетентний той чи інший директор чи працівник – люба громадо, вибачай, не тобі судити. Тут професійна спільнота якось вже сама впорається.