Канібалізм – одна з тих тем, до якої світовий горор вчащає набагато моторніше, ніж кум до куми в українській народній творчості. Один з найбільших антропологічних кошмарів – шило в мішку сучасної цивілізації; ця торба і так напхана насильством та здичавінням по зав’язку; кожен геноцид починається з того, що хтось розв’язує шворку; цю торбу регулярно провітрюють і витрушують, проте час од часу з неї вивалюються шматки розчленованої плоті; там постійно ворушаться дегенерати і виродки, жертви кроскультурних непорозумінь і представники давніх релігійних культів, дикуни з гарячими серцями в зубах і досі неназвані згустки двоногої пітьми.
Для всього людства протягом віків діє один безлімітний тариф безумства, й вичерпати цей трафік набагато важче, ніж облизати власний гіпофіз.
У домі жахів існує чимало дверей, які варто було б зачинити, а ключі від них – загубити чи викинути в які-небудь стічні води чорного гумору. Горор-експлотейшн – один з таких по-справжньому огидних закамарків; у цьому непривітному приміщенні можна знайти чимало резервуарів для художнього блювотиння, й один із них давно переповнений. Еге ж, там і живуть канібали.
Взагалі-то експолотейшн – метод не рефлексивний; істинна скотозаготівля не марнує час на докори сумління; кожна туша – це певний обсяг роботи, і не більше. Розмови про мистецтво – це десь у сусідньому приміщенні, тут всі переймаються процесом насильства і тортур, діловито і без емоцій. Щоправда, у світі не існує аж такого лайна, яке б не використовувалось у кондитерській промисловості. Експлотейшн – не виняток. Навіть його канібальський різновид, чия територія починається там, де психіатри розводять руками, а громадські організації мріють про повернення суду Лінча в правове поле.
Коли на початку 80-х років минулого століття канібали заполонили кіноіндустрію, навіть досвідчені пасажири горор-експресів заходились обривати стоп-крани. Ані німецька батьківщина горору, ані американський дитбудинок, де цей мутант сформувався й по-справжньому відчув смак крові, не були готові впустити в дім його бідного італійського родича, який прибув безпосередньо з пекла. Фільм Руджеро Деодато “Пекло канібалів” (1980) був заборонений у 60 країнах світу, стрічка Умберто Ленці “Люті канібали” (1981) обурила громадськість у 31 країні, а про такі рутинні людожерські нариси, як “Антропофаг” (1980) знаного порнографа Джо Д’Амато, можна й не згадувати.
Цікаво, що авторів “кіно не для всіх” переслідували насамперед захисники тварин, адже економні італійці вбивали й патрали перед камерами черепах і свиней з подвійною користю для знімального процесу: по-перше, ця часткова документальність провокувала ще більші потрясіння від демонстрації власне канібальських сцен; по-друге, внутрішні органи тварин одразу ж ставали реквізитом, а їхнє м’ясо – гонораром для аборигенів, які так переконливо демонстрували пожадливість до людської плоті. Жоден сучасний кінематографічний м’ясник не може так легко і переконливо схопити глядача за шлунок.
Заради чого знадобилося бомбардувати пергамент людської психіки всіма цими виколотими очима та відрізаними органами? Італійські людожери належали до числа тих митців, які визнали прикрий факт: ороговіння цивілізованої душі вже не спинити. Хоч як це парадоксально звучить, але брутальне нагадування про найстрашніші соціальні та моральні фобії стало своєрідним повстанням проти свободи, як універсального ідеалу людства; якихось десть років до того здавалося, що любов назавжди заткне пельку диктаторам і негідникам; ось тільки завершить свій виступ Джиммі Гендрікс – і не буде більше ні воєн, ні релігій, одна лише благодать. Але символічне убивство батьків вершилось попід сценою Вудстоку намарно, й покоління “дітей квітів”, наплювавши колись на тотеми й табу, змушене було питати себе: що далі?
80-і роки – це і був час збирати каміння і жбурляти його в каламуть завершеної ілюзії. Свобода як шлях до вседозволеності, а відтак і до стрімкої деградації, заслуговує на знищення, наче плівки з хронікою тортур і убивств, – ось одна з тих простих ідей, які мимовільно поширював у суспільстві Деодато і його аморальні послідовники. А втім, це був радше один з побічних ефектів їхньої творчості, справжній modus vivendi якої мав іншу мету: показати найгірше з того, що тільки можна уявити.
Тема канібалізму в сучасному мистецтві, звісно ж, не вичерпується наближеним до трешу кінематографом, ба навіть іноді не має нічого спільного з чистим горором. Наприклад, у стрічці британської режисерки Антонії Берд “Людоїд” (1999) йдеться про канібалізм як причинок розбудови американської нації. А один з найпопулярніших белетристів сучасності, француз Жан-Крістоф Гранже, у своєму останньому романі “Ліс мерців” витворює уявну спільноту канібалів, і затягує в цей кривавий безум читача, – буцімто задля знайомства з природою зла. Щоправда, як це часто з ним трапляється, обіцянка залишається цяцянкою, і фінальна пісня письменника майже не відрізняється від того, що вже патякав Руджеро Деодато: безмежна жорстокість – це єдине, що відрізняє нас від тварин. Цю новину краще їсти холодною. Можна навіть не користуватися ножем та виделкою. Хай оно тільки піст закінчиться.