ГлавнаяКультура

Категорія "R". Паскудство вибору

Більшість кінематографічних жахіть, які полощуть наші нерви у кривавому розчині кісткового борошна, ногами вгрузають у казкове дитинство, а горбом підпирають мовчазне, збайдужіле небо. Кожен з нас навчений боятися бабая, аж раптом настає той чорний день, коли бабай приходить, – і до цього ніхто й ніколи не готовий.

Категорія "R". Паскудство вибору
Кадр из к/ф "Дети кукурузы"
Фото: kinopoisk.ru

Взагалі-то горор – кепський порадник і нікудишній утішитель. Він більше цікавиться наслідками, ніж причинами. Але є одна територія, де він виконує суто педагогічну функцію. Йдеться про той різновид страхіть, які розквітають внаслідок порушення древньої поради: “Не лізь, бо вб’є”.

Утрачений страх – проблема аж ніяк не менша, ніж проданий сміх. Череп з перехрещеними кістками стає для когось щоденним цукром, а кожна нова заборона волає про спокусу переступу.

У людини завжди є вибір, тільки чомусь вона цим правом зазвичай нехтує. Отут, на цьому п’ятачку змарнованого вибору, якраз і пасеться орда жахіть, кожне з яких поспішає висловити одну й ту ж таки новину: “Поліз – і вбило”.

Дидактичність фільмів цього напрямку – парадоксального походження, адже глядач, звісно, не зацікавлений у швидкому й безболісному порятунку героїв з пастки, проте водночас він потребує чіткого усвідомлення, де саме ці барани облажались. Фільми, в яких немає відповіді на це запитання, мчать у прірву небуття швидше, ніж перспективи атомної енергетики.

Кадр из к/ф "Исчезновение на 7-й улице"
Фото: kinopoisk.ru
Кадр из к/ф "Исчезновение на 7-й улице"

Ось, наприклад, у минулорічному фільмі Бреда Андерсена “Зникнення на сьомій вулиці” спостерігаємо класичну ситуацію: настав чудернацький кінець світу й декілька випадкових громадян відчайдушно тікають від незрозумілої загрози; темрява методично заковтує їх поодинці, пульсація паніки наростає, проте все це напружене видовище не має сенсу з однієї простої причини: глядачеві забули повідомити, де і як герої спаскудили свій вибір; більше того, режисер схиляється до думки, що всі вони – випадкові жертви, а це вже ні в які ворота не лізе. Бо саме у цьому жанрі повчальність і вмотивованість страждань – необхідна умова. Важливо також, що горор ніколи не оцінює порушення табу з якихось етичних позицій, а лише окреслює нехитру схему, яка складається з двох елементів: “до” і “після”. Іншими словами, горор сповіщає про існування межі, про факт переступу, про шанс фатальної помилки на рівному місці, але зажди залишає достатньо простору, вільного від моралі.

Найкращі фільми жанру “не лізь, бо вб’є” присвячені колективним потьмаренням розуму, й ця нескладна соціальна метафора спільної безвідповідальності з кожним десятиліттям дає рясніші врожаї.

Кадр из к/ф "Спуск"
Фото: kinopoisk.ru
Кадр из к/ф "Спуск"

Хотіли дівчата спелеологічно розвіятись, але якогось чорта полізли не в ту печеру, де мирні сталактити сочаться кришталевою красою, а в якусь іншу, нікому невідому зловісну діру, заселену монстрами, котрі їх, звісно ж, успішно пожерли (“Спуск” Ніла Маршала).

Їхала порядна родина на відпочинок, але бажання скоротити шлях вилізло їм боком; ніби важко здогадатись, що усі дороги, які не позначені на карті, ведуть прямісінько до пекла (“У пагорбів є очі” Александра Ажа).

Інші розумники також потрапили в пастку на забутій Богом дорозі, яку вподобали для своїх потреб канібали й виродки (“Поворот не туди” Роба Шмідта).

Зазирнути в будиночок дядька, котрий любить зустрічати гостей з бензпилкою в руках, нас спонукає співчуття до чужих помилок; завдяки цьому ми втрачаємо страх перед вибором у власному житті. Адже безліч доріг ведуть не туди, куди треба, – і про це всі знають. Але ніхто не може з певністю визначити, за яким саме поворотом перегорить запобіжник і вимкнеться світло, й де на шляху не варто було зупинятись. Тож хай краще тудою попруться якісь телепні, а ми подивимось, як жахливо це все для них скінчиться.

Кадр из к/ф "Шелуха"
Фото: famousmonstersoffilmland.com
Кадр из к/ф "Шелуха"

Щоправда, співчуття до героїв, які полізли не туди, – абсолютно необов’язкова умова гри. Електрична схема працює незалежно від того, як ми ставимося до окремих її елементів. Чудовий доказ цієї тези – один з найсвіжіших фільмів про людей, які вибрали не той шлях: “Лушпиння” Брета Симонса.

Молодіжна компанія трясеться роздовбаною колгоспною дорогою: очевидно, що своїм вибором вони скористались вкрай паскудно ще до початку історії. Кукурудзяне поле також повідомляє, що ми маємо справу з нікчемами, котрі не читали Кінга й не бачили жодну з шести частин “Дітей кукурудзи”. Адже кукурудзяне поле для американського горору – це як волошки в житі для української літератури. А ще ж там є опудала: моторошні карикатури на розп’яття, від яких частіше сахаються сусідські дітлахи, ніж птаство небесне. Опудала – набагато страшніші, ніж циркові клоуни, й тільки недоумки на дорозі можуть цього не знати. Коли ж їхнє авто атакує зграє вороння (за методикою Хічкока), й нікого з цих довбнів не навідує передчуття справжньої небезпеки – терпець починає тріщати. А вже як вони вирушають через кукурудзяне поле у напрямку закинутого зловісного будинку, останні краплі глядацького співчуття випаровуються на пательні гніву: так, вони полізли не туди – і вони заслужили. Кожен з них змарнував свій вибір, й тому бабай повбиває всіх, переповнивши серця глядачів безмежною людською вдячністю.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook