ГлавнаяКультура

Категорія "R". Джек-Різник в асортименті

Маніяк стовбичить на перехресті всіх доріг горору. Його вкриті виразками руки регулярно порпаються у кишках масової культури, його ножі, ланцюги та сталеві пазурі зблискують скрізь, де є хоч трохи пітьми.

Категорія "R". Джек-Різник в асортименті

Колись він був звичайним злочинцем, героєм бульварних детективів. Згодом – легендою та монстром, згустком крові сучасного міського фольклору. Він був відморозком і пацієнтом психлікарень, безглуздим оберемком люті та респектабельним звіром. Він був тонкою натурою, естетом і філософом, а також жертвою дитячого насильства і метафорою непрощенних гріхів громади. Він був злочином і покаранням, причиною і наслідком; він був усім, що тільки можна вигадати, й однак лишається на перехресті, десь у затінку, в очікуванні нової жертви.

Незбагненна і аномальна жорстокість, непередбачуваність його злочинів – це ніколи не набридне, як і ретельний огляд ваших речей на летовищі, як і новини про школяра з гвинтівкою, як і вибух у торговому центрі. Людство привчає себе до того, що з маніяком на перехресті нічого не вдієш, і ця тріщина в щоденному прагненні безпеки з кожним днем розширюється. Вона може вмістити будь-який жах, але все ж таки воліє мати справу з маніяком кінематографічним – тобто, “тримати все під контролем”. Знати, що це лише ілюзія та недолуга терапія, й водночас вперто переконувати себе, ніби ця ілюзія також може бути правдою, реальністю, найближчою перспективою.

“Маніяцький” напрямок горору сьогодні нагадує аптеку. Безліч різноманітних склянок-банок-коробочок-упаковок, і скрізь – однакове вапно за різну ціну. Глядач знає, що ритуальне спалення опудала страху відбувається не на екрані, а в його житті; й що це він, глядач, завжди носить із собою маніяка, і він таки встановлює його на кожному перехресті; так, це лише опудало й знищити його неважко; а втім, хтозна, може всі загадкові вбивства в околиці – його рук діло, як у стрічці “Джіперс-Кріперс”. Випхати маніяка за межі людськості, засадити його в пекло чи ще в якесь потойбіччя, – ось одне з найдревніших завдань “позитивного” горору, котрий завжди межує з дитячою казкою, “чорною рукою” чи сталевим гаком, що переслідує порядних громадян. Але час “позитивного” горору минув. Маніяк завжди повертається, і глядачеві урвався терпець, йому набридло спалювати опудало, тож він щовечора вмикає серіал “Декстер”. Це вже принципово нова терапія, чергова фармакологічна революція. Й плодами її встелені всі криваві сади, де вже немає опудал, але до біса ножів, ланцюгів і розчленованої плоті.

Минулого року з публікою розпрощався один з останніх маніяків-концептуалістів – Джон “Пилка” Крамер. Автори цього серіалу, натхненні прикладом Тараса Бульби, виплекали надзвичайно переконливого і симпатичного душогуба – й сумлінно знищили його самою лише демонстрацією надмірної жорстокості Конструктора. Маніяк не заслуговує на співчуття, але “стокгольмський синдром” ніхто не скасовував. Ба навіть більше, найкращі “маніяцькі” стрічки ХХ століття – це й було неусвідомлене поширення у масовій культурі симпатії до Джека-Різника. Кожен би відчинив двері й запросив на вечерю Ентоні Хопкінса (“Мовчання ягнят”), Кевіна Спейсі (“Сім”) та Малколма МакДавела (“Евіленко”).

Отже, “Пилка” стала черговою спробою відігнати екранного маніяка подалі від небезпечної людської звички “сприймати та розуміти”. Ви можете спостерігати всі моторошні подробиці його діянь, але припиніть співчувати монстру й шукати в його потьмареній душі ображену дитину чи ще якусь психологічну гематому, – ваші пластирі та мазі не допоможуть, – приблизно такий меседж зустрічається в нових маніяцьких фільмах набагато частіше, ніж театральність і драматичність в стилі Ганібала Лектора, хоча і на цей спадок зберігається стабільний попит. Так, зокрема, Майкл Вінтерботтом минулого року запропонував публіці психологічний шизоетюд під назвою “Вбивця в мені” – про доброго, лагідного хлопця-ведмежатка, який – тиць-пердиць! – раптом став виродком. Схема загалом не нова, й тільки теляча зовнішність головного героя втримує глядача на гачку, за принципом: “Ти ба, яке воно...”.

Ще одна знакова подорож на інший бік місяця, де ховається внутрішній демон “хорошого хлопця”, – фільм Мартіна Скорсезе “Острів проклятих” з Леонардо ДіКапріо в головній ролі. А втім, Скорсезе у цій стрічці не бере участі в маніяцьких перегонах, у нього звучить стара балалайка: людський розум може стати злою мавпою, і в цьому нещасті немає винних, бо злочинець – не особистість, а лише хвороба.

Почасти з цим погоджується і живий класик хорору Вес Крейвен, автор хрестоматійних фільмів “Останній дім ліворуч”, “Кошмар на вулиці В’язів”, “І пагорби мають очі”, “Змій і веселка”, “Крик”. Маніяк – лише функція, і тому його особистість хай краще лишається знаком питання. В своїй останній стрічці “Забери мою душу” Крейвен не наважився ліпити нового Фредді Крюгера, просто нагадав про ще одну зачовгану ідею: якщо в світі є зло – воно завжди підшукає собі якесь втілення. Перерізавши свіжу порцію підлітків, Крейвен про всяк випадок залишив відкритий фінал, мовляв, придумаю щось виразніше – повідомлю. А ні – то й так може бути.

Відсутність маніяка в кадрі – одна з поширених тенденцій сучасного хорору. В кращому разі ми бачимо його маску, чуємо його дихання, як у “Колекціонері” Маркуса Данстена. Режисер зосереджується на тортурах, а до самого душогуба йому і діла немає. Як і Деону Тейлору в “Листі щастя”, де колишня дружина і послідовниця Конструктора, акторка Бетсі Рассел, несподівано з’являється по інший бік барикади, у ролі сержанта поліції. Натомість одержимий дух Конструктора (і водночас абсолютний клон “Колекціонера”) півтори години брязкає ланцюгами, чавить-ріже-розриває тих таки улюблених персонажів Крейвена, юних мешканців соціальних мереж, і все це відбувається без жодних пояснень. Маніяк-функція не потребує порозуміння, і він навряд чи захоче погратися з поліцією, як Джон До. У нього до біса роботи, нема коли розважати публіку детективними дурницями.

Але й поміж “знелюднених” маніяцьких фільмів трапляються свої міні-шедеври, в яких “м’ясний відеоряд” – не кінцева зупинка. Так, наприклад у минулорічній стрічці Гільєма Моралеса “Очі Хулії” маніяк-невидимка все ж таки з’являється на екрані. Але тільки для того, щоб поставити під сумнів сам факт свого існування.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook