ГлавнаяКультура

Категорія "R". В гробу я бачив таке кіно

Одна з моїх улюблених дитячих книжок була присвячена всіляким чудернацьким винаходам: від рятівних диванів, якими оснащували перші трамваї (щоб збитий перехожий потрапляв не під колеса, а на м’яку подушку), до окулярів-телевізора чи ще якогось мундштука з парасолькою (щоб спокійно курити під рясним дощем).

Категорія "R". В гробу я бачив таке кіно

Деякі з цих винаходів були згодом реабілітовані та здобулися на практичне застосування (наприклад, одноколісний велосипед – на відміну від інших багатоколісних монстрів), а деякі так і пощезли серед інших інженерних снів розуму. Така доля, зокрема, спіткала низку запатентованих винаходів, покликаних убезпечити громадян від надзвичайно моторошної перспективи – поховання живцем.

Хтось пропонував вішати на могилах дзвони, в які міг би калатати раптово воскреслий просто з домовини. Хтось проектував спеціальні пристрої, що перетворювали гріб на різновид катапульти. Ідей на цю тему – чимало, хоча жодна з них не вплинула на безпеку похоронного бізнесу. Водночас це зовсім не означає, що люди звільнилися від одного з фундаментальних страхів, пов’язаних з танатосом. Опинитися в ситуації “похованого живцем” – одна з тих примарних фантазій, до якої багато хто ставиться цілком серйозно.

Саме з цієї причини міф про Миколу Гоголя, котрий нібито умер вже після власних похоронів, житиме вічно, попри численні спростування. І саме тому низка оповідань навіженого американця Едгара По, присвячених невимовному кошмару, який охоплює пробудженого під землею, досі залишається одним з найпопулярніших сюжетів у горор-індустрії.

У фільмах та романах жахів з могил вибираються дуже часто. Щоправда, йдеться здебільшого про готичних упирів або про їхніх молодших братів – зомбі. Класичні сюжети у стилі Едгара По, де герой і справді опиняється в досконалій пастці, менш популярні, – вони зазвичай стають допоміжною конструкцією, драматичним доважком до звичайної детективної або містичної фабули. Одна з найкращих варіацій на цю тему – “Кадилак Долана” Стівена Кінга (хоча екранізацію цієї новели 2009 року важко визнати вдалою).

Поховання живцем у цьому сюжеті – частина детального і ретельно продуманого плану помсти, яка стала сенсом життя головного героя. Щоправда, сюжет “короля жахів” меншою мірою апелює до Едгара По, аніж до стрічки 1990 року “Поховані живцем”, у якій буцімто мертвого героя спершу закопують, а потім він відновлює справедливість у стилі “око за око”. Цікаво, що цей телевізійний фільм – друга режисерська робота Френка Дерабонта, чиї подальші творчі досягнення – наслідок співпраці саме зі Стівеном Кінгом. Попри катастрофічний рівень більшості фільмів за мотивами творів Кінга, Дерабонтові вдалося створити визнані кіношедеври – “Зелену милю” та “Втечу з Шоушенка” (остання з його кінгівських екранізацій – “Імла” – не стала аж такою великою сенсацією, бо й сам твір має скромні жанрові потуги).

З-поміж усіх фільмів, які оповідають про передчасне поховання, одних лише назв кшталту “Поховані живцем” – декілька. Передусім згадаємо невибагливі й близькі до трешу фільми Жерара Кікоіна (1990) та Роберта Куртцмана (2007). Витоки цього брутального продукту варто шукати десь у підвалі легендарного Роджера Кормана, себто у царстві надзвичайно фальшивої акторської гри та немислимої бутафорії.

Відтак минулорічна стрічка малознаного режисера Родріго Кортеса з перевіреною на шанувальниках категорії “R” назвою “Похований живцем” прогнозовано прошмигнула повз увагу “широкої громадськості”. Й це один з тих рідкісних винятків, коли надзвичайно цікавий фільм прогнозовано стає жертвою “кепського піару”: масовий глядач має давній імунітет до такого кшталту назв та сюжетів.

Можу відразу заспокоїти борців зі спойлерами: спроба коротко переказати сюжет цього фільму може хіба що спантеличити. Адже усе це півторагодинне кіно буквально відзняте в гробу. Жодних флешбеків, ліричних відступів чи ще якихось хитрих спроб полишити цей катастрофічно обмежений простір. Лише один актор (Райан Рейнольдз). І лише одне запитання, котре виникло у мене ще до перегляду і залишається у свідомості досі: як це? Адже йдеться не про який-небудь артхауз чи експериментальне випробування глядацького терпіння. Ні, це надзвичайно динамічна і напружена драма.

Найближчий у часі герметичний конкурент фільму Кортеса – це минулорічний “Диявол” Джона Еріка Давдла, де основні події відбуваються у ліфті, хоча це аж ніяк не заважає простежити за пристрастями у навколишньому світі.

Та й про існування касового чемпіона серед герметичних трилерів – “Телефонної будки” Джоела Шумахера – забувати не можна. У “Похованому живцем” Кортес лише прибрав з усіх дотеперішніх клаустрофобських фільмів усе зайве – включно з надією на порятунок. І саме цей факт, а не якісь інші жанрові ознаки, міцно тримає стрічку в лещатах категорії “R”.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter