ГлавнаяКультура

Категорія "R". Звідки роги стирчать

Еталон релігійності в сучасному світі – баба з древнього анекдоту, яка у церкві ставила свічки і святим мученикам, і ліпила їх біля зображення чорта на картині страшного суду. Про всяк випадок. Мало що. А раптом.

Категорія "R". Звідки роги стирчать
Фото: flickr.com

Цей гріховний (й тому надзвичайно природний) прагматизм має одну важливу властивість: він нищить межу між вірою та атеїзмом, дозволяє людині у повсякденному житті ставити то на чорне, то на біле, – відповідно до шансів на виграш, які залежать не тільки від нашіптувань здорового глузду, але й від байдужої до гри теорії ймовірності. Все це можна назвати простіше, одним словом: марновірство. На відміну від твердих переконань – метафізичних чи агностичних, – марновірство слимакувате, драглисте й мінливе; воно може вмістити будь-які традиції й водночас залишатись порожнім. Марновірство – це ідеальна місцина для з’ясовування стосунків між Богом та дияволом, бо її мешканці – природжені дезертири з безмежними запасами хліба-солі для переможця.

В одному з нещодавніх інтерв’ю сер Ентоні Хопкінс, виконавець ролі священика-екзорциста у фільмі Мікаеля Хофстрема “Обряд” (2011), зазначив: “Іноді я не можу сказати, в кого вірю: в Бога, в Санта-Клауса чи фею Дінь-Дінь з “Пітера Пена”. На мою думку, кожна людина має сумніви”.

Кадр из к/ф "Обряд"
Кадр из к/ф "Обряд"

Проспекти істинної віри давно спорожніли, більшість людей товчеться на численних перехрестях, і сумнів – єдиний безперечний здобуток доби розвиненого марновірства. Жанр хорору не тільки сумлінно рапортує про цю проблему, але й має на неї опосередкований вплив. Іноді жорстокий фільм жахів може зрушити з місця скелю сумніву швидше, ніж багаторічне вислуховування недільних проповідей. Цікаво, що ця теза має чимало опонентів у середовищі моралістів, проте у Ватикані віддавна поділяють думку, що найкоротший шлях до Бога лежить через усвідомлення реальності диявола та його впливу на буденне людське життя.

Жодну з християнських церков, звісно, важко назвати лобістом горору, проте існує принаймні одна царина, в якій інтереси кінопродюсерів та священиків збігаються. Йдеться про явище одержимості, яке в координатах марновірства мало чим відрізняється від контактів з представниками інших галактик. Нюанс полягає в тому, що католицькі священики, де практика екзорцизму значно поширеніша, ніж в інших конфесіях, не мають жодних підстав для такого оптимістичного ототожнення.

Горор-стрічки про вигнання диявола – це один з тих випадків, коли моральні та релігійні уявлення про “межі допустимого” категорично не збігаються. Інша річ, що співпраця католицьких екзорцистів з виробниками фільмів про біснуватих не завжди свідчить про цілковите порозуміння. Більшість режисерів усвідомлюють, що такі сюжети по самісінькі вуха стирчать у категорії “R”, проте католицька Церква, звісно ж, зацікавлена не в моторошних спецефектах, адже справжній жах полягає у правдивості самих історій, і саме ця зброя проти сумніву – найголовніша.

Варто нагадати, що надзвичайна популярність першої хвилі фільмів та книжок, присвячених екзорцизму, більшою мірою була зумовлена соціальними, а не релігійними причинами. Попри надзвичайно різні мотиви, які на зламі 60-70-х років минулого століття уможливили появу романів Вільяма Пітера Бетті, Девіда Зельцера, Стівена Кінга, Жозефа Говарда та інших піонерів “демонічного” горору, “точкою роси” став фільм Романа Поланскі “Дитина Розмарі” (1968). Саме в часі молодіжних революцій, спалення платівок “Бітлз” та Вудстоку людство якось дуже гостро відчуло, з якою легкістю диявол може орудувати людьми. Тільки в одному окопі вважали, що очевидні наслідки планетарної одержимості – це війна у В’єтнамі, а в іншому говорили, що всі демони повилазили з пекла, аби біснуватися на рок-концертах.

Кадр из к/ф "Ребенок Розмари"
Кадр из к/ф "Ребенок Розмари"

Горор завжди був надзвичайно чутливий до соціальних страхіть, а відтак кращої метафори для тогочасних зрушень годі було й шукати; інша річ, що подвійне дно цієї метафори також давало про себе знати. Молодіжна “одержимість”, яка змушувала батьків реагувати на зачіску сина не менш полум’яно, ніж якби у нього прорізались роги, аж ніяк не заперечувала одержимості хрестоматійної. Реальність історій про заселення людської душі демонами мала ще й значний терапевтичний (у тому ж таки соціальному сенсі) ефект. Після перегляду стрічок на кшталт “Омена” (1976), батьки “дітей квітів” могли полегшено зітхнути: “Слава Ісусу, це лише секс, наркотики і рок-н-рол, а не щось по-справжньому паскудне”.

Класична стрічка, яка й до цього часу залишається еталоном фільмів про одержимість, поєднала в собі як соціальні, так і містичні кошмари. Йдеться про “Екзорциста” Вільма Фрідкіна – один з найстрашніших фільмів 70-х років, який спричинив безліч публічних скандалів. І не лише тому, що до його створення були причетні католицькі священики, а сама історія біснуватої дівчинки Ріган вражала передусім невигаданими деталями, які часто зустрічаються в практиці екзорцистів. Протягом наступних десятиліть стрічку перетворили на донора штампів, а відтак численними продовженнями та переспівами виснажили її найважливіші ідеї. Проте основні елементи більшості фільмів про екзорцизм залишаються чимсь на кшталт “обов’язкової програми”. Чи може священик, вражений сумнівом, змагатись з творцем облуди?

Кадр из к/ф "Экзорцист"
Кадр из к/ф "Экзорцист"

І яка ціна символів віри, якщо за ними криються непевність і слабкість? На ці запитання відповідають по-різному, але здебільшого у фільмах про вигнання диявола йдеться не так про долю жертви (переважно – дитини), як про моторошні випробування самого екзорциста. В минулорічному фільмі Даніеля Штама “Останнє вигнання диявола” головний герой – священик-ілюзіоніст, який ставиться до своєї роботи, наче до телевізійного шоу. Його сеанси екзорцизму – фокуси для недоумків. Режисер цікавиться не одержимістю, а шляхом скептика, агента марновірства, який існує в реальності, що її сам вважає надуманою. На жаль, фінал цієї стрічки зажувала корова, і лише в такий спосіб Штам уникнув необхідності відповідати на головне запитання: чи вважає він сам такі історії вигадками?

З-поміж найкращих фільмів про екзорцизм, що з’явились уже в новому столітті, варто згадати дві стрічки, в основі яких – життєпис Аннелізи Міхель, чия історія одержимості й смерті в 1976 році, після численних сеансів екзорцизму, набула неймовірного розголосу.

Скот Деріксон відзняв надзвичайно переконливий горор “Шість демонів Емілі Роуз” (2005), в якому симпатії режисера – однозначно на боці Церкви. Роком пізніше, у 2006, німецький режисер Ганс-Кристіан Шмід запропонував інший погляд – антиклерикальну драму “Реквієм”, у якій одержимість головної героїні – під великим сумнівом.

Сумнівам глядача завжди знайдеться відповідна пожива. Хоч як це дивно, але переконати публіку в реальності диявола, – не така вже й проста справа. До речі, “Обряд” з Ентоні Хопкінсом, відзнятий у тісній співпраці з ватиканськими екзорцистами, теж навряд чи стане новим помітним аргументом у проповіді, початій ще в “Екзорцисті”. Цього разу жертва демона – не переповнений запитаннями молодий священик, а досвідчений опонент нечистого. Історія теж реальна, проте дияволу вкрай невигідно, щоб люди по-справжньому повірили в його існування. Тому сумнів – залишиться.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook