Навряд чи втішається в потойбічному ефірі вимогливий дух самої Шанель – стрічка бельгійської режисерки Анн Фонтейн явилася нам не шедевром, гідним богині моди ХХ століття, а тривіальною мелодрамою, сумішшю французької кіноестетики з голлівудщиною. Таке можна зняти і про звичайну жінку, про будь-яку попелюшку, котра заповзялася стати self-made woman. Утім, як на всякого мудреця вистачить простоти, так, можливо, і легендарна Габріела Шанель мала вдосталь банальності, тим більше тоді, коли творилася не її історія, а її передісторія, Coco avant Chanel.
Поки в нижніх галереях особняка він пиячить з друзями та пещеними дамами, вона, замкнена на другому поверсі, кроїть канотьє нового фасону – просто капелюшки, без рюш і гламурних троянд. Вона ще не знає, що скоро такою мінімалістською буде паризька мода; насправді зараз вона сублімує, кромсаючи ножицями свою лють. І коли він, п’яний як великосвітська свиня, каже: «Розстебни мені запонки… розстебни, інакше завтра – ту-ту, поїдеш геть з цього маєтку», вона замислюється всього на мить – щоб прорахувати і погодитися. Ось таким він був, Етьєн Бальзан, офіцер і звироднілий дворянин, перший благодійник Коко, котрий вивіз майбутню законодавицю моди з провінційного кабаре, де вона наспівувала дешевенькі куплетики для простолюду. Отакою вона була, жінка, яка обрала дещицю приниження замість опинитися гордою попідтинню. Свобода вибору.
Резонерство переможе і в наступній амурній історії – багатий англієць, підприємець і серцегриз Артур Кейпел закохається в Коко, але врешті стане до вінця з іншою дівчиною, шляхетного походження, проте безродна Шанель не погребує взяти у зрадливого коханця стартовий капітал для відкриття власного капелюшкового ательє. От я би не взяла! І ти би не взяла. А вона нічого – обтрусилася, сльози втерла і пішла гаптувати свої шапки. Бо заприсяглася, що «невдовзі всі ОЦІ матимуть за честь посидіти поруч зі мною».
Фото: kinopoisk.ru
А ще вона вирішила, що ніколи не вийде заміж. Так говорять ошукані жінки, смертельно ображені своїми коханими. І не виходять заміж не тому, що дали слово, а тому що нема за кого, «бо не склалося». Або ти щаслива, або – талановита. А щастя ж їй ніхто не запропонував. До речі, некрасуня Шанель мала шалений успіх у чоловіків, навіть коли була літньою (останній її роман – з німецьким офіцером в окупованому Парижі, після чого зірці довелося на десятиліття виїхати до Швейцарії). Але так ніколи не була у шлюбі й не мала дітей. Вона ніколи не мала власного будинку, й останні десятиліття прожила в номері готелю «Рітц» на Вандомській площі у Парижі. По смерті в шафі славетної Шанель, яка вдягла жінок у брюки, створила маленьке чорне плаття, приталений жіночий костюм, спідницю-дзвін та масу всіляких інших базових речей у сучасному гардеробі, знайшли лише три сукні. Втім, слід сказати, легендарна Мадам померла у 87 років, тобто у віці, байдужому до нарядів і кокетства. Проте це все – інша історія, яка у препаровану зараз стрічку не ввійшла з причин хронологічних, адже це історія великої Шанель, а не avant Chanel.
33-річна Одрі Тоту, яка полюбилася нам ще після милої і наївної комедії «Амелі», витягує весь фільм про Коко, а, можна сказати, створює цей фільм – напружена, лірична, старанна, трохи свавільна, вона справді прекрасна. Щоб увійти в образ юної Шанель, яка, за словами Одрі, «складена із суцільного психологічного хаосу», акторка прочитала масу мемуарів та переглянула тисячі метрів старої кіно- та фотоплівки. Її консультантом на знімальному майданчику був сам Карл Лагерфельд, котрий у 1980-х очолював Будинок моди Шанель і раніше водив особисте знайомство з його засновницею. А режисерка Анн Фонтейн роками розпитувала жінку, яка доглядала за немічною постарілою Шанель. Усі причетні до зйомок глибоко занурювалися у «матеріал», прониклися ним і просякли «Шанеллю №5», тож тепер певні, що гідні «Оскара». Але історія Коко Шанель й історія цього фільму доводять, що мало знати, треба – відчувати.