ГлавнаяБлогиБлог Володимира Пилипенко

Антикорупційні суди. Чи всі засоби виправдовують мету?

Проблемним моментом дискусії, що розгорнулася навколо перспектив створення спеціалізованих антикорупційних судів, є те, що окремі її учасники намагаються зобразити своє бачення ситуації як «єдино правильне». Відповідно, всі, хто висловлює сумнів у тому, що створення такого суду є дієвим інструментом і, тим більше, панацеєю в боротьбі з корупцією, прямо або побічно звинувачуються в захисті інтересів корупціонерів.

Володимир Пилипенко Володимир Пилипенко , Представитель Украины в Венецианской комиссии 2013-2017, кандидат юридических наук

Фото: EPA/UPG

Принаймі, у такому вигляді це все нав'язується суспільству. Очевидно, що «професійним антикорупціонерам» більш цікавий не реальний результат їхньої боротьби з корупцією, а сам процес.

Це нагадує своєрідне полювання за відьмами. Мовляв, руде волосся, значить - на вогнище інквізиції. Не подобається – твоя справа, але на нашому боці – сили добра. Звісно, зараз, слава Богу, нікого не спалюють. Але, тим не менше, вліпити клеймо корупціонера готові в будь-який момент. Тільки чогось від цього менше корупції в країні не стає…

Практика діяльності спеціалізованих антикорупційних органів (НАБУ, НАЗК) показала їхню доволі низьку ефективність. Як пояснення відсутності результату вони «педалюють» тему створення спеціалізованих антикорупційних судів. Нібито, їхня відсутність і є тією єдиною та нездоланною перешкодою, яка не дає «задавити гідру корупції». Вже аж цікаво, чим вони виправдовуватимуть свої невдачі після створення такого суду?

Маємо ситуацію, коли замість спроби серйозно розібратися в цьому питанні, його використовують задля піару різного роду популісти.

У цьому питанні не повинно бути профанації і скандалізації. Не хочу «примикати» до умовних «таборів» прихильників або супротивників негайного створення антикорупційних судів. Як і низка експертів, пропоную в цьому (як і в будь-якому подібному) випадку діяти в рамках відповідального і компетентного діалогу всіх зацікавлених сторін.

Замість того, щоб навішувати «ярлики» на опонентів в ЗМІ і на міжнародних форумах, варто серйозно проаналізувати «плюси» і «мінуси» законопроектів, які передбачають створення спеціалізованих антикорупційних судів і антикорупційних палат в існуючих судах (на сьогоднішній день у ВР зареєстровані два закони, які передбачають різні варіанти «інституалізації» системи антикорупційного правосуддя. Перший з них, №6011, передбачає створення Вищого антикорупційного суду і Антикорупційної палати касаційного кримінального суду Верховного Суду України. Другий, №6529, передбачає внесення змін в чинне законодавство, з виділенням в нинішній судовій системі окремої «антикорупційної» спеціалізації.

До цих законів є величезна кількість зауважень. Навіть фахівці не беруться стверджувати, який варіант є більш ефективним.

Наприклад, очевидним мінусом законопроекту №6011, який «проштовхують» професійні «антикорупціонери», є те, що в ньому порушено базовий правовий принцип: «ніхто не може бути суддею у власній справі». Оскільки, відповідно до його норм, Вищий антикорупційний суд передбачається зробити водночас судом першої інстанції, і судом, який буде розглядати апеляції на свої власні рішення. Це ж нонсенс.

Доопрацювання вимагає і запропонована у проекті № 6529 схема проведення спеціалізації суддів на тих, які будуть розглядати винятково корупційні справи.

Такий висновок вбачається з того, що відповідно до його положень судді, які спеціалізуватимуться на розгляді кримінальних проваджень щодо корупційних злочинів та проваджень про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією, звільняються від виконання обов’язків судів першої інстанції в інших провадженнях, крім випадку обрання їх слідчими суддями. Однак, відповідно до норм законопроекту, в кожному загальному місцевому суді має бути щонайменше троє суддів, які спеціалізуватимуться на розгляді таких справ. Не забуваймо, що в Україні є суди, загальний склад яких становить всього 5 суддів (крім того, є ще й районні суди, де всього три судді по штату працює).

 Виходить, що інші двоє суддів змушені будуть розглядати всі цивільні, трудові, сімейні, земельні, житлові справи, що надходитимуть до такого суду. Натомість, осіб, яких притягують до відповідальності за вчинення корупційних злочинів, чи правопорушень пов’язаних з корупцією, не так вже і багато. Тому одні судді будуть перенавантаженні справами, а інші – ні.

До того ж, доопрацювання потребують і запропоновані в проекті № 6529 вимоги до особи, яка зможе зайняти посаду судді, який спеціалізуватиметься на розгляді корупційних справ. Відповідно до його положень, таку посаду, зможе зайняти особа, яка відповідатиме одній з таких вимог:

1) має стаж роботи на посаді судді не менше трьох років;

2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше п’ять років;

3) має досвід професійної діяльності адвоката або прокурорсько-слідчої діяльності щонайменше п’ять років;

4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами 1-3, щонайменше п’ять років.

Вимога про те, що для зайняття посади судді, який розглядатиме корупційні кримінальні провадження, достатньо лише наявності наукового ступеня і п’ятирічного стажу наукової роботи (без попереднього досвіду роботи на посаді судді) може негативно вплинути на якість розгляду таких проваджень. Доцільніше було б проводити спеціалізацію таких суддів із числа тих, хто раніше вже виконував обов’язки слідчих суддів протягом тривалого часу.

Отож, у запалі політичної полеміки не можна забувати про головне: незалежно від того, якою буде судова система розгляду справ про корупцію, вона повинна бути чесною, незалежною, з достатнім рівнем довіри і гарантіями щодо того, що корупція не проникне в сам суд. І саме щодо того, як забезпечити втілення в життя цих моментів, варто дискутувати з колегами в парламентському залі, а не займатись безрезультатним клеймуванням один одного.

Володимир Пилипенко Володимир Пилипенко , Представитель Украины в Венецианской комиссии 2013-2017, кандидат юридических наук