Львів як обласний центр? в якому зосереджена промисловість, бізнес і більшість інших установ, багато років поспіль користався для свого розвитку коштами, які сплачували у вигляді ПДФО мешканці Винників, Брюховичів та інших навколишніх міст та сіл, адже переважна більшість мешканців працює в обласному центрі. Це значні кошти, оскільки з майже 170 тис людей, які щодня приїздять у місто, більше половини постійно працює у Львові, а відповідно, наповнює бюджет Львова щонайменше на 1 млрд грн. Ця сума не враховує ще ПДФО, яке формується підприємствами Рудна, Брюховичів, Винників, які також зараховуються до бюджету Львова.
До прикладу, у 2019 році місто Винники додатково перерахувало на рахунки Личаківського казначейства 46 млн 304 грн, і це без урахування ПДФО, яке сплатили його мешканці, які працюють на львівських підприємствах.
Нинішня ситуація, а саме норма сплати ПДФО за місцем юридичної реєстрації підприємства, а не місцем проживання мешканців, застаріла, її дія стала на заваді розвитку територій та суперечить духу процесу децентралізації.
Наприклад, концерн Галтафтогаз декілька років тому змінив юридичну адресу одного зі своїх підприємств, яке за даними 2016 року сплатило 101 509 290 грн (ПДФО) до бюджету Львова. Тобто Львів втратив понад 70 мільйонів щорічних надходжень до бюджету. Про мотивацію такого рішення можемо лише здогадуватись. Це може бути відсутність порозуміння з очільниками Львова, банальний договорняк (зважаючи на реверсну дотацію) чи бажання вкласти кошти в розвиток інфраструктури найбільшого зимового курорту у с. Славське. Це відомо лише керівникам, які прийняли це рішення. Чи справедливо це щодо працівників концерну, які мешкають і далі працюють у Львові?
Цю несправедливість люди не помічають тому, що їх не турбує питання про те, хто і за які кошти ремонтує вулиці, займається благоустроєм тощо. Але для місцевої влади ПДФО є важливим джерелом наповнення бюджету і досить часто основним надходженням на розвиток міста. І так буває, що мешканці цілих вулиць приміських поселень просто не сплачують до місцевого бюджету жодної копійки. Проте вони, очевидно, що мають право на чисті, освітлені, доглянуті вулиці, і тому й вимагають цього від місцевої влади. Але чи може працівник Галнафтогазу, який мешкає у Рудному, Львові чи Стрию, вимагати у місцевої влади якогось благоустрою біля його домівки, якщо його податки зараховуються до бюджету Славського? Це риторичне питання.
А от зараз і керівництво Львівської обласної ради розпочало перереєстрацію своїх підприємств зі Львова в інші міста Львівщини. Мотивація – відсутність діалогу зі Львовом, небажання влади Львова долучатись до вирішення господарських, ремонтних робіт, яких потребують обласні комунальні установи. Я переконаний, що це хибний шлях і радше крок відчаю, ніж зважена позиція державних політиків та представників громади.
Наведу ще один приклад – госпіталь у Винниках. Підприємство є власністю Львівської облради, там працює 1000 працівників, які до 2019 року сплачували податки у бюджет Львова. У 2019 році вони сплатили податків на суму 11 млн. грн. Тепер ці податки йдуть в бюджет смт. Дубляни Самбірського р-ну. Якщо ж поцікавитись, до кого звертаються працівники госпіталю, які переважно є мешканцями Винників, по допомогу, хто реально вирішує їхні проблеми чи конфліктні ситуації то, це влада Винників, яка юридично немає жодного стосунку до діяльності госпіталю. І питання не у винахідливості власників підприємств чи керівників установ, які шукають найбільш «вдале» використання податків своїх працівників з користю для тих підприємств та установ. Головною загрозою є те, що рішення про місце сплати податків може бути політично вмотивоване для тиску на міських голів чи голів громад. Може статися так, що якась «гаряча голова» прийме рішення перереєструвати найбільших платників з Києва у Кривий Ріг чи будь-яку ОТГ України, і тим самим поставить на коліна столицю.
Тому ПДФО має сплачуватись там, де живуть мешканці, за місцем їхньої реєстрації, а не за місцем їхньої роботи.
Чому ж цього не роблять? Тут є декілька варіантів відповіді. По-перше, раніше виникали переважно технічні труднощі, адже було складно вручну нараховувати податки в одному місті, а потім відправляти на рахунки людей за їхніми адресами. Сьогодні це вже не проблема, а тому потрібна лише політична воля і відповідний алгоритм нарахувань.
Значно більший, усвідомлений опір чинять міста, де знаходяться центральні чи регіональні офіси державних монополій та великих корпорацій. Такі міста мають значну частку надходжень в свої бюджети від державних установ, великого бізнесу та їхніх працівників, і не хочуть добровільно та справедливо ділитися грошима з сусідами. Їхні керівники не відчували за останні роки жодних проблем і тому втратили пильність та не усвідомлюють небезпеки. Проте ситуація може змінитися будь-якої миті. Засади державної податкової політики формуються у владних кабінетах в Києві, і деколи не лише на підставі економічно обґрунтованих показників, але й з врахуванням політичної кон’юнктури у стосунках між центром та регіонами.
Сподіваюсь, що міські голови насамперед обласних центрів подорослішають і більш відповідально, по-державницьки ставитимуться до цього питання. Сплата ПДФО за місцем юридичної реєстрації підприємств перетворилась для них на «наркотичну голку», їм важко від неї відмовитись, і відповідно, сьогодні цей податок в руках центральної влади став інструментом тиску і шантажу на них.
Це, водночас, такий ж тиск з боку центральної влади і на приміські громади. В умовах кризи вони не доотримують щонайменше 50% ПДФО, а насправді практично залишились без коштів на розвиток. За таких умов процес децентралізації на етапі завершення може завершитись не співпрацею громад, а їхнім протистоянням з непередбачуваними наслідками.
Тому зміна закону про місце сплати ПДФО є важливою вимогою тих, хто виступає за сталий розвиток громад, справедливість під час розподілу зароблених коштів, відповідальність місцевої влади, за створення агломерацій на партнерських засадах, за економічний розвиток України.