Передісторія питання
Відповідно з пунктом 11 Комплексу заходів по виконаннню Мінських угод від 12 лютого 2015 року Україна має до кінця 2015 року провести конституційну реформу, ключовим елементом якої є децентралізація "з урахуванням особливостей окремих регіонів Донецької і Луганської областей, погоджених з представниками цих районів". Крім того, цим же пунктом встановлено обов'язок України до кінця 2015 року ухвалити "постійне законодавство про особливий статус окремих районів Донецької і Луганської області згідно з заходами, вказаними у примітці [1]". Сама ж примітка, яка до речі є невід”ємною частиною Комплексу заходів, містить перелік з восьми пунктів, які визначають по суті умови, на яких Росія готова "повернути" окуповані нею території Донбасу під юрисдикцію України. А саме, — повна амністія, мовне самовизначення, народна міліція, соціально-економічне забезпечення з центрального бюджету тощо. По суті цим пунктом мається на меті встановити навіть не федеративний, а конфедеративний, статус частини Донбасу в складі України.
Водночас, протягом останніх місяців на керівництво України здійснювався шалений тиск з боку Заходу і Росії. Війна ж на Донбасі не лише не припинилася, а навпаки, як регулярно інформував Генштаб, йшло постійне накопичення військової техніки і особового складу з Росії і збільшувалася інтенсивність обстрілів позицій ЗСУ та мирних жителів у населених пунктах на території, контрольованій українською владою.
З іншого боку, величезна кількість аналітиків, політиків, і навіть окремі представники влади, в тому числі офіційні спікери МЗС України, публічно заявляли про те, що так звані мінські угоди не діють, треба розширювати формат переговорів, настав час відмовитися від того, що миру на українській землі насправді не гарантує.
Саме на такому фоні відбувся розгляд змін до Конституці у парламенті. При цьому чесного професійного діалогу з суспільством, експертним середовищем і політикумом влада не провела. Було обрано інший шлях — переламати через коліно всіх і в будь-який спосіб протиснути силою підготовлений на Банковій проект.
Результат незабарився. Практично одразу надійшла реакція. Під стінами парламенту почалися неконтрольовані, ймовірно кимось заздалегідь сплановані, сутички, які призвели до трагічних наслідків — загибелі та поранень ні в чому не повинних людей. Реакція ж світу виявилася і прогнозованою і водночас доволі неочікуваною. Захід підтримав і навіть привітав внесення змін. Владімір Путін натомість їх розкритикував, підкресливши, що вони не погоджені і не відповідають положенням мінських угод.
Президент Порошенко в той же день, 31 серпня, заявив, що завдяки "дипломатичним зусиллям вже три дні, як на Донбасі немає вбитих серед наших воїнів", очевидно, маючи на увазі роботу так званої Контактної групи. Проте вже через день Україна знову понесла втрати і бойові дії поновились.
То що ж маємо в сухому залишку?
Незважаючи на те, хто і яку понесе відповідальність — політичну, кримінальну чи зазнає якихось суто морально-етичних страждань, аналізуючи ще раз і ще раз те, що відбулося в стінах Верховної Ради і біля неї в останній день спекотного літа 2015 року можна зробити такі висновки:
По-перше, режим Путіна вчергове переграв Україну. Як це не прикро, але доводиться цю аксіому констатувати. Прийнято зміни до Конституції України, які не повною мірою відповідають філософії реформи щодо децентралізації і очікуванням суспільства, а також не те що не гарантують, а навіть не дають надії на встановлення миру в Україні, адже Росія і бойовики їх не визнали. Так, ми можливо виграли якийсь час, показавши США і Європі політичну волю української влади до виконання мінських угод, навіть в умовах ігнорування своїх зобов”язань з боку Кремля і його маріонеток. Проте скільки цього часу і що робити далі на даний момент абсолюно не зрозуміло.
По-друге, українська влада показала свою силу і дала зрозуміти суспільству, що жодних компромісів не буде. Вже стали міцно на ноги і будуть гнути свою лінію. Жорстко, цинічно, ламаючи через коліна всіх на своєму шляху і не переймаючись прогнозуванням наслідків, якими би трагічними вони не могли стати. Треба виходити саме з цього і бути готовим до такого алгоритму дій. Найважливіше зараз не дати владі повторити сценарій по узурпації влади в країні, який у свій час реалізував Владімір Путін в Росії, під приводом боротьби з тероризмом та екстремізмом, використовуючи трагедії в Беслані, на Дубровці і інші.
По-третє, хто би не був організатором теракту, в результаті якого загинуло троє людей, а понад 150 отримали поранення, виграв зовнішній ворог, який зараз в Кремлі потирає руки. Події під парламентом абсолютно не прийнятні для всього світу, репутації України нанесено серйозної шкоди. Першочергове завдання влади - оперативно знайти винних, довести їхню вину у суді і вжити всіх заходів, необхідних для униможливлення таких трагедій в майбутньому. Належна екіпіровка правоохоронців, агентурна робота в колі “провокаторів за викликом хто більше заплатить”, роз”яснювальні заходи своїх рішень і інціатив у політикумі і громадянському суспільстві — це те, чим має займатися держава постійно.
По-четверте, для того, щоб цивілізовано вийти з цієї ситуації, лідери політичних партій, які були головними організаторами заворушень, що мали місце під парламентом, повинні публічно вибачитися перед суспільством. Виконавці ж і організатори злочинів повинні понести кримінальну відповідальність за те, що вони вчинили. Причому не лише той, хто кинув бойову гранату, а й ті, хто провокував бійки, носився по плацу з холодною зброєю і провокував натовп. Це невдкладне й безумовне завдання правоохоронців.
По-п'яте, градус дискусії по змінам до Конституції треба понизити. 31 серпня відбулося те, що відбулося, 265 нардепів проголосували "за". Тепер треба займатися виконанням Мінських домовленостей, які б вони не були недолугі, а через 2-3 місяці вже провести якісну дискусію і виходити на повторне голосування, на яке вирішальний вплив справлять якраз результати виконанння Мінська-2. Буде встановлено на той час мир, побачимо прогрес у виконанні всіх (!) пунктів "Комплексу заходів" можливо й треба піти на затвердження 300-ма і введення в дію проголосованих змін до Конституцію. А на "нєт", як відомо, й "суда нєт". Не буде очевидного прогресу від Мінська два на кінець року, від нього треба сміливо відмовлятися і йти далі.
І останнє. Ці події стали чи не останнім дзвіночком для українців. За менш, ніж два місяці, матимемо вибори до органів місцевого самоврядування. Виборцям варто дуже уважно подумати за кого цього разу віддати свій голос. Екстремісти, терористи і гречкосії не повинні пройти у владу. Політичні проекти всіх штабів та політичні фан-клуби вождів мають відійти у небуття. Натомість, нарешті у владу мають прийти нові політичні партії з ідеологією і програмами, які політичними методами досягають своїх програмних цілей, а не популістськими.