Польща-Україна. Минуле проти майбутнього

Як поляк за походженням цілком розумію історичні болі і кривди поляків. У тому числі і з точки зору відносин з Україною. Знаю, що означало бути поляком в СССР з життя моїх дідусів і бабусь. Щонайменше – постійна підозра, неможливість зробити кар’єру, а в гіршому разі – заслання, тюрма, табір, розстріл. До речі, це так само стосувалося й українців. Чого лише був вартий сталінський Голодомор і колективізація, русифікація і знищення інтелектуального класу – письменників, художників, священиків і вчених у 30-х роках.

Тимур Нагалевський Тимур Нагалевський , Cпеціаліст із комунікацій

Фото: poland-ukraine.com.ua

Але як громадянин України і український патріот, який народився і виріс тут, нікуди не виїжджав і живу тут майже 43 роки, 26 з яких припадає на незалежність України та її становлення, скажу, що забрати в українців з історичної пам'яті ОУН і УПА – це все одно що забрати в поляків Армію Крайову і польське підпілля, значною мірою також націоналістичне, періоду Другої світової. Можна довго доводити одне одному, переходячи на історичні персоналії, конкретні місця взаємних битв і навіть могили загиблих чи вбитих предків.

Але очевидним є те, що Україна не відмовиться від ОУН-УПА, Бандери, Шухевича, Мельника, Коновальця, як і Польща не відмовиться, наприклад, від «ендеків» та Романа Дмовського і свого антирадянського підпілля, яке на польсько-українському порубіжжі було здебільшого націоналістичне.

Головна стратегія українських націоналістів, як втім і польських, завжди була спрямована в антирадянський та антикремлівський бік. І боротьба, наприклад, бандерівців проти совєтів тривала аж до другої половини 50-х років минулого століття. А ще було два великих повстання в сталінських концтаборах, які підняли бандерівці. У Воркуті 1953 року та у Кенгірі 1954 року.

На моїй рідній і, як відомо, далеко не бандерівській Житомирщині останній бій УПА був 8 липня 1955 року в селі Сушки Коростенського району. Тобто через 10 років після офіційного завершення війни!

Далі в той чи інший спосіб бандерівська антирадянщина тривала аж до проголошення незалежності України.

Знаю, що польський антирадянський рух був ще більш потужним. І значно  строкатішим за своєю політичною палітрою. Полякам є чим і ким пишатися.

Але лишімо історію історикам, пам’ятаймо і шануймо загиблих та їх могили.

Хочу більше поговорити про сучасне і майбутнє.

Наразі 2 млн українців уже проживають і працюють в Польщі. Наприклад, у Вроцлаві вже кожен десятий мешканець міста українець, а майже половину українських заробітчан у Любліні становлять наші студенти, які паралельно з роботою навчаються там у місцевих університетах.

Нещодавно Польське радіо передало новину про те, що серед польських фірм і надалі зростає бажання приймати на роботу українців – кожен п’ятий польський роботодавець планує пошук працівників з України, серед них 42% - великі підприємства, тобто заводи, фабрики, гуртовні, тощо.

Міграційні настрої в Україні в зв’язку зі складною економічною ситуацією загальновідомі.

35% українців хочуть поїхати на постійне місце проживання за кордон. З них 26% обрали б Польщу, яка поступається в цьому опитування тільки Німеччині, яку обрали б 37%, але при цьому Польща обігнала за результатами цих опитувань Америку й Канаду – їх вибрали лише 22 та 21% відповідно.

Іншими словами, найближчі рік-два-три українська громада в Польщі значно зростатиме.   Тим більше, що самі поляки (47%) за соцопитуванням, проведеним групою Paylab і оприлюдненим у лютому цього року, готові виїхати на заробітки далі на захід – насамперед у Британію, Німеччину, Бельгію, Норвегію.

Чи будуть польській державі на користь нагнітання істерії щодо наших відносин у минулому? І в економічному плані, і в політичному?

Адже Польща по факту вже має величезну українську громаду на своїй території. І далі радо бере до себе українських трудових мігрантів.

Бо по-перше, вони працюють і забезпечують економічне зростання. А по-друге, українські заробітчани є козирем перед Брюселем, щоб відмовитися приймати сирійських та арабських біженців.

Тепер ще трохи про Україну.

Чи є українське суспільство сьогодні аж настільки націоналістичним і бандерівським, як про це кажуть у Варшаві?

Так, ставлення до УПА за три роки війни з Росією покращилося. З очевидних причин - УПА символізує боротьбу за незалежність проти Москви. За останніми даними групи «Рейтинг» 49% вважають повстанців борцями за волю України. Але 29% проти, а 23% не визначилися. При цьому тепло або дуже тепло до Польщі ставляться 58% українців. 36% нейтрально. І тільки 4% прохолодно.

Якщо дивитися на політичні вподобання, то за даними останнього дослідження, проведеного Національним демократичним інститутом США (NDI) вгорі списку популісти. Батьківщина – 10%. Радикальна партія Ляшка – 9%. Далі йдуть БПП та Самопоміч – кожна по 8%. І тільки потім націоналістична Свобода зі своїми 4%.

В Україні немає аж такого несамовитого попиту на націоналізм, а ось на патріотизм є.

За даними тієї ж групи Рейтинг, які були оприлюднені у серпні напередодні Дня незалежності України, 86% українців вважають себе патріотами України. А патріотизм і націоналізм далеко не одне й те саме.

У мене немає рецепту, як виправити ситуацію з україно-польським минулим. Але точно знаю – з минулого треба зробити висновки, щоб разом рухатися у майбутнє.

Інакше за логікою польської сторони ми так дійдемо до Богдана Хмельницького, Гонти й Залізняка, українських письменників і поетів, які їх звеличували. Так антипольськими стануть Тарас Шевченко за «Гайдамаків», Микола Гоголь та Микола Лисенко за «Тараса Бульбу».

Абсурд і ще раз абсурд, з якого слід якнайшвидше вийти. Бо Москва потирає руки, а на Донбасі гинуть хлопці, в тому числі й українські поляки. Серед них влітку минулого року – Олександр Борушевський (позивний «Поляк»). Мій земляк з Житомирщини.

Невже не примиримося хоч на їхніх могилах?

Тимур Нагалевський Тимур Нагалевський , Cпеціаліст із комунікацій