ГоловнаБлогиБлог Тетяни Ломакіної

Чому бар’єри й досі існують

В нашому світі, де йде постійне змагання за визнання та ресурси, показати свою слабкість – означає випасти з гри. Швидше, більше, скоріше, щоденна гонитва змушує нас соромитися власної втоми або вразливості. Бо показати себе, коли почуваєшся недобре або взагалі іншим – це опинитися за певним бар’єром. Бо не прийнято нашим суспільством приймати інакшість. Ми віримо, що нас вразливими не сприйматимуть і ми навчені не сприймати інших.

Але життя складається не з привілеїв, побудованих на успіху або перемогах. А з життєвих ситуацій, в яких кожен з нас може опинитися і відчути вразливість на собі.

Фото: Михайло Подоляк

В юнацькі роки я багато займалася танцями в Маріуполі. Спортивні бальні танці потребують простору, вимагають майстерності та є достатньо травматичним видом спорту, тому що багато пар одночасно рухаються, поділяючи один майданчик. Одного разу дівчина з іншої пари вдарила мене каблуком в гомілкостоп. Раптовий біль і серйозна травма ноги не тільки обмежили мою мобільність, але й відкрили очі на те, як багато бар’єрів для пересування мають люди, які користуються милицями – нерівність і ями тротуарів, бордюри, поріжки й ґанки. Якщо милиці в руках, то як відкрити самостійно двері? Я підіймалася високими сходинками трамвая, що раніше здавалися непомітними, і це вимагало неймовірних зусиль. Півтора місяця, поки нога була в гіпсі, я відчувала, наскільки некомфортним може бути простір і як він обмежує свободу, та яким непростим може бути доступ до освіти, особливо коли стан здоров'я змушував залишитися вдома. Я втратила не лише можливість отримувати знання, але й відчула послаблення зв'язку з друзями, які також давали певну підтримку. За призначенням лікаря в 90-х я щодня відвідувала лікарню, щоб пройти електрофорез. А після того був піший похід на районний риночок за свіжим ар’яном, тому що його треба було приймати разом з ліками. Замість пів року, кістка зрослася за півтора місяця, і я змогла швидко повернутися до занять танцями. Думаю, насправді мені допоміг вік і активний рух попри травмовану ногу. Тому зараз я вкладаю свої зусилля в запровадження активної доказової реабілітації.

Досвід травм показав, що безбар'єрність – це не лише про потреби інших, а й про наші власні або потенційні потреби. Кожен з нас може зіткнутися з порушеннями функціонування, які вимагатимуть розуміння і підтримки з боку суспільства. Ми можемо пересуватися із великими валізами або з дитиною у візку.

Подорожуючи іншими країнами, я побачила інші простори, привітні та зручні для всіх. Побачила, що спільноти, в яких є підтримка та взаємна довіра, де цінується те, що всі дуже різні і є культура прийняття інакшості і співпраці, розвиваються та стають дуже привабливими для життя. В такі громади переїжджають цілими родинами, а слідом за людьми йдуть розвиток та інвестиції.

Ця довіра будується через співпрацю людей, а відстань скорочується, коли послуги, простори та інформація створюються так, щоб ними могли скористатися всі мешканці. Для цього важливо побачити та зрозуміти потреби інших, не фінансувати спільними коштами бар’єри, а прибрати їх у всіх сферах життя – у доступі до безпечного місця (укриття), роботи, до освіти, до пересування в просторі, до спілкування.

Безбар'єрність – це про те, що немає "нас" та "інших", що різні стани кожного з нас це норма. Особливо в час війни, яка створює додаткові гібридні бар’єри, ускладнюючи доступ до звичайних речей і посилюючи психологічний тиск і емоційну втому, яка впливає на нашу здатність справлятися з щоденними завданнями.

Саме тому у відповідь на запит “отримання доступу до роботи” – з’явився напрям економічної безбар'єрності. Доступ до освіти – це освітня безбар'єрність. Доступ до пересування в просторі – це фізична безбар'єрність. Доступ до спілкування – по всіх напрямках йде наскрізно. Це про отримання послуг, взаємодію з людьми. Так у нас з'явилася суспільна громадянська безбар'єрність, інформаційна та цифрова безбар'єрність. За останніми даними дослідження Центру соціальних змін і поведінкової економіки – знають про безбар’єрність 57 % респондентів. Але лише 4% зазначають, що власноруч зробили щось, щоб прибрати бар’єри. Тобто усвідомлення – це перше, що має бути для початку змін, проте до конкретних дій поки вирушили лише найактивніші із нас. 

Для того, щоб ми відчули безбар'єрність як те, що стосується нас особисто, важливо визнати наявність бар’єрів, як проблему, яка стосується кожного. На особистому рівні – прийняти себе та інших, незалежно від стану чи обставин, на державному – продовжувати формувати норми й правила, які робитимуть безбар’єрність частиною нашого побуту. Спільними зусиллями ми створимо суспільство, де кожен може жити без обмежень, розкриваючи свій потенціал повною мірою. І це починається з визнання та подолання власних бар'єрів, а потім – допомоги іншим зробити те саме. Навіть в ці часи. Особливо в ці часи.

Тетяна Ломакіна Тетяна Ломакіна , радниця-уповноважена Президента України з питань безбар'єрності, членкиня ради Центру соціальних змін і поведінкової економіки
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram