Тимошенко і Гриценко мають кілька спільних рис. Для обох вибори 2019 р. стануть уже третьою спробою здобути президентську посаду. У цьому їхній підхід до виборів дуже відрізняється від європейського й західного загалом: якщо політик із європейської країни, Канади чи США балотується на виборах як кандидат у президенти або як лідер партії (аби стати прем’єр-міністром, здобувши більше голосів для своєї партії) і програє, то він більше не братиме участі в наступних виборах (у президентській системі) або подасть у відставку (у парламентській системі).В Україні, яка нібито інтегрується в Європу, такий підхід до політики просто немислимий. Політичні партії перебувають у власності їхніх лідерів, і лідери ніколи не змінюються внаслідок провальних результатів їхніх партій на виборах. Під час парламентських виборів 2014 р. «Батьківщина» стала останньою з партій, що потрапили до парламенту, набравши 5,68%, тоді як «Громадянська позиція» Гриценка взагалі не подолала прохідний бар’єр, здобувши всього 3,1%.
На виборах 2012 р. «Громадянська позиція» мала увійти до складу об’єднаної опозиційної сили на чолі з «Батьківщиною», однак особисті конфлікти завадили Гриценку потрапити до списку цієї партії. До виборів 2014 р. Тимошенко і Гриценко остаточно розсварились.
Два нинішні лідери президентських перегонів мають багато спільного з популістами в інших країнах, зокрема відразу до встановлених демократичних інституцій (дослідження “Vox Ukraine” продемонструвало, що Тимошенко рідко відвідує засідання парламенту), неспроможність прислухатися до порад інших (про що свідчить діалог колишнього міністра фінансів Віктора Пинзеника з тодішнім послом США в Україні) та зневага до альтернативних точок зору.
Західні дослідники популізму підкреслюють антидемократичні погляди його носіїв. Ян-Вернер Мюллер пише, що «ключовим до розуміння популістів є не лише їхнє протиставлення себе правлячим елітам; вони також не визнають принципів плюралізму». Стефан Румменс додає, що найнебезпечнішою рисою популістів є їхня тверда впевненість у тому, що лише вони праві, а думки інших не мають значення.
Попри свої подекуди націоналістичні погляди та критику Росії й української влади ні Тимошенко, ні Гриценко жодного разу не відвідували зону бойових дій на Донбасі, аби зустрітися з солдатами.
Багато українців не схвалюють авторитарних нахилів Тимошенко. Цього не можна сказати про Гриценка, хоча далеко не всім громадянам до вподоби його жорсткий мілітаристський стиль.
У нещодавньому інтерв’ю Гриценко переконує, що українцям не потрібно боятись «авторитарного режиму». Це вельми несподівана заява для громадянина країни, у якій понад сто людей загинуло в ім’я європейських цінностей і яка підписала Угоду про асоціацію з Європейським Союзом.
Змішуючи докупи авторитетних лідерів і авторитарну політичну систему, Гриценко демонструє, наскільки він далекий від політичної науки. Будь-який підручник із політології підтвердить, що ці поняття кардинально різні. Однак Грицено наполягає на своєму: «Авторитаризм має однокорінне слово – авторитет».
Гриценко наводить приклади багатьох авторитетних політичних лідерів, зокрема президентів Франції та США Шарля Де Голля й Теодора Рузвельта, а також прем’єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер. Водночас він включає до цього переліку й авторитарних правителів: прем’єр-міністра Сінгапуру Лі Куан Ю і президента Чилі Августо Піночета. Останні двоє ніколи не були демократичними лідерами, а їхнє диктаторське правління Сінгапуром і Чилі тривало 31 і 26 років, відповідно.
Гриценко продовжує: «Я хочу, щоб люди зрозуміли одну просту річ – не потрібно боятися авторитарного режиму. Це не диктатура, яка масово пригнічує права і свободи людей». Хоча Сінгапур мав доволі поміркований авторитарний режим, у ньому порушували права людей і загалом про демократію там не йшлося. Піночет, натомість, прийшов до влади завдяки військовому перевороту, скинувши демократично обраних лідерів. Під час військової диктатури Піночета було знищено приблизно 3 тис. людей, десятки тисяч політичних в’язнів зазнали тортур, а близько чверті мільйона осіб було змушено покинути країну.
Якщо Гриценко переможе на президентських виборах 2019 р., такий тип авторитарного правління він запровадить в Україні?
Вочевидь, захоплений військовим правлінням у Чилі, Гриценко вважає, що «освічений авторитаризм виводить країну на новий, більш високий рівень і економіки, і на її основі – демократії. Авторитаризм має дві складові: перша – професіоналізм, друга – персональна відповідальність».
На колишньому комуністичному просторі відсутні традиції військових переворотів чи правління хунти, і тому незрозуміло, де Гриценко шукатиме приклади того, як «освічений авторитаризм виводить країну на новий, більш високий рівень і економіки, і на її основі – демократії». Єдиним винятком можна вважати Польщу в 1981–1988 рр., однак цей економічно та політично відсталий репресивний режим, що тримався завдяки опікунству Москви, навряд чи можна вважати гарним прикладом для наслідування.
Гриценко має наївні погляди щодо позитивних аспектів патерналістського авторитаризму: «Зрозумійте, у житті ми з авторитарним управлінням стикаємося постійно, і радіємо цьому, тому що воно дає результат». Він продовжує: «Люди розуміють і приймають чіткі розумні правила, які покращують їм життя. Не потрібно лякати авторитаризмом, потрібно боятися безвідповідальності».
Я би запропонував Гриценку три способи збільшити свою начитаність.
По-перше, прочитати будь-який посібник із політології, аби зрозуміти різницю між авторитетними й авторитарними лідерами.
По-друге, Гриценку слід ознайомитися з книгою Леоніда Кучми «Україна – не Росія», завдяки якій він зможе усвідомити, що українці та росіяни дуже різні. Росіяни обожнюють царів і виснажують себе культом Йосипа Сталіна, однак якщо Гриценка оберуть президентом і він намагатиметься впровадити авторитарний режим, українці повстануть проти нього, як вони повстали проти Віктора Януковича.
По-третє, Гриценкові варто прочитати про диктатуру генерала Піночета в Чилі та польську комуністичну хунту генерала Войцеха Ярузельського. Це дозволить йому зрозуміти, що жоден із цих режимів не є гарним прикладом для України.
Останні опитування громадської думки показують, що двома найпопулярнішими кандидатами в президенти є популістка із соціалістичними поглядами й колишній офіцер, який прагне встановити авторитарний режим. Невже це найкраще, що Україна може запропонувати своїм виборцям?