Хоча ще напередодні ніщо не віщувало такого безконфліктного, ба більше того - взірцево-показового гепі-енду. Адже упродовж усієї передвиборчої кампанії взаємних докорів та обвинувачень було нагромаджено стільки, що їх стачило б не на одні вибори. Навіть аби їх усі спом’янути, знадобилося б витратити немало часу та розумових зусиль. У хід було пущено увесь багатющий політтехнологічний арсенал, що так ретельно призбирувався, аби бути використаним саме о такій гарячій політичній порі. Часто складалося враження, що виготовлення компромату було поставлено просто таки на якийсь фабричний конвеєр, що не зупиняв свою роботу ні в день, ні в ночі. Офіційні та неофіційні представники високих виборних осіб вдавалися до обміну «люб’язностями» за першої ліпшої нагоди. І вся їхня словесна еквілібристика бурхливим потоком вихлюпувалася далеко за осяги рідного ареалу. Центральна телевізія ледь поспівала за виконанням замовлень то з одного, то з іншого штабу, забезпечуючи висвітлення запеклих протиборств з потрібного рекламодавцю ракурсу.
Але навіть після залучення електронних ЗМІ з’ясування стосунків не припинилося, а лише набуло інших форм. Вже на фінішному спурті один з кандидатів, не хто інший, як епатажний метросексуал Сергій Поярков на повен голос заявив, що збирається на завершення кампанії гучно грюкнути дверима. А з цією метою влаштувати кілька резонансних прес-конференцій, на яких надати матеріали такого викривального характеру, від яких декому, мовляв, страшенно не поздоровиться. Але не так сталося, як заповідалося. Прес-конференції не спричинили скандалу світового масштабу, як було обіцяно організатором. Хоча гострого присмаку й до без того пекельної виборчої кухні, безперечно ж, додали.
Коло основних кандидатів на депутатство визначилося ще на початку перегонів і заледве перевищувало 3-4 особи. Роль фаворита беззаперечно відводилася чинному нардепу – кандидату від «Блоку Порошенка» - Руслану Сольвару. Імідж щедрого та безвідмовного мецената, який старанно витворювався упродовж кількох років поспіль, мусив і цього разу запевнити йому легку перемогу на окрузі. Першим, хто наважився кинути серйозний виклик Руслану Миколайовичу, виявився кандидат від «Народного фронту» Богдан Хмельницький, який великі надії у своїй інформаційній кампанії покладав на рідне «Гром ТV». Але надто напаснича подача матеріалу із застосуванням грубих піар-технологій спричинила радше зворотній ефект. І була вкрай неприхильно сприйнята значною частиною виборців. Хоча сюжет про намір помічниці Сольвара запропонувати журналісту хабаря (дарма що з геть непереконливим відеорядом) попервах призвів до деякого замішання на електоральному полі суперника. Утім дальшого продовження ця історія з невідомих причин так і не набула. Наступні детективні розслідування, проведені журналістами Гром ТV, хоч і спричиняли локальні суспільні відголоски, та суттєвого впливу на симпатії виборців не справили.
Хто б іще міг серйозно поплутати карти основним гравцям у виборчому пасьянсі, то це самовисуванець, якого підтримала «Самопоміч», корінний фастівчанин (що важливо!) Іван Ступак. Коли виборча кампанія була в розпалі, він зі зброєю в руках захищав військові рубежі Батьківщини в районі Дебальцевого. І навіть кандидатське послання до своїх виборців записав з напівтемного бліндажа. Як видається, саме відсутність особистої комунікації зі своїми земляками і не дозволила йому в підсумку підійнятися вище третьої сходинки. Хоча й такий політичний дебют в цілому можна визнати досить успішним.
А ось «радикал» Василь Сулима позиціонував себе як одного з перших волонтерів Київщини, який взявся доправляти усе необхідне бійцям АТО ще з середини весни. Але цей, здавалося б, виграшний козир у нього відразу вибили з рук недремні конкуренти. Знімальна група ТСН на чиєсь настійливе «прохання» швиденько зварганила сюжет про те, як соратник Ляшка викрав з Фастівської міськлікарні старенький 30-річний УАЗик і замість того, щоб віддати його на передову, ледь не привласнив собі цей ржавий раритет ще андроповської доби. Удару по політичній та й зрештою суто діловій репутації було завдано досить дошкульного. А судитися з медіа-холдингом Коломойського вбачалося справою геть безперспективною. Хоча би з огляду на те, що навіть лідеру Радикальної партії Олегу Ляшку не вдалося домогтися від менеджменту телеканалу 1+1 права на виступ, аби спростувати усю ту, на його думку, неправдиву інформацію, що лилася з «плюсів» що Божого дня. Не допомогло навіть позитивне судове рішення. І якщо рейтинг його політичної сили скотився з майже 20% у травні до 7% у жовтні, то, певна річ, що не міг він зрештою не позначитися і на рівні тієї підтримки, яку виборець виказав його кандидатам в одномандатних округах.
Ще один самовисуванець, згадуваний уже Сергій Поярков усі свої надзусилля спрямував винятково на боротьбу з Русланом Сольваром. Але основним інструментом цієї боротьби обрав не славнозвісні автомайданівські рейди, супроводжувані гучними сигналами клаксонів, як це було в старі-добрі часи. Бо ж були усі підстави розраховувати, що саме такий чотириколісний агітпроп не пройшов би непоміченим на окрузі. Що вже казати про більш радикальні дії, як-то блокування транспортних засобів основного конкурента, що донедавна широко практикувалося цією революційною автоспільнотою. Сергій Володимирович не спробував зорганізувати навіть щось дотичне до протестних вуличних акцій, не виставив жодних пікетів. А натомість обмежився банальними прес-конференціями. Та ще кількома десятками задушевних зустрічей з виборцями.
До цього переліку можна, щоправда, додати і його активну участь у різноманітних телевізійних ток-шоу, на яких він не упускав нагоди щоразу підпустити туруси на адресу провладного кандидата. В яких би програмах не з’являвся цей грізний поборник справедливості, а від своєї улюбленої теми не відступав ні на йоту. Дармо, що від частої її експлуатації вона зробилася такою ж заїждженою, як катонівський «Карфаген, що мусить бути спаленим!». Але Сергій Володимирович вдаючись до чергового аналізу виборчої ситуації в державі, невтомно, знову і знову проектував її на рідний 91-й округ. І, звісно ж, вкотре звинувачував Сольвара у всіх смертних гріхах. Часто-густо у притаманній йому манері б’ючи нижче поясу.
Що ж стосується самого Руслана Миколайовича, то він у порівнянні з кампанією 2012 року став ще менш помітним. На центральне телебачення особливо не поривався, на звинувачення опонентів публічно ніде не відповідав, а вперто тримався своєї переможної стратегії дворічної давнини. Тобто, «більше корисних справ для рідного округу», «адресна допомога усім, хто її потребує» і «мінімум політиканства». І хоч-не-хоч, а зрештою мусиш визнати, що саме така поведінка в підсумку і виявилася виграшною. Образ дбайливого господарника виборцеві припав куди більше до вподоби, аніж іпостась красномовного партійного трибуна.
Хтось при цьому може слушне дорікнути громадянам за їхню політичну незрілість, ідеологічну неперебірливість. Інші навпаки похвалити за правильний вибір. Мовляв, аби всі владні мужі, подібно Сольвару, повсякчас надавали матеріальну допомогу малозабезпеченим, опікувалися школами та лікарнями, то, гляди, й жити стало б якось легше та веселіше. Одно слово - скільки людей, стільки й думок. А наше нерепрезентативне опитування фастівчан після їхнього виходу з виборчих дільниць переконливо засвідчило, що люди на сьогоднішній день хліба насущного спраглі не менше, аніж яскравих видовищ:
Місцева ОВК, хоч і з невеличкою забарністю, все ж порахувала усі бюлетені і на 5-ий день оголосила Руслана Сольвара переможцем. Сенсації не сталося. Заручившись доволі відчутною підтримкою виборців (за нього було віддано понад 50% голосів) він остудив у своїх супротивників будь-яке бажання позиватися з ним за фальсифікації, використання адмінресурсу та інші виборчі правопорушення, які за великого бажання завжди можна відшукати. Варто зауважити, що попервах власне до того і йшлося. Ще на початковій стадії підрахунку голосів Богдан Хмельницький (який з 13% підтримкою посів у підсумку друге місце) зі своєю командою юристів був налаштований доволі рішуче тягнути до права свого основного суперника за найдрібнішу абищицю. Його представники щойно завершилося голосування раз-по-раз пред’являли претензії до членів ОВК з будь-якого найменшого приводу. У них викликала підозру і потерта картонна коробка з протоколами (не надірвана, а лише вишмульгана по боках) і плутанина з нумераціями скриньок (коли вони були позначені, наприклад, не №1, №2, а №1-А та №1-Б).
Та після надходження більшої кількості протоколів і оприлюднення їхніх результатів, стало зрозумілим, що розрив між першим і другим місцем невпинно зростає і з цим нічого не вдієш. А відтак пручатися далі не має жодного сенсу і виборчі борюкання на цьому можна було вважати скінченими. А далі склалося непозбутнє враження, що підведення остаточних підсумків виборів стало цікавим, окрім членів окружкому, хіба що любителям політичної статистики. Та ще кандидату від «Правого сектору» Владиславу Данченку, який вперто переборюючи змору, до останнього заносив до свого нотатника кількість голосів, поданих за нього на кожній виборчій дільниці. І цим самим ніби послужив живим втіленням крилатого вислову Едуарда Бернштайна: «Кінцева мета – ніщо, рух – все».
Тож виборчі баталії відійшли в минуле. І вже віднині всі учасники виборчого процесу можуть готуватися до звичного позапарламентського життя. Сергій Поярков скорше за все повернеться до звичного мольберта з пензлем, Богдан Хмельницький до правозахисної діяльності, Василь Сулима, напевно що знову примкне до волонтерського руху, а Івану Ступаку хочеться побажати, як власне і всім нам, діждати якнайшвидше миру на рідній землі, і поміняти вицвілий камуфляж на звичний для нього респектабельний костюм банківського службовця. Ну а переможцю не позостається нічого іншого, як з новими силами та завзяттям взятися за законотворчу роботу. Втім він неодноразово висловлював і дещо інші наміри та бажання: спробувати себе у виконавчій владі.
Пригадується, як ще два роки тому в одному з інтерв’ю Руслан Миколайович заявляв, що посада міністра транспорта – це його давня і пожадана ціль. У парламенті минулого скликання він обіймав крісло першого заступника голови транспортного комітету. Очолював тоді комітет «регіонал» Борис Колесніков. На минулих виборах він навіть не виставляв своєї кандидатури для балотування. Не потрапив до нинішнього складу ВР і його перший заступник – представник фракції «Батьківщина» Константин Бондарєв. Відтак, зрозуміло, що амбітному Руслану Сольвару повертатися на посаду першого заступника в рідному комітеті буде якось не з руки. А в перспективу його призначення міністром наразі віриться слабкувато. А ось заставлятися на те, що йому цілком до снаги вже найближчим часом перебрати до своїх рук віжки управління профільним парламентським комітетом, можна сміливо.