Фастівчанин Іван Ступак та кожанчанин Сергій Гуріч, на жаль, виявилися, далеко не першими жертвами війни на сході, які були родом з моєї малої батьківщини. І не останніми. Ще раніше відійшов у вічність захисник Донецького аеропорту Дмитро Григоренко. А коли вчора закінчував монтувати останні скорботні відеокадри, стало відомо, що жахлива війна забрала від нас навічно ще двох плеканців славетної фастівської землі. Від куль та снарядів ворога згинули Олександр Ходаківський з Дорогинки та Михайло Чеботарьов з фастівського мікрорайону Журавлівка. Покійтеся з миром, хлопці! Царствуйте в вишніх!
«В мирні часи був банкіром, згинув ротним командиром»
У Фастові на Соборній калатають дзвони.
Вервечкою справа й зліва жалобні кордони.
Зібралося стілько люду, що й ліку немає,
А вуста чиїсь зроняють: «Це ж знову ховаєм!»
Це ж знов зітхаєм та ридаєм та молимось Богу,
Проводжаєм вояченька в останню дорогу.
Стоголосою луною прокотилось «Слава!» -
Буде кому продовжити твою ратну справу!
Ой Іване, наш земляче, орле незабутній,
В бій ще поведеш незримо воїнів майбутніх.
А сьогодні у скорботі рідний Фастів град,
Що ти мріяв обернути в земний вертоград.
Стрічки чорні обліпили сонця й неба стяг
Під яким ішов ти мужньо до своїх звитяг.
Вітер жалібно ридає, хоругвами має
Свіча горить, не згасає – болем серце крає.
Отці ладан розкурюють за звичаєм древнім -
Оце ж скоро розпочнуть вже правити молебні.
Людський потік не спадає, он яке зібрання,
Вінки, квіти – все сьогодні «дорогому Вані».
Чорним круком лиха звістка в Фастів надоспіла:
Ще одному куля вража віку вкоротила.
Не вернеться він додому із кривавої борні,
Не всміхнеться білозубо усій сплаканій рідні.
Жінка лишиться вдовою, діточки без тата
Та й для міста смерть Івана - то велика втрата!
А де ротного такого хлопці роздобудуть,
Що за брата й батька буде в неділю і в будень?
Пощо гроші, пощо статки, кар’єра банкірська
Так, напевне, міркував ти й тоді в Вуглегірську?
В тій пекельній чортоплясці, в полум’ї пожеж
Світові явив відвагу, що не знає меж.
Коли зраненого товариша витягав із бою
І за други своя, як в Гоголя, наклав головою!
Бойові товариші клякнуть на колінах,
І в них серця не камінні…Зрадливу сльозину
Хоч як стараєшся, хіба ж приховаєш?
А до смертей, скільки бачив, ніяк не звикаєш…
Ось дружина молодая, смутком обійнята,
Вся згорьована, змарніла, немов з хреста знята.
А Андрійко з Назарчиком – батькова потіха,
Знай-бо кріпляться хлоп’ята та схлипують стиха.
І ти, сестро, не побачиш вже брата до віку
І не має на те горе ніякого ліку!
Тяжко й куму говорити, дух спирає в грудях
А очі заплакані заслала полуда.
Однокласники героя із п’ятої школи
Й ці Івана не забудуть: нізащо, ніколи.
Прийшла тебе вшанувати і вчителька перша
Нам про тебе повідала, на стільчик обпершись.
Як уважно її слухав ти в школі щоднини,
Що такої ще треба було пошукать дитини.
Ось і парта, за якою ти вчився старанно
А це росте тобі зміна Дмитрик та Уляна…
Бач, і Ніна Степанівна про тебе згадала,
Як зі школи випускала та медаль вручала.
Все сповняв ти, все, що треба, щоб не загадала,
Отож-бо й усім за приклад тебе виставляла.
Як дізналася, що в військо пішов добровольцем,
То й зовсім не здивувалась, ти був щез тих хлопців…
Покійся з миром чоловіче,
Земний поклін за подвиг твій.
Вже єрихонська сурма кличе
Тебе у свій небесний стрій!
А тут посилання на друге відео:
Дорогому «Їжачку» запалімо свічечку!
У Кожанці все довкола поникло в журбі,
Лиш зітхання раз-поз-разом чути у юрбі.
Обірвалося так стрімко молоде життя,
Та не кане смерть геройська в морок забуття.
Зібралося ж люду того: старого й малого,
Всі спогадують героя незлим, тихим словом.
Яким чемним був юнак, в техніці кохався,
Як до людей старших віком завжди дослухався.
Потім навчання в райцентрі, служба у десанті…
Та не встиг Сергій розкрити всі свої таланти.
Смерть падлюча, що ж ти, стерво, оце натворила?
Пощо матір горопашну так занапастила?
Ач, на сокола якого накинула оком!
І за що ж? Зате, що вдався отакий, нівроку?
Cпокусилась, зла потворо, молодечим тілом?
Довго його визирала в ворожі приціли.
Запопала безвинного в пазурі кігтясті,
І на матір не зглянулась, бодай тобі трясця!
А та голосить, не вгаває, як та нещасная Рахіль,
Священник термосить в задумі цвітастую єпітрахіль.
В узголів’ї рідний дядько голову схиляє
І небожеві тихесенько постіль поправляє.
Онде дружнії баптисти взяли труби голосисті,
Враз за помахом руки всі задули в мундштуки.
Під гру оркестра духового в останню провожать дорогу
Свого героя молодого пішло село . Усе довкола замело.
І перед зором потьмянілим простягся шляхом білий килим.
Хтось ніби кинув полотна, де йшла процесія смутна.
То тут, то там, з обох боків виходять люди із дворів:
Хто біль гіркий в собі тримає, хто нишком сльози витирає…
В зимовому сонцеблиску схилилися обеліски.
Герої давньої війни не можуть вийти з дивини -
Не за такеє майбуття клали вони свої життя.
І не за те терпіли муки, щоби тепер їхні правнуки
Ішли на смерть без вороття…
Не спізнав же ти, герою, і життя принади,
Не доспівав під вікнами комусь серенади.
Лиш з окопу наслухував, як ворожі «Гради»
Захлиналися смертельним «співом» канонади.
Тепер лежиш в домовині - в свіжотесаній хатині.
У свою останню днину… Мати в траурній хустині…
Десь і душа твоя понад нами тутечки витає,
З високості позирає, янголів вітає.
Дивується, скілько гостей тебе вшанувати
Прийшло, а ти лежиш і не встанеш, брате…
Грудьми став за рідну землю, тебе було вбито,
А такую смерть у Бога ще слід заслужити.
А батюшки на всі гласи правлять панахиду,
А ти вже й не зворухнешся, красень тонковидий…
Штангу більше не підіймеш сто кілограмову,
Не пристанеш з дівчатами на милу розмову.
Спогадайте ж, чорноброві, хлопця- силача
Й синів, чуйте, охрестіте в честь Сергія Гуріча!
Не носитиме Вам квіти - так вже вгодно Богу,
Ви ж гвоздиками встеляйте останню дорогу.
Не шкодуйте ані ружі, ні ті хризантеми -
Не святкові це букети, а смерті емблеми…
Й Ви, панове, не забудьте товариша свого,
Якщо маєте у серці Господа святого.
Хай горить, не зотліває пам’яті свіча,
Поминайте добрим словом позивного «Їжачка»!