Натомість беззастережне слідування окремим положенням української Конституції часто-густо може призвести не стільки до однозначності, скільки до ще більшої плутанини у політичних дискусіях, коли кожна зі сторін апелює до протилежних норм і дивовижним чином залишається однаково правою. За таких умов законодавство перетворюється не на запоруку правового порядку, а на інструмент політичної боротьби.
Зокрема, нинішнє перебування коаліції, яка де-факто перестала існувати, у підвішеному юридичному стані мало б прояснитися, насамперед, завдяки Конституції. Наприклад, аби уникнути маніпуляцій, важливо з’ясувати бодай головне: які суб’єкти мають право входити до парламентської більшості. Можливо, когось вже встигли заплутати діаметрально протилежні коментарі народних депутатів з цього приводу. Цілком природно, що прихильники збереження коаліції наполягають на добровільності членства в більшості, тоді як противники коаліційної єдності їм заперечують. Неймовірно, однак відповідно до чинного законодавства і ті, й інші мають рацію.
Так, у статті 83 КУ записано: «У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.». Тобто в чинній редакції Конституції мова йде саме про парламентську більшість, сформовану депутатськими фракціями. В тексті Основного Закону ніде не передбачена можливість формування коаліції депутатами, які не є членами фракцій. Крім того, така можливість попереджена і рішенням Конституційного Суду України від 25 червня 2008 року, що забороняє народним депутатам не входити до фракції чи виходити з неї, тобто унеможливлює феномен «тушок». Що ж до позафракційних, які не входили до списку тої чи іншої партії, то виходить, що право бути обраним і не належати до політичної партії дозволяє позапартійним обранцям максимум перебувати в опозиції. Не хочеш вступати в партію, а відтак і бути членом фракції, не зможеш потрапити до більшості.
З іншого боку, у 2010 році КСУ знову виніс рішення з цього приводу, але протилежне за змістом. Суд визнав за депутатами право безперешкодно змінювати фракційну прописку і входити до коаліції без членства у фракції, що дозволило регіоналам сформувати одноосібну парламентську більшість. На сьогодні два різні тлумачення Конституційного Суду існують паралельно і можуть бути однаково застосовані до одних і тих же проблем.
Ба більше, згідно з Конституцією: «Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України.». З приводу саме припинення діяльності коаліції конституційна норма, таким чином, відсилає до парламентського Регламенту. У спробі розставити всі крапки над «і» допитливий громадянин детально вивчить текс цього документу, і… буде розчарований, бо, виявляється, Регламент ніяк не регламентує процедуру розформування коаліції.
Як наслідок, завершити коаліціаду законним способом неможливо не тільки тому, що це комусь невигідно, а ще й через те, що такого законного способу просто немає. Це засвідчує неспроможність вітчизняної правової системи бути надійним гарантом вирішення політичних суперечностей і криз. В подібних умовах диктат політичної доцільності приводить не до публічного консенсусу у владі, а щонайбільше до хитких кулуарних домовленостей, які змінюються слідом за партійними інтересами.