Проте це, звісно, далеко не все. Парадокс найбільшої поразки РПЦ за останні 70 років: добровільна самоізоляція у колі Православних Церков і перша зустріч предстоятеля РПЦ Кіріла Ґундяєва з Римським ахієрем Венедиктом Берґольо - всього кілька місяців тому в Гавані, напередодні Всеправославного Собору.
Тоді Москва й Ватикан, у присутності громадянина України, митрополита Антонія Паканича, фактично поділіли сфери впливу: у Сирії, в Україні. Щодо України, то патірарх Ґундяєв вперше визнав права католиків далі працювати "до Збруча" - старого кордону Австрії та другої Речі Посполитої, а Ватикан - пристав на формулювання МЗС РФ про "громадянський конфлікт" в Україні - без згадки про окупацію Криму, та й тисячі "отпускников" ЗС РФ на окупованиї територіях Донбасу. Як не крути - такий собі Пакт Молотва-Ріббентропа, а дехто навіть "копнув глибше" - мовляв, справжня Андрусівська угода 1667, коли католицька Польща й некатолицька Москва поділили Україну по Дніпру.
Ота "символічна Гавана" - договорняк Ватикану та Москви - показав себе і під час Всеправославного собору на Криті, який відбувся на минулому тижні за відсутности 4-ох із 14-ти диптхіальних православних церков.
Канцелярія Папа Римського виступила з окремою заявою про те, що РПЦ мала повне право не їхати на той Всеправославний Собор. Бачте, у кожного на це можуть бути вагомі причини, а у такого поважного "гаванця" як Кіріл Ґундяєв - так і поготів.
Що ж, Рим уже звик мислити Православний Світ як набір роздрібнених церковних угруповань, в яких чудаки-бородані б'ються за місце у власних "табелях про ранґи" - диптихах, час від часу клянуть одне одного (піддають анафемі), товчуться і торгуються за "канонічні території", зрештою живуть у різних календарях.
Ба більше, розмови про Всеправославний собор точилися вже півстоліття, і мали всі шанси точитися ще стільки ж. Але тут на Рим таки чекав неприємний сюрприз: на Криті таки відкрили, і таки провели Собор, і навіть демарш Московської патріархії (вона сяяла своєю відсутністю на Соборі) не уневажнив його.
Що це значить для України? З огляду на вищевикладене, несподіваний "злам" Гаванської схеми Риму та Москви - поділ України по умовному Збручу. І входження в українські церковно-політичні справи не якогось третього гравця, а повноти Православної Церкви, існування якої чітко постулював сам Критський Собор.
Проведення Собору за ініціативою та під орудою Вселенського патріарха проголошує і перепідтверджує архієпископа Нового Риму Варфоломія І-го головним арбітром у церковних справах України. І доказ цьому не лише заява Сербського патріарха Іринея (мовляв, проблема церковного розділення в Україні - це не лише проблема України та Росії, але й усього православного світу), але й низка інших подій.
2008 року Константинопольська патріархія, вустами предстоятеля Варфоломія, що перебував у Києві з офіційним візитом, наголосила на церковно-юридичній неправности передання Київської митрополії до складу Московської патріархії 1686 року. Фанар визнає Київську митрополію РПЦ де-факто, але з точки зору права - ні.
А 2016 року Верховна Рада ухвалила звернення до того ж таки Патріарха Варфоломія з проханням підтвердити автокефалію Української Церкви та сприяти утвердженню її Помісного статусу. Звернення проголосовано 245 депутатами і воно має виняткову дипломатичну силу та історичне значення (демарш проросійських групи депутатів, які пізніше прийняли протилежне звернення - "не надавати автокефалію" - маргінальне як за кількістю підписів (неповні 40), так і за політичним змістом).
Взагалі, дипломатичній вправності маленької Вселенської патріархії можна лише позаздрити. Не маючи за плечима всесильного відомства Сергея Лаврова, не користуючись послугами спецслужб, не їздячи на танках по Донбасу і не погрожуючи атомними бомбуваннями за "перепідпорядкування Лавр", її предстоятель чудово справляється із роллю світового православного лідера. Дає раду складним, різноаспектним стосункам у православних діаспорах США, бореться із московськими та румунськими зазіханнями на православних у Західній Європі, знаходить методи повернення під свій контроль бунтівних автономій та молодих автокефалій (чого варта "операція" в Православній Церкві Чеських земель та Словаччині, де поставлено під контроль митрополита Ростислава - здавалося, залізобетонну креатуру ОВЦС РПЦ і особисто митрополита Алфеєва).
І, звісно, "турецький громадянин" Димитрас Архонтоніс (так звуть Варфоломія І-го в світських турецьких документах) має сили й натхнення працювати з "українським питанням", із спадком древньої Київської митрополії. Яка, у візантійській оптиці Фанару, далі залишається найбагатшою та найцікавішою територією Вселенської патріархії.
У поміч Патріарху - єпископ українського походження Іов Геча, представник Варфоломія І-го у Всесвітній раді церков та найближчий дорадник з українського питання. Прекрасний дипломат і людина з винятковими зв’язками у світі.
У поміч Патріарху - єпископи УПЦ в США, які у 1990-их роках влилися до списку архієреїв Константинополя. Вони не дають йому забути про «українське питання» і, власне, до кінця своїх днів вимагатимуть сатисфакції за своє зречення автокефального статусу в Америці – визнання «континентальної» української автокефалії.
У поміч Патріарху віднедавна - Петро Порошенко, Президент України. За останній рік він здійснив осмислені "церковні" візити до Румунії - там мав зустріч із Патріархом Деніелом, та власне до Стамбулу - де провів переговори віч-на-віч із самим Патріархом Варфоломієм. Сьогодні, 30 червня, починається офіційний візит Порошенка до православної Болгарії, який теж буде мати й важливий "церковний формат". Відомо, що БПЦ - у короткому й від того ще більш прикрому списку "відмовників" від участі у Критському соборі. Керівництво Болгарії - і Президент Росен Плевнелієв, і глава уряду Бойко Борисов - виказували гостре невдоволення такою поведінкою болгарської автокефалії. І, звісно, «не представленим» на Криті Порошенку і Плевнелієву буде «про що» поговорити. Як мінімум, БПЦ чекає люстрація. Такої зухвалої поведінки, до якої вдався Патріарх Неофіт, не вибачають навіть відвертим агентам Москви.
Звісно, я не схильний перебільшувати "церковну акцентованість" Петра Порошенка у його зовнішньополітичних справах. Але є два чинники, які роблять цю персону унікальною у ділі набуття Україною визнаної автокефалії.
По-перше, бесарабське походження родини Порошенка - у дитинстві він непогано володів розмовною болгарською та навіть румунською. Порошенко – частина невидимого і «небелетризованого» світу PAX OSMANICA, вплив якого на сучасних українських політиків невивчений і невідрефлексований.
По-друге, "пунктик" міжнародних перемог, який властивий нашому Президенту ще з часів його роботи у Міністерстві закордонних справ в уряді Миколи Азарова.
У поміч Патріарху Варфоломію вся потуга грецької діаспори США, яка почала обережно знаходити точки дотику із православною українською діаспорою (а вона не є найвпливовішою в українських громадах - там домінують католики). Через грецьку діаспору (яка, до речі самостійно профінансувала весь Критський собор - 2,5 млн євро) - прекрасні виходи на спцеслужби США, а вони, у свою чергу, чудово розуміють вагу релігійного чинника у питаннях національної безпеки. І Україна тут не виняток.
У поміч Патріарху Варфоломію Румунська православна церква. Це найбільша по факту православна конфесія світу - після України та РФ. З прекрасною дилпоматіє, яка успішно змагається із "псами МЗС Лаврова". Також Румунія залишається найближчим (сказати ь найінтимнішим) військовим партнером США. А за рівнем державного ідеологічного супроводження церковних питань Румунія далеко випереджає саму Москву, яка, в силу чекістського минулого, далека від адекватного розуміння ЩО Ж ТАКЕ православна церква.
Але найбільше в поміч Патріарху Варфоломію - об’єктивна слабкість самої РПЦ. Скажемо сміливіше - вона ще ніколи не була такою слабкою як зараз. За видимою "симфонією" з чекістами, РПЦ хворіє на те, у чому завжди винуватила УПЦ КП - етнофілітизм. Хворіє давно й хронічно. Ще з того часу, коли 1992 року влаштувала ганебний Харківський собор - розділення Українського православ’я за принципом "вірності русскому міру".
Саме тоді, на початку 1990-их років, Московська патріархія могла перейти у нову якість - набути вірного й потужного друга: Українську Помісну Церкву із визнаною автокефалією. В умовах наступу Римської церкви, обвального ширення греко-католицьких парафій у Західній Україні, погрому трьох найбільших єпархій РПЦ – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської, - прохання про надання автокефалії для УПЦ, підписане УСІМА архієреями в Україні (включно з тодішнім чернівецьким єпископом Онуфрієм Березовським), могла б жорстко зупинити експансію католиків та стабілізувати релігійну ситуацію в цій частині Європи. Проте, що важливіше для корпоративних інтересів МП, ПРЯМЕ надання автокефалії Українській Церкві з боку Москви створило б прецедент, коли Помісні Церкви утворюються з волі самої РПЦ - а не лише рішенням Вселенського патріархату.
Добившись внесення автокефальної УПЦ до диптиху (а московська дипломатія вміє робити будь-які чудеса - легалізувала ж Харківський псевдособор на чолі з російським громадянином Василем Сабоданом!), РПЦ ще на початку 1990-их отримала б залізні позиції аргументи для визнання Фанаром «своїх» Автономних Церков - проголошених ще в комуністичні часи Московською патріархією. Мова про Японську Православну Церкву та Православну Церкву США – їх досі не визнає у такій якості Вселенська патріархія.
Отримавши такий козир, Московська патріархія пішла б ще далі – почала б на свій смак упорядковувати канонічний лад у православних діаспорах, насамперед Західній Європі.
Але потяг пішов. Хоч прохання до РПЦ про "дарування автокефалії" для УПЦ ніхто не відкликав за ці 25 років. І тепер автокефалію для Києва вже організує Константинополь. Хто це буде? Турецький громадянин і прекрасний офіцер-кемаліст, грецький богослов і лідер світового православ'я - Святійший Вселенський Патріарх Варфоломій I, Архієпископ Константинополя — Нового Риму.
ЕПІЛОГ
Отже, Україна, після Гавани та Криту, визначена як глобальне поле церковно-політичних битв. Українська православна церква, яка змагається за визнання свого статусу і внесення до Диптиху православних церков, матиме не лише два потужні фронти - Ватикан та Москву. Крит проголосив відкриття третього, на чолі з Константинополем. Зараз цей фронт чи не єдиний союзницький. Але якщо Україна як держава зазнає поразки чи навіть істотних катаклізмів, то й цей союзник - Константинополь - перетвориться на хижака. Чому? Критський собор не дав відповіді на ключове питання: в який спосіб організовується найвищий рівень адміністрування Єдиної Православної Церкви - автокефалія. Поки що автокефалія – не адміністрування, а справжній фетиш, такий собі "візантійський скарб", який далі пильно бережуть "щасливчики" - ті, що позаносили себе до омріяного Диптиху у вирі історичних подій. Вони й далі роблять усе можливе й неможливе, аби у колі 14-ти визнаних автокефалій не з'явилися колеги із порядковим номером 15, 16, 17, ... або 55.
Без сумніву, УПЦ КП - перший претендент на поповнення диптихіального списку. На 15-ий номер. Але важливо, щоб після цього сама автокефальна Київська патріархія не перетворилася на ревниву каргу, яка битиме палкою решту невизнаних автокефалій - Македонську, Чорногорську і навіть Естонську Церкви, які неухильно змагаються за належне місце у колі визнаних автокефалій.
Що для цього треба? Аби Всеправославні собори припинили бути «перфомансами» - раз на 1000 років, а час їх підготовки обмежувався притомними 5-7 роками. І Собори ці проводилися регулярно. Бо це ніщо інше як керівництво Єдиною Православною Церквою в дусі любові, відкритого спілкування. Як заповідано Святими Отцями.