Ідейні українці мріяли тоді і раніше про незалежну Україну, загал натомість мріяв про зміни побутові – з поганого на краще. І незалежна Україна, як здавалося, зможе реалізувати ці мрії. Після провалу путчу в Москві у серпні 1991 року і напередодні референдуму в Україні у грудні того ж року, були випущені листівки про економічний потенціал України. Ми там в Європі, згідно тих листівок, по різним показникам розміщувалися на 2 чи 3 місцях, а деколи і на 1 місці. Це надихало людей. Тому нічого дивного, що біля 90% проголосувало 1 грудня 1991 року за незалежну Україну, підтвердивши рішення Верховної Ради від 24 серпня 1991 року.
Щоправда, вже незабаром прийшли перші розчарування. Вибраний першим президентом України колишній комуніст та ідеолог комунізму Леонід Кравчук не зміг дати такого поштовху країні у бік економічного розвитку, громадянської зрілості і свобод, чи загалом направити країну у бік Заходу, як це сталося з країнами колишнього соціалістичного блоку чи теж з країнами Балтії. Цей же Кравчук почав теж «заспокоювати» народ у його завищених очікуваннях. Бо цей народ очікував, що «друга Франція» вже незабаром дійсно стане як Франція чи Німеччина. Кравчук натомість «реалістично» сказав якось, що такою як Німеччина Україна стане лише так років через 20. Це було великим розчаруванням: аж 20 років?! Це так здавалося довго, це ж означало, що як Німеччина ми будемо десь у далекому 2010? Бо ж згідно з тими листівками в України вже все потрібне було, щоб відразу стати як одна з розвинених європейських країн. Народ, на жаль, не усвідомлював, що економічний розвиток залежний від громадянських прав і свобод, від зрілого громадянського суспільства.
З одного боку, було сильне бажання стати незалежними і вільними, з іншого – не було конкретних дій, щоб порвати остаточно з радянським минулим. Це не сам Кравчук був винен, що країна «звернула не туди», це народ тоді у своїй більшості був такий, що нікого іншого ніж Кравчук, не вибрав. Це саме народ не дозрів ще, на відміну від сусідніх народів. Народ жив у громадянській роздвоєності. Референдум і вибори у грудні 1991 року цю роздвоєність підтвердили. Реванш комуністів у наступних роках був виразом поглиблення цієї роздвоєності. І так тривало до першого Майдану у 2004 році, який лише мінімально зменшив роздвоєність, і потім до другого Майдану у 2013-2014 роках, який вже значно зменшив розрив. Початок російської агресії у лютому 2014 року ще більше привів народ до тями, хоча це тривало не довго і не було сильним, бо вже у 2019 році більшість народу «голосувала проти», в тім теж – частина народу – і «проти Майдану». Остаточно натомість аж повномасштабне вторгнення Росії привело країну більш-менш до тями, тобто до стану, який мав бути на початку незалежності країни.
2. Як змінилося ставлення українців до родини, до роботи, до грошей?
Початок незалежності України, після ейфорії перших місяців, після розвалу СРСР, що сталося остаточно 26 грудня 1991 року, країна боролася з економічними негараздами, величезною інфляцією, розвалом старих підприємств, перерозподілом між новими групами впливу сфер впливу, і також зароджувався олігархат. Цей період можна би назвати «сірим». Саме тоді почалися масові виїзди українців на заробітки за кордон, як на Захід, так і на Схід. Саме тоді почалися поділи у родинах, коли хтось з подружжя роками заробляв далеко від дому, і інший з подружжя залишався тут. Часто теж обоє з подружжя виїжджали, діти натомість росли без батьків, з бабусями і дідусями, отримуючи «звідти» гроші. Це все підривало родини, розбещувало дітей, не сильно розвивало економіку країни. Хоча в країну приходила валютна готівка, яка стала значним внеском у фінансову систему країни.
Одночасно, десь на початку 2000-х, коли врешті вдалося приборкати інфляцію і отримати перший зріст економіки після 1991 року, почалися позитивні зміни в цьому плані, країна почала, хоч і потихеньку, але наздоганяти інші країни, ні, не Німеччину і не Францію, про це вже ніхто серйозно не думав, але сусідів. Які, щоправда, вже тоді вирвалися далеко вперед, після проведених громадянських і економічних реформ. У нас натомість ні одного, ні другого не було. Не було теж люстрації, тому країною керували де-факто ті самі люди з минулого, або їхні прямі наступники, як говорилося: «колишні комсомольці». При чому, ці колишні були як при владі, так і в олігархаті.
Не зважаючи на це все, не зважаючи на всі пертурбації в країні, Майдани, початок війни у 2014 році, країна помаленьку розвивалася, і народ встиг призвичаїтися до певного добробуту, до заповнених магазинів продуктами і різними іншими товарами, до можливостей подорожувати (від певного часу теж без віз), до можливості купувати і ремонтувати помешкання, до більш-менш пристойного життя. Далекого ще від західноєвропейського, але набагато кращого, ніж у більшості країн третього світу. Початок повномасштабного вторгнення у 2022 році змусив мільйони покинути країну, мільйони переселитися в інші регіони країни, але все одно в країні поки що – попри блекаути, обстріли, нищення ворогом не лише військових цілей, але й економічних – народ поки не усвідомлює на повну, що країна може стати руїною, що може не бути роботи, що в магазинах може не бути товарів і продуктів. Станом на літо 2026 року, тобто на 35-у річницю Незалежності України, країна, завдяки західній допомозі і завдяки продовженню свого функціонування у екстремальних умовах, тримається і більш-менш функціонує у більшості передвоєнних сфер.
3. Чи змінилося ставлення українців до свободи, до держави та до відповідальності за країну?
Питання свободи, патріотизму і відповідальності мали би бути взаємопов’язаними. Тобто, має бути свідомість, що не має свободи для країни без патріотизму, тобто без любові до своєї батьківщини. І теж, що патріотизм лише тоді щирий, коли я беру відповідальність за країну, а не лише люблю її, стоячи осторонь. Особливо це загострюється у критичні моменти, такі як Майдани, війна, чи будь-які інші небезпеки для країни. У щоденному і мирному житті це проявляється громадянською позицією, ініціативою, відчуттям, що саме від мене багато що залежить, а не що хтось має це зробити. На жаль, у багатьох в народі домінує мотто «Моя хата скраю». Хочеться свободи, не хочеться бути поневоленим, але це не я той чи та, хто має боротися за цю свободу, хто має хоча б якось долучитися, якщо вже не у військовій формі, бо переживаю страх, то в іншій, альтернативній, до справи захисту свободи і незалежності країни.
Напевно, в порівнянні з минулими декадами, патріотизму побільшало в народі, напевно, стало більше, ніж було колись, відповідальності, і теж стало трактування свободи як чогось цінного, про що не можна торгуватися. Сплеск патріотизму і відповідальності однак чисто по-людськи залежить від багатьох факторів, наприклад від почуття справедливості і солідарності. Дуже натомість підриває патріотизм почуття несправедливості і брак солідарності. Йдеться про своєрідну нерівність у народі: одні повинні боротися за свободу країни, інші незаконно звільняються з цього обов’язку: чи то відкупляючись, чи то ховаючись, чи то тікаючи за кордон тощо. Особливо кидаються в очі «діти політиків», які у більшості не борються за свою країну, і ця несправедливість сильно б’є по патріотизму і по волі самому боротися. Солідарність у таких моментах дуже важлива, брак солідарності і взаємна підтримка нівелює початковий запал і ентузіазм у почутті патріотизму.
Поки триває агресія ворога, яка може також виснажувати волю, особливо коли затягується, більшість людей емоційно буде по стороні своєї країни, яку атакують. Щоправда, з приводу чи то браку справедливості, чи то браку солідарності, чи то зловживанням вищих відповідальних за захист країни, чи то з приводу праці російської пропаганди, у народі знову роздвоєння: люта ненависть до агресора, і люта ненависть до «людоловів», «бусифікаторів», «тцк-ашників» і т. д. Країну треба захищати, але хай це роблять «діти депутатів». Так, ті депутати багато в чому винні зміцненню цієї роздвоєності (шизофренії) в народі, але з іншої сторони – таке сильне узалежнення свого патріотизму і своєї відповідальності за країну від «дітей депутатів» погано свідчить про якість патріотизму. Нам всім треба мінятися, починаючи від влади, і закінчуючи простими громадянами. Без справедливості і без солідарності, без спільної відповідальності ми не переможемо ворога. І тоді кожне святкування Дня Незалежності може бути останнім. Як несподівано для більшості незалежність з’явилася, так несподівано може і зникнути. Немає свободи, без патріотизму, немає патріотизму без відповідальності, немає відповідальності без справедливості і солідарності. І дай Бог, що ми всі, або принаймні більшість українців, це усвідомила і почала жити згідно цих принципів!