Майбутнє подружжя жило в одному селі, знало один одного ще з юності. На той час, Лідія вже мала дитину від першого шлюбу, але це аж ніяк не заважало серйозним намірам Василя. А коли син Лідії, Саша, підійшов до чоловіка з проханням називати його татом – жінка вже не мала жодного сумніву в тому, що саме він потрібен їй як надійний чоловік і близька серцю людина. Тож Лідія і Василь вирішили одружитись, а незабаром, раділи появі донечки Насті, про яку так мріяв чоловік.
«Вася ніколи не лінувався встати до Настусі вночі. Ніколи не ділив дітей, обох мав за рідних, – згадує дружина загиблого. – Навіть покарати їх жодного разу не зміг, все мене просив розібратися у їхніх суперечках: мовляв, вони все одно мене не слухаються. Насправді ж, просто був дуже добрим до них… На свята ми найчастіше їздили до батьків – адже ж обоє з одного села, що було дуже зручно. Василь був затятим риболовом: фактично всі вихідні проводив на річці… А ще, навіть встиг повести Настю до першого класу, це й досі один з найяскравіших доньчиних спогадів», - із сумом говорить Лідія.
Опанувавши професію газоелектрозварювальника, Василь, однак, не пов’язав себе з цим фахом, а пішов іншим життєвим шляхом: після строкової служби перейшов на контракт із ЗСУ, присвятивши себе саперній справі. Як згадує дружина Лідія, служба і рідна сім’я, були на першому місці у житті її відповідального і порядного чоловіка. У цих царинах він і проявив себе якнайкраще: безвідмовним і ретельним на службі та неконфліктним, дбайливим, люблячим чоловіком і батьком у сім’ї.
«Василь часто бував у відрядженнях та миротворчих місіях: Лівія, Сьєрра-Леоне. Але про його роботу ми майже не спілкувалася. Він не хотів це зайвий раз приносити додому, аби я не хвилювалась, а я й не наполягала, адже знала, що так буде краще для нього, адже сім’я – це фортеця і затишок, вільне місце від проблем та переживань», - говорить дружина загиблого.
З початком загострень і нестабільної суспільної ситуації в Україні, викликаної дестабілізуючим зовнішнім російським фактором, що плавно переростав у сплановану військову агресію, у 2014 році, 12-й інженерний полк, у складі якого проходив службу Василь Подолянчук, був відряджений у Херсонську область для виконання оперативних завдань з укріплень кордону із Кримом.
«В той час я почала дуже сильно переживати за Василя. Коли він був у миротворчих місіях чи інших завданнях, то не було так тривожно. Він приїхав у короткострокову відпустку, через півроку. Це був останній раз, коли я його обіймала і бачила. А як раділи діти… Коли Василь збирався повертатись до місця несення служби, було відчуття, ніби востаннє його бачу, те саме відчував і Василь, прощаючись з нами…», - говорить Лідія Подолянчук.
Жінка пригадує, що у переддень трагічної загибелі, вони ще говорили з Василем телефоном. Чоловік як і завжди просив не хвилюватися і казав, що все добре. А наступного ранку надіслав смс із текстом «Їду на завдання. Не можу говорити. Зателефоную ввечері».
Василь Подолянчук загинув внаслідок вибуху під час встановлення мінних загороджень в районі виконання завдань. Це був перший смертельний випадок у їхньому саперному батальйоні. Цю трагічну звістку Лідія Подолянчук дізналася від командира батальону, який їй зателефонував. «Відмовлялася у це вірити. Відчуття, як ніби щось в середині обірвалось і життя втратило сенс. Тепер ми лишились без нашої надійної підтримки і любові», - ледь стримуючі сльози каже Лідія.
Син Лідії Подолянчук, 20-річний Артем вже вдруге став сиротою і втратив батька. Зараз Артем є студентом Хмельницького університету. Донька загиблого Василя Подолянчука, 10-річна Настя є підопічною Громадської платформи «Люди допомагають людям». Дівчинка знає, що її тато герой і одним з перших захищав нашу країну. Вона ходить до школи і займається танцями, а по вечорах дивиться на татову світлину і плаче. Настя швидко росте, їй потрібне сезонне взуття та одяг. Не лишаймося осторонь від підтримки доньки загиблого Василя Подолянчука.
ПОДОЛЯНЧУК ЛІДІЯ ВАСИЛІВНА LIDIIA PODOLIANCHUK 4188370023643177 (Райффайзен банк «Аваль»)