ГлавнаяБлогиБлог Оксаны Продан

Нам потрібна революція національного експорту

У перший десяток українських товарів з найвищим експортним потенціалом увійшли заморожена малина, полуниця, очищений волоський горіх, тепличні томати, нелущений волоський горіх, заморожена суниця, черешня, тепличні огірки, часник, заморожена брокколі, цвітна капуста і яблука. Таку оцінку днями зробили експерти Європейського банку реконструкції та розвитку і Продовольчої сільськогосподарської організації ООН (FAO). Як на мене, то це ще й оцінка «успішності» економічних перетворень в нашій країні за останні чотири роки.

Так, експортний потенціал аграріїв залишається гігантським. Тим більше, якщо мова йде про налагодження виробництва й постачання на зовнішні ринки готових продуктів харчування, а не тільки сільськогосподарської сировини. Але з цим поки що все дуже складно. Левова частка аграрного експорту – це зернові, рапс та олія. Продукції АПК з глибоким рівнем переробки та високою доданою вартістю, яка б користувалась попитом на світових ринках, у загальному експорті у нас, як був, так і залишається, мізер.

Фото: Depositphotos

Втім Україна не тільки житниця, а й поки що достатньо розвинена індустріальна країна. Але й тут з промислової продукції на першому місці в національному експорті – чорні метали, навіть не якісь найпростіші вироби з них – болти, гайки чи якісь нехитрі будівельні або загороджувальні конструкції, а лише прокат.

І тільки плюс-мінус 10% в структурі українського національного експорту становить продукція машинобудування.

Понад 70% українського експорту – це сировина, що є викликом для нашої країни і для національної економіки. Адже з такою структурою експорту далеко не заїдеш. Покривати дефіцит зовнішньої торгівлі дедалі складніше. Брак валютної виручки тисне на гривню. Звідси потреба в зовнішніх запозиченнях. Але весь час в борг не житимеш і багатомільйонну країну не прогодуєш. Тож без кардинальної зміни ситуації годі й говорити про якесь більш-менш стале економічне зростання.

Що робити?

На цей виклик дати відповідь призначена експортна стратегія, ухвалена торік Урядом. Її мета – перейти до експорту наукомісткої інноваційної продукції через підтримку бізнесу та торгівлі, здатних підвищити конкурентоспроможність української економіки. Головні маяки стратегії – нарощувати експорт щорічно не менш як на 10%, а також збільшити в ньому частку високо- та середньотехнологічних товарів з позаторішніх 17% до 27% у 2021 році.

Якщо з першим завданням ми даємо собі раду – загальний експорт таки зростає: торік він склав понад $52 млрд проти $45 млрд у 2016 році і цьогоріч ця тенденція також зберігається, то з другим завданням все набагато складніше.

Частка високотехнологічного експорту сягає лише 5,5% у загальному казані. Тобто ми знову ростемо за рахунок експорту сировини. Отже, знову залежні від коливання світових цін на неї. А це низька додана вартість, яка не потребує великої кількості робочих місць, а тим більше висококваліфікованих працівників, які наразі масово виїжджають за кордон на заробітки. Крім того, це загроза чергового економічного обвалу у разі, якщо кон’юнктура світової економіки хитнеться в бік бодай найменшої рецесії.

Ми продовжуємо продавати природні ресурси – зерно і метал. При цьому маючи високотехнологічний потенціал у машинобудуванні, різноманітних ІТ-рішеннях, а також міцну наукову школу, яка могла б знайти себе в міжнародній кооперації і надавати відповідні далеко недешеві послуги на зовнішніх ринках. До речі, з послугами на експорт в нас так само далеко не все добре. В структурі національного експорту товарів і послуг понад 80% складають саме товари і лише трохи менше 20% – послуги.

Чи є надія і шанс змінити ситуацію?

Так. Ось один з яскравих живих прикладів. За останні чотири роки Україна піднялася більш як на 20 сходинок у світовому інноваційному рейтингу національних економік і цьогоріч посіла 43 місце веред 126 країн. Причому за рівнем власне інновацій і винаходів у нас досить високе 27 місце. Тобто мізки працюють добре. То чому ж тоді в загальному рейтингу ми посіли лише 43-тє місце? Та тому що за такими показниками як політичне середовище, політична стабільність і безпека, ефективність уряду і верховенство права ми майже в хвості цивілізації – 107 місце з 126 можливих! Це й вплинуло на наш підсумковий результат в даному рейтингу.

Тож експортна стратегія – це, звісно, правильно і добре. Але поки що лише на папері. Натомість потрібні практичні рішення, більш гнучкі й оперативні, а головне – реальні й рішучі дії з їх втілення в життя.

Наприклад, якщо повернутись до розвитку інновацій, то про обіцяний рік тому Фонд підтримки стартапів в Уряді, напевне, вже забули. Та найбільш гірко, що ІТ-компанії, як і рік, два чи три тому, продовжують скаржитись на часті перевірки податківців та тиск інших контролерів-чиновників. Так само, як, зрештою, на це продовжують скаржитись і більшість українських підприємців.

Тому я залишаюся прихильником повного скасування старого регуляторного поля і запровадження нового, яке мінімізує будь-який тиск на бізнес і стимулюватиме стрімкий розвиток підприємництва. А відтак – економічне зростання. У тому числі й диверсифікацію національного експорту за рахунок збільшення в ньому товарів і послуг з високою доданою вартістю.

Відповідні законодавчі ініціативи мною подані і чекають політичної волі Парламенту й Уряду.

Крім того, важливо зробити учасниками цього процесу наших іноземних партнерів. А для цього слід стимулювати зарубіжних інвесторів не лише до участі в приватизації українських державних підприємств. Але й до розміщення саме в Україні вагомої частини їхніх виробництв і технологій, які б дали нам зовсім іншу якість промислового виробництва, а отже й якість національного експорту.

Наприклад, в Чехії 80% експорту зав’язано на німецький автопром. Чехи глибоко інтегрувались у цей ланцюжок створення доданої вартості. Значну частку робітників на чеських заводах наразі складають українці – факт, який сам за себе говорить, чи під силу нам подібні підходи і завдання.

Наостанок хочу завершити цитатою відомого економіста Еріка Райнерта, автора книги «Як багаті країни забагатіи і чому бідні країни залишаються бідними»: «Той, хто вірить, що бідним країнам можна допомогти, дозволивши експортувати сільськогосппродукцію в індустріальні країни, перебуває в полоні ілюзій. Жодній країні без власного промислового сектора ще не вдавалося підняти зарплату своїм селянам».

Тож малина й горіхи – це, звісно, добре, але нам потрібна докорінна революція національного експорту, яка й забезпечить сталий розвиток, а також економічне зростання. І не по 2-3% приросту ВВП на рік, як зараз, а по 6-7%, а можливо й 8-10%.

Інакше, щоб економічно вийти бодай на рівень довоєнного 2013 року, нам знадобиться щонайменше ще 4-5 років. І то, лише за сприятливих умов міжнародної торгівлі.

Є в нас на це час? Давно немає.

Тому час діяти.

Оксана Продан Оксана Продан , Народний депутат України
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter