Ця тенденція є в фільмах «Відведи нас» Аттіли Гартунґа (Угорщина), «Набілах» Поля Мешу (Німеччина), «Жінка та її колісниця» Лоїка Дарсеса (Канада) – міжнародний студентський конкурс; «Гіркота» Ралуки Унгуряну (Румунія) – конкурс короткого метру; фільм «Горностай» Крістіана Венсана з французької панорами.
Фільми міжнародного конкурсу повного метру можна розділити на декілька «блоків». Стрічки, що об'єднані екзотичною для європейця етникою - «Сутак», «Вовк та вівці», «Піщана буря» , «Геді».
Але навіть ці фільми теж можна розділити на дві категорії – чистий, як сльоза, «Сутак», в основу якого покладені дві киргизькі легенди, розповідає про віддалене гірське село на Півночі Киргизстану. «Вовк і вівці» теж об'єднує легенда про кашемірового вовка та зелену жінку, що додає містичності доволі лінійному наративу про село хозарського етносу, що живе відокремлено в горах Афганістану.
«Геді» і «Піщана буря» - про складний вибір молодих людей між можливостями, що можна отримати, покинувши патріархальний світ своєї родини, і родинними зв'язками, що досить важко остаточно розірвати.
«Остання сім'я», «Безбожниця», «Ева Нова», а також фільм з українського національного конкурсу «Цвях», що в тій чи іншій мірі розповідають про травми, залишені нам пануванням радянської системи на теренах Східної Європи. Але якщо «Цвях» Філіпа Сотничека несе в собі нотку ностальгії за минулим рідного Києва, то польська «Остання сім'я» аж кричить про перверсивність родини радянських польських інтелігентів. Це і сім'єю важко назвати, всі ці люди живуть кожен в своєму доволі герметичному світі, який самі собі створили, не зважаючи один на одного, нехтуючи будь-яким порозумінням між членами цього дивного утворення.
Найбільш радикальним за висловлюванням виявився фільм болгарської режисерки Раліци Петрової «Безбожниця». Якби не ілюзорно-обнадійливий фінал і дещо затягнута перша половина, цей фільм можна було б вважати довершеним. В цій стрічці ми бачимо наслідки того, що непокаране зло, яким є минула система судочинства та каральних органів, плодить зло ще більше, ще потворніше. Врешті-решт воно набуває небачених масштабів злочину, в який втягнуті соціальна служба по догляду за старими й неповносправними людьми, міліція й суд. Після перегляду хотілося вигукувати «АСАВ!»
Дещо іншим за посилом є фільм «Ева Нова» режисера зі Словаччини Марка Шкопа. Тут ми бачимо актрису, «зірку радянського періоду», що лікувалася від алкогольної залежності. Вона мріє повернути собі прихильність сина та його сім'ї, знайти себе серед мистецької спільноти, але їй це не вдається. Скрізь на неї чекає повне фіаско. Наприкінці вона таки залишається біля сина, що є плоть від плоті своєї матусі, хоч і виховувала його рідна тітка. В усих цих таких різних, але все одно схожих фільмах проглядає хворобливість пострадянського простору Східної Європи – в тій чи іншій формі.
Неймовірно цікавим виявився фільм «Алоїз» швейцарця Тобіаса Ньолле, що починається як детектив, а потім за допомогою напересічної кіномови перетворюється на драму людини, що живе в абсолютно замкненому на собі просторі. Кордони між реальністю й уявою починають втрачати чітко окореслені межі, звук, зображення поступово засмоктують глядача в круговерть подій. Хотілося б також відмітити, що герої картин, предствлених цьогоріч на кіноформуі значно помолодшали. Майже всі режисери вирішили розказати історії, де основними дійовими особами є саме діти або підлітки. При чому в двох роботах – «Кам'яне серце» Ґудмундура Арнара Ґудмундссона (Ісландія, Данія) та «Воротар» Ґійома Сенеза (Франція) деякі речі для молодих людей стаються вперше.
Для героїв ісландського фільму це перше кохання, перший поцілунок, перший героїчний вчинок і перше усвідомлення інакшості. Французька стрічка розповідає теж про першу спробу стати дорослими і зробити досить складний вибір – зберегти й народити дитину в 15-річному віці. Це стає неабияким випробуванням для Макса й Мелані, де перший має міцніший зв'язок з дитиною, ніж дівчина, що піддається впливу своєї матері, яка мабуть і сама так і не подорослішала в повній мірі.
Потужним аккордом прозвучав на закритті фестивалю фільм«Післяобрази» Анджея Вайди, що нині вже можна вважати заповітом Майстра. Це справжній маніфест нонконформізму. Він звучить як чергове попередження, що може статися, коли держава починає втручатися в мистецький простір. Це фільм, що вчергове підтверджує позицію самого режиссера щодо можливості співпраці з абсолютно нелюдським режимом часів соціалістичної Польщі. «Якщо художник не може говорити в повний голос, він повинен мовчати» - говорить поет Юліан Пшибось своєму другові Владиславу Стржемінському, що до останньої миті, відчуваючи близький кінець свого життя, залишається вірним своїм принципам.
Попри вибір об'єктивного журі, хотілося б поділитися своїм рейтингом фільмів:
1. Міжнародний студентський конкурс - "Сміття" Александра Жільме, Бельгія. Зле, нетолерантне, протестне антибуржуазне кіно. Таким і має бути висловлювання молоді.
2. Короткометражний конкурс - "Ліла" Домініки Лапки, Польща. Діти не такі вже й "лапочькі" на перший погляд. Для завоювання прихильності можуть дійти до самого краю. Чудові акторські роботи й робота оператора, гарно прописана історія.
3. Повнометражний конкурс - "Сутак" Мірана Абдикаликова, Киргизстан. Неймовірної краси картина, що базується на древніх киргизьких легендах, але всі події відбуваються в наш час. Чиста, як гірський потічок!
4. Національний конкурс - "Цвях" Філіпа Сотниченка. Дивовижним чином сконструйована робота, що дійшла мені до самого серця. Цікавюща ідея зняти все на відеокамеру мене вразила й, не буду брехати, спочатку ввела в оману. Та й не тільки мене. :)
А от з приводу Гран-прі я все ж таки погоджуся з глядачами, до яких відношу і себе, - "Кам'яне серце" Ґудмундура Арнара Ґудмундссона. Неймовірні акторські роботи підлітків, багатопланова й насичена подіями історія. Пережила ще раз свої молоді роки, за що і вдячна всій команді фільму, а фестивалю "Молодість" за розкішну конкурсну програму цього року!