Насправді ж ситуація із загальнонародним самопочуттям далека від райдужної. Перманентна публічно-імітаційна реформа системи охорони здоров’я призвела до її розбалансованості, постійні вказівки про нові зміни чергових керівників в напрямі тотальних скорочень і депрофесіоналізації процедур та регламентів, які часто протирічать одна одній, викликають апатію і безнадію у медичних працівників, низький рівень забезпечення ліками та ресурсно-технологічних умов праці «вимиває» із галузі найпродуктивніших і ініціативних медиків.
За таких умов лікування відбувається, як кажуть, на рівні можливого. Тобто, якщо хворий здатний забезпечити себе ліками, то є шанс на швидке одужання, якщо ж ні, то тоді більше надії варто покладати на Бога. Нещодавно в країні розгорівся скандал із сироваткою проти правця, якої не було в жодному медичному закладі України. Складна ситуація із запобіжниками поліомієліту. За допомогою ЮНІСЕФ (дитячий фонд ООН) вдалося отримати протитуберкульозну вакцину (БЦЖ). На найближчі півроку проблема таким чином закрита. Але залишається відкритою інша — проблема лікування туберкульозу у дорослих.
Туберкульоз сьогодні є однією із найбільших загроз людству. Власне, такою загрозою він був завжди, адже сама хвороба відома вченим як одна з найдавніших, її історія нараховує орієнтовно 17 тисяч років. Але боротися з нею людство навчилося не так вже й давно — трохи більше ста років тому. І хоча порівняно з тими роками є суттєві зрушення в лікування цього захворювання, до повної перемоги ще дуже далеко.
Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) дійшла висновку, що третя частина населення на планеті носить в собі туберкульоз. Щороку до хворих додається ще дев’ять мільйонів осіб на всіх континентах, з яких півтора мільйона вмирає. Вчені намагаються подолати цю страшну небезпеку, але вона виявилась здатною до мутацій і протистоїть цій боротьбі, оскільки здатна на вироблення резистентних до ліків штамів. Це призвело до визнання ВООЗ у 1993 році туберкульозу хворобою, яка представляє для людства глобальну загрозу.
За сто років, протягом яких людство намагається подолати цю страшну загрозу, Україна тричі попадала в епідемічний туберкульозний епіцентр — 1936, 1947 та 1995 року. На жаль, третя епідемічна хвиля триває дотепер. За статистикою, кожну годину хворих на туберкульоз стає приблизно на чотири особи більше, а це 30-35 тисяч хворих на рік. Вмирає щороку — десять тисяч. Україна сьогодні входить до п’ятірки країн, в яких туберкульоз є однією з найгостріших проблем.
Водночас туберкульоз є проблемою соціальної інфраструктури і соціальної відповідальності. З одного боку, боротьба з цим захворюванням є абсолютною прерогативою держави. Це медична реформа, про яку ми говорили вище, прозорість і оперативність тендерних процедур, які б дозволяли своєчасно забезпечувати нагальні потреби у ліках. Це повсюдна забезпеченість робочими місцями, що дає можливість працюючому витрачати необхідну суму на лікування та особливо на профілактику захворювань. Це впровадження новітніх технологій діагностики організму з метою завчасного визначення можливих негативних змін в організмі. Це, зрештою, реформа пенітенціарної системи, яка донині є джерелом розповсюдження у суспільстві туберкульозу.
З іншого боку, у нас відсутня соціальна відповідальність людини і громадянина за збереження здоров’я власного і тих людей, які оточують її в повсякденні. А це цілий комплекс виховних і інформаційних заходів, які мають супроводжувати людину змалечку і до старості.
Всі ці чинники повинні органічно поєднуватись в цілісній системі боротьби з туберкульозом. Зрештою, перед очільниками держави має весь час стояти проблема європейської інтеграції, яка може стати нездійсненною мрією, якщо рівень захворюваності на туберкульоз щороку зростатиме і вийде на загрозливо-епідемічний рівень.