Людина освоювала нові й нові території з суворішим кліматом, і, напевно, саме тоді й зародилася централізована система теплопостачання. У печерах первісні люди облаштовували одне вогнище на всіх, незалежно від кількості проживаючих. Вогонь берегли як найцінніше і найнеобхідніше, як основу життя, підтримували його десятиліттями, можливо, й століттями. Люди, котрі підтримували вогонь, а тим паче ті, котрі могли видобувати його, ставали в племені найбільш шанованими, і, я думаю, звільнялися від усіх інших обов'язків. Ці люди могли регулювати інтенсивність вогню в залежності від нагального завдання – чи обігріти плем'я, чи приготувати їжу. Це були перші ЕНЕРГЕТИКИ.
Системи енергопостачання загалом і теплопостачання зокрема пройшли довгий еволюційний шлях розвитку. Змінювався вид палива в залежності від ціни та якості. Згодом все більшу роль став відігравати екологічний чинник. Наприклад, великі міста Західної Європи відмовилися від вугілля і перейшли спочатку на газойль, а сьогодні на газ, як найзручніше для транспортування, калорійне і досить екологічно чисте паливо.
Світова енергетична криза 1973 року, одна з найпотужніших криз сучасності, змусила людство переглянути своє ставлення до використання енергоресурсів. Це торкнулося і систем теплопостачання в країнах з досить тривалим опалювальним сезоном - Скандинавії та Північної Європи. У цих країнах було розроблено концепцію і прийнято стратегію розвитку централізованих систем теплопостачання.
В Україні вже існувала така система: у великих містах (Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернігів, Херсон, Миколаїв) - з комбінованим виробництвом теплової та електричної енергії на ТЕЦ і водогрійних котлах при піковому навантаженні, в усіх інших містах - теплокомуненерго з водогрійними котлами різної потужності. Ці комплекси будувалися в довоєнні та повоєнні роки як найефективніші та найбільш економічні для країни з обмеженими можливостями.
Енергетичний комплекс столиці України почав формуватися у другій половині XIX століття. Перші випадки застосування електрики в Києві для потреб освітлення відомі з 70-х років минулого століття.
У 1878 р. токарний цех Київських залізничних майстерень було обладнано чотирма електричними дуговими ліхтарями. Перший контракт на впровадження електричного освітлення міста було укладено з товариством «Савицький і Страус». 2 травня 1892 р. відбулося успішне випробування першої електричної лінії київського трамваю довжиною 1,5 км. У 1886 р. було встановлено електричне освітлення в парку «Шато-де-Флер» (тепер стадіон «Динамо»).
Досвід використання електричного освітлення продемонстрував його величезні переваги над іншими видами освітлення. Через десять років у Києві почала діяти перша електрична станція загального користування.
Станція давала струм для освітлення міського театру, Хрещатику і будинків приватних абонентів. Вона була розташована в кам'яній будівлі на Театральній площі (де зараз знаходиться Національна опера України). Плата за електроенергію стягувалася за 1 годину горіння лампи ліхтаря. Ціна не перешкоджала збільшенню числа споживачів. Власники будинків міста охоче проводили електричне освітлення.
У грудні 1898 р. було введено в експлуатацію нову центральну електричну станцію трифазного змінного струму. Вона знаходилася в кам'яній будівлі на Андріївській вулиці. На електростанції було встановлено генератори трифазного змінного струму напругою 2,2 кВ. Висока напруга підземним кабелем передавалася до трансформаторних кіосків, де перетворювалася на напругу 190/110 В.
Протягом наступної чверті століття енергетики Києва розвивали електричну мережу міста, збільшували потужність генерації електроенергії з розширенням кола споживачів. Водночас, за часів бурхливих подій початку XX століття, періодично виникала необхідність відновлювати енергетичні об'єкти.
Початок і становлення централізованої системи теплопостачання Києва відбувалися у другій половині 30-х років ХХ століття. Її формування відповідало прийнятій на той час концепції розвитку теплофікаційних установок на базі районних і промислових ТЕЦ.
Основою системи теплопостачання міста стала Київська теплоелектроцентраль (колишня ТЕЦ-3, зараз СТ-1). На момент її введення в експлуатацію (1937 р.) було побудовано та поставлено під навантаження дві тепломагістралі загальною протяжністю 7 км. Теплоцентраль забезпечувала теплом 15 споживачів із загальною приєднаною тепловою потужністю 7,2 Гкал/год (8,35 МВт).
За період окупації (1941-1943 рр.) було практично повністю зруйновано теплофікаційне господарство Києва, в тому числі ТЕЦ-3 і велика частина магістральних і місцевих теплових мереж. Після звільнення міста відновлення його теплопостачання проводилося швидкими темпами. У квітні 1945 р. було введено в експлуатацію перший теплофікаційний турбоагрегат потужністю 12 МВт на ТЕЦ-3, а до листопада 1945 р. було відновлено та запущено довоєнні мережі від ТЕЦ-3 з приєднаною потужністю 44 Гкал/год (51,04 МВт).
У повоєнні роки вводилися нові потужності на ТЕЦ-3 і споруджувалися нові тепломагістралі. Вже у 1947 р. рівень теплофікації Києва перевищив довоєнні показники. До 1950 р. на ТЕЦ-3 було введено в дію три нових котлоагрегати, протяжність теплових мереж зросла до 38 км, а приєднана потужність 299 споживачів досягла 81 Гкал/год (93,96 МВт). У 1955 р. після запуску ТЕЦ-4 (Дарницької ТЕЦ) почався відпуск промисловим споживачам теплової енергії у вигляді пари.
До 1970 р. протяжність теплових мереж склала 618 км, приєднана потужність - 2470 Гкал/год (2865,2 МВт), кількість споживачів досягла 5152.
ТЕЦ-5 споруджувалася двома чергами. Першу чергу було введено в експлуатацію в 1971-1972 рр. На ТЕЦ було встановлено дві однотипні теплофікаційні турбіни Т-100-130 електричною потужністю 100 МВт і потужністю теплофікаційних відборів 160 Гкал/год (185,6 МВт) кожна. Друга черга ТЕЦ вводилася в експлуатацію в період з 1974 по 1976 рік і була обладана двома теплофікаційними турбінами Т-250/300-240 електричною потужністю 250 МВт і продуктивністю теплофікаційних відборів 330 Гкал/год (382,8 МВт) кожна.
У 80-х роках ХХ століття став відчуватися дефіцит теплопостачання нових житлових масивів - Оболонь, Виноградар, Мінський. Для забезпечення зростаючих потреб житлового будівництва та виведення з експлуатації великої кількості дрібних, малорентабельних котелень, на північно-східній околиці Києва було побудовано ТЕЦ-6.
ТЕЦ-6 обладнано двома теплофікаційними турбінами Т-250/300-240 електричною потужністю 250 МВт і потужністю теплофікаційних відборів 330 Гкал/год (382,8 МВт) кожна, а з 1981 по 1986 рік на ТЕЦ-6 вперше в СРСР було введено в експлуатацію чотири водогрійних котла КВГМ-180 одиничною тепловою потужністю 180 Гкал/год (208,8 МВт) кожен.
До 2001 року в Києві склалася найбільша в Україні система теплофікації та централізованого теплопостачання. Встановлена теплова потужність ТЕЦ і районних котелень Києва становила понад 6000 Гкал/год, за рахунок яких забезпечувалося до 70% теплових потреб міста, в тому числі 35% - за рахунок ТЕЦ.
На сьогоднішній день протяжність теплових мереж Києва становить близько 2000 км (у двотрубному обчисленні).
Електрична мережа міста формувалася паралельно, з урахуванням розташування ТЕЦ, як потужних джерел, так і їхніх розподільчих пристроїв, що забезпечують надійне електропостачання споживачів усіх категорій, в тому числі споживачів особливої державної ваги.
Загальна протяжність повітряних і кабельних ліній електропередачі на 1 січня 2015 р. становила понад 13 тис. км. Довжина повітряних ліній електропередачі (всього по колу) - 1569,46 км, а кабельних ліній (усього) - 11 434,71 км. У веденні та оперативному управлінні «Київенерго» знаходиться 65 підстанцій 35/110 кВ сумарною потужністю 4257,4 МВА, 3564 підстанцій 6-10/0,4 кВ сумарною потужністю 3109,08 МВА і 221 розподільчий пункт 10 кВ сумарною потужністю 262,42 МВА.
Таким чином, за більш ніж столітній період у столиці незалежної України сформовано унікальний, єдиний, цілісний, технологічно нерозривний, економічно ефективний енергетичний комплекс.
Інженерний супровід таких комплексів вимагає найвищого професіоналізму. Загальна диспетчеризація забезпечує надійну і безперервну роботу складного обладнання.
Такі унікальні комплекси, як київський, могла будувати тільки країна з колосальним централізованим державним бюджетом. Місцевим бюджетам такі масштаби не під силу. У країнах Західної Європи немає таких комплексів, і лише протягом останніх 30 років у зв'язку з подорожчанням енергоресурсів там було взято курс на централізацію теплопостачання.
Україна з початку 90-х років минулого століття до сьогоднішнього дня пройшла шлях утворення і становлення незалежної держави, зміни політичної та економічної формації, заплативши за це величезну ціну, включаючи втрату майже всього економічного потенціалу. Але, на превеликий жаль, провівши за ці роки незліченну кількість реформ у вигляді оптимізацій, реорганізацій, корпоратизацій, приватизацій підприємств природних монополій, ми також примудрилися довести до стану, практично неприйнятного для громадян країни, такі види діяльності, як електропостачання, теплопостачання, газопостачання та водопостачання з водовідведенням.
А це діяльність, яка забезпечує не тільки цивілізаційну складову нашого життя, але й можливість розвитку економіки і соціального прогресу в країні загалом.
За останні кілька років уряд разом з регулятором (НКРЕКП), встановивши алогічні тарифи на первинні і вторинні енергоресурси, дискредитували саму сутність діяльності підприємств життєзабезпечення.
Місцеві органи влади, позбавлені центральними органами можливості будь-яким чином впливати на цінову і тарифну політику в сфері енергоресурсів і послуг ЖКГ, спрямували увесь свій гнів і критику на підприємства життєзабезпечення.
У Києві, наприклад, подумують про зміну структури енергетичного комплексу столиці, а саме - пропонують відокремити електричну частину від теплової. Такі кроки категорично робити не можна, оскільки це призведе до повного руйнування київського енергокомплексу.
А що ж споживач? Споживач, як завжди, нічого не знає і сплачує рахунки за непрозорими і часто необґрунтованими цінами і тарифами - як на первинні та вторинні енергоресурси, так і на житлово-комунальні послуги.
Тому назріла необхідність переглянути алгоритм взаємовідносин міської громади і компанії «Київенерго». Цього можна досягти шляхом доопрацювання договірних взаємовідносин, зробивши акцент на взаємну відповідальність перед споживачем, відкритість і можливість більшою мірою координувати діяльність підприємств життєзабезпечення, зробивши їх "де факто" публічними акціонерними компаніями, зосередитися на питаннях обліку, реконструкції та модернізації основного і допоміжного обладнання.
Влада міста Києва спільно з депутатським корпусом, насамперед, в інтересах киян, повинні не лише зберегти, але й передати наступним поколінням потужний, цілісний, економічно ефективний енергетичний комплекс міста Києва - столиці незалежної України.