Як я підкорила Говерлу та інші «вершини»: розповідь дівчини з діабетом

Цього літа 12 підлітків, що живуть із цукровим діабетом 1 типу, підкорили найвищу українську вершину, взявши участь у проекті “ДіаГоверла”. Мандрівка в Карпати та сходження на Говерлу у супроводі рідних, лікарів та інструкторів стали винагородою для переможців дев’ятого Всеукраїнського Конкурсу малюнка серед дітей з цукровим діабетом, що проводиться компанією Санофі в Україні за підтримки Асоціації дитячих ендокринологів. Досягнення підлітків ще раз довело, що цукровий діабет, як і інші захворювання чи життєві труднощі, – не привід відмовлятися від нових звершень.

Про те, якою гора відкрилася дітям, про пристрасний та зважений «альпінізм» на шляху до досягнення будь-якої мети, мандрівники розповідають у своїх блогах.

Ольга Погрібняк, м. Богуслав, Київська обл.

Фото: надане Ольгою Погрібняк

Мені було лише п’ять, коли лікарі поставили діагноз — цукровий діабет. Сказати, що щось кардинально змінилось, я не можу. Ймовірно, через те, що я тоді навіть не усвідомлювала, наскільки важка ця ситуація. Значно важче було моїй мамі. Вона все життя працювала дитячою медсестрою, але їй довелося вчитися робити уколи власній дитині. Розумію її розгубленість в той момент, адже лікувати чужих дітей — це одне, а власну — зовсім інше.

Я хворію на діабет уже 12 років і вважаю, що цей діагноз допоміг мені стати більш відповідальною. Він став невід’ємною частинкою мого «Я» та мого життя. І, якщо чесно, я вже не можу уявити себе без нього. Саме він змусив мене піднятися на найвищу вершину Карпат та познайомитись із надзвичайними людьми, талановитими й щасливими, які мають усе для повноцінного життя. Після цього мені важко назвати цукровий діабет хворобою. Можливо, це шанс, що дає змогу цінувати кожен момент життя таким, яким він є?

Мені важко назвати цукровий діабет хворобою. Можливо, це шанс, що дає змогу цінувати кожен момент життя таким, яким він є?

Перші мої кроки для контролю цукрового діабету я зробила у сім років, і це було не страшно, а бентежно. За два роки хвороби мене вже не так лякали голки, шприци та різноманітні медикаменти. Саме тоді я вперше спробувала самостійно виміряти рівень глюкози в крові та зробила першу ін’єкцію інсуліну власноруч. Спочатку я робила це все під наглядом мами, але з часом перейшла на повний самоконтроль. Це привело мене до розуміння, що я маю певні обов’язки, які будуть супроводжувати мене впродовж усього життя. Можливість самостійно стежити за здоров’ям також допомогла усвідомити, що цукровий діабет — це мій особливий стиль життя, і я маю чітко дотримуватися нових правил, щоб на моєму шляху не з’являлися перешкоди.

Багато кого жахає той факт, що я самостійно роблю собі уколи та щоденно вимірюю рівень глюкози у крові. Але, якщо у тебе діабет, то через деякий час, починаєш ставитися до цього, як до будь-якої звички, входиш у ритм і вже не можеш жити по-іншому. Це — звичайна психологія, нічого дивного в цьому немає. Я вважаю, що дітям, хворим на цукровий діабет, потрібно давати можливість самостійно контролювати хворобу з раннього віку, звичайно ж, під наглядом дорослих. Чим раніше дитина ознайомиться з поняттям «самоконтроль», тим раніше вона відчує, що несе відповідальність за власне життя.

Якщо у тебе діабет, то через деякий час, починаєш ставитися до цього, як до будь-якої звички, входиш у ритм і вже не можеш жити по-іншому.

Скажу чесно, мені було нелегко сходити на Говерлу. Це був мій перший досвід мандрів у гори, а тим більше підкорення вершини.

Я йшла, зупинялася, озиралася довкола, — було так гарно. Я питала себе: «Що ж буде далі?». Коли підйом був дуже різким, я просто сідала на камінець й думала: «Я нікуди більше не йду». Але в цей самий момент мене наздоганяв голос сестри (їй я надзвичайно вдячна за підтримку), яка постійно повторювала: «Олю, подивись вгору. Залишилося ще декілька кроків». І я справді дивилася вгору, розуміючи, що залишилося зовсім не декілька кроків, та якщо я не пройду ці лічені метри — буду розчарована в собі повністю.

Ольга Погрібняк із сестрою
Фото: надане Ольгою Погрібняк
Ольга Погрібняк із сестрою

Важко навіть пояснити, що я відчувала, коли дійшла до мети, бо мало що пам’ятаю (таке теж іноді буває). Я робила хтозна-скільки фото, дивилася на розкішні гори, що здавалися хвилями якогось невидимого нам моря. Це вражало. Мабуть, тому, що такої невловимої могутності я не відчувала ніколи. Зрозуміла, чому люди відпускають минуле, тікаючи від цивілізації до Тибету; ризикують життям лише задля того, щоб хоча б мить постояти на Серро-Торре (вершина у Патагонії, Південна Америка, розташована на кордоні Аргентини і Чилі), або ж просто зробити фото на Маттерхорні (гора у Пеннінських Альпах на кордоні Італії та Швейцарії).

Ступивши на Говерлу, я усвідомила, що щиро люблю всіх, хто мене оточує, і всіх близьких, які далеко від мене. У той момент, коли я вдивлялась в посмішки цих чарівних людей, які теж вперше підкорили Говерлу, я зрозуміла, що ця вершина – лише початок. Мені хотілось обіймати кожного, хто пройшов зі мною цей маршрут, і дякувати кожному, хто ці декілька годин був поруч. Я знаю, що не закидала всіх словами вдячності та не кожного учасника нашої групи встигла обійняти. Тому хочу подякувати ще раз: інструкторам, які майстерно виконали свою роботу; організаторам, які зуміли створити теплу і дружню атмосферу в нашій команді; лікарям, які робили все, щоб ми почували себе комфортно; ну і, звичайно, друзям, які залишили в моєму серці відбиток чогось теплого.

Фото: надане Ольгою Погрібняк

Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook