ГоловнаБлогиБлог Олега Батурина

«Злочини радянських окупантів у нас ніхто не піддає жодному сумніву»

«Проте тільки з розпадом СРСР про це стало можливим сказати у весь голос», - говорить естонський кінорежисер Мартті Гельде.

Фото: Предоставлено пресс-службой кинофестиваля "Темные ночи"

У Радянському Союзі депортації були політичними кампаніями з давніми традиціями. Те, що відбувалося у 1941 році в Естонії виявилося лише частиною «чисток», які проводилися на щойно окупованих територіях на західних кордонах «країни Рад».

Згідно затвердженого плану, депортувати у червні 1941 р. у цій невеличкій балтійській країні вирішили 11102 людини. Проте точна кількість депортованих досі невідома. За документами тих років, з якими можна ознайомитися в талліннському Музеї окупації, під час операції у червні-липні 1941-го в Естонії було арештовано 10861 людину. Частину з них вбили ще до відправки. 17 червня потяги з жертвами (всього 490 вагонів) відправилися з Естонії через Нарву і Ізборськ до Кіровської і Новосибірської областей Росії. Там від холоду, голоду і хвороб загинуло біля 60% жінок і дітей. Більше 90% арештованих і відправлених до ГУЛАГу чоловіків померли на засланні або ж були вбиті. Аналогічні репресії торкнулися також жителів Литви і Латвії.

Метою масштабної операції було очищення балтійських країн від корінного населення. Майже одразу будинки і квартири депортованих зайняли родини окупантів – переважно росіяни. Пустивши коріння в так званій Естонській РСР, ці прибульці за допомогою своїх нащадків створили потужну «п’яту колонну». Яка здебільшого ненавидить усе естонське, безкінечно «ностальгує» за теплим і комфортним радянським багном, дивиться виключно російське ТБ і мріє повернути «все як було».

«Присвячується жертвам радянського голокосту» - таким титром завершується стрічка «Боковий вітер» (Risttuules) режисера-дебютанта Мартті Гельде, яка цього року була показана на міжнародних кінофестивалях у Торонто і Варшаві. Не залишилася вона поза увагою публіки і членів журі й на нещодавньому Талліннському МКФ «Темні ночі». Її кіномова незвична. Це не просто ігрова стрічка за мотивами листів депортованої жінки своєму чоловікові та інших документів тієї епохи. Це пристрасний фільм-реквієм, в якому актори грають нерухомих  персонажів застиглих спогадів, персонажів старих фотографій, які оживають лише на екрані.

Кадр из фильма "Боковой ветер"
Кадр из фильма "Боковой ветер"

Зрозуміло, що я не міг залишити цю картину без уваги і не поставити режисеру кілька запитань.

Мартті, чому ти обрав саме таку тему для свого дебютного фільму?

Ця історія почалася для мене з конкурсу сценаріїв, на який я подав заявку з ідеєю короткометражного фільму, в якому ніхто не рухається. Згодом я отримав грант, а готову стрічку відібрали для участі в міжнародному фестивалі документального кіно у Салоніках. Там мені сказали, що моя стрічка насправді є не зовсім документальною, а радше ігровою. І порадили втілити цю ідею у повнометражний фільм.

Сама історія стрічки для мене є дуже близькою. Мій дід неодноразово розповідав про деякі нюанси того, що йому довелося пережити під час депортації з Естонії у 1941 році. І коли я почав збирати матеріали для фільму, їх виявилося дуже багато. Адже практично кожна естонська родина мала історію, якою могла поділитися.

Проте, спогади самих учасників депортацій виявилися настільки болючими, що вони не дуже охоче ділилися ними будь із ким. Вони навіть не розповідали того, що з ними відбувалося у радянських концтаборах своїм дітям. Та й до відновлення незалежності Естонії ці історії можна було почути хіба що за зачиненими дверима у когось на кухні. До 1991 року про це не можна було говорити відкрито.

Україні, на жаль, ще далеко до повного осмислення своєї історії, власного досвіду радянської окупації, яка почалася на наших землях значно раніше ніж в Естонії. А як нині у вас ставляться до подій 1940-1941 років?

Події часів першої радянської окупації у нас досі жваво обговорюються, особливо під час чергової річниці кожної з хвиль депортації. Ці події визнані злочином перед нашим народом на державному рівні і не піддаються жодному сумніву. Всі, хто співпрацював з окупаційною радянською владою, хто розправлявся або допомагав розправлятися з населенням нашої країни після 1991 року були притягнуті до відповідальності – незалежно від національності або свого статусу. Щороку у нас виходить безліч книжок, присвячених тим подіям, спогадів, документальних фільмів. Більшість із них мають велику державну підтримку.

Фільм «Боковий вітер» дуже оригінальний за своєю формою. В чомусь він нагадує авангардні телевізійні вистави 1970-х років, зокрема, роботи Райнера Вернера Фассбіндера. Як тобі прийшла ідея саме так зняти цю стрічку?

Ідея прийшла після того, як в одному з листів депортованого я прочитав фразу «Хоч тілом я знаходжуся в Сибіру, проте душею я – в Естонії». Мені здалося, що саме така нерухома форма стрічки якнайкраще може передати стан несвободи у Радянському Союзі. Показати, що людина не могла самостійно нічого вирішувати, була безсилою щось змінити.

Мені хотілося, щоб і глядач зміг відчути цю несвободу, оскільки, сидячи у залі, він не має вибору: що йому дивитися. І все, що йому залишається, дивлячись мій фільм, це слідкувати за рухом камери.

Звісно, фільм також присвячений тим, хто став жертвою радянської влади. Тим, хто втратив своїх близьких. Їм нелегко буде дивитися картину і вкотре згадувати, що довелося пережити. Але я дуже сподіваюся, що фінал дасть глядачам надію і розраду.

Кадр из фильма "Боковой ветер"
Кадр из фильма "Боковой ветер"

До речі, як сприйняв стрічку естонський глядач?

Дуже добре! Ми навіть не очікували, що такий суто артгаузний фільм як «Боковий вітер» матиме серйозний резонанс. Естонська прем’єра відбулася ще в березні і відгуки глядачів і критиків були дуже схвальними. Багато молоді приходило в кінотеатри на мій фільм зі своїми бабусями і дідусями. Це унікальний випадок, адже літні люди дуже рідко приходять в кінотеатр. А на мій фільм прийшли. Адже це була історія, якою вони хотіли поділитися зі своїми дітьми і онуками.

Не можу не запитати про чудову музику, яка звучить у фільмі. Хто її автор?

Автор – мій давній друг Пярт Уусберг. Я від початку знав, що попрошу саме його написати музику до фільму, оскільки у Пярта виходить зробити щось просте і легке та потужне водночас.

Спочатку ми планували обмежитися однією композицією, проте потім вирішити створити повноцінний саундтрек для фільму. Записували ми її в одному з соборів уночі, завдяки чому вдалося досягти надзвичайної атмосфери. Адже у музиці присутні ледь чутні фонові шуми, атмосфера ночі, коли все місто спить.

Яким буде твій наступний фільм?

Я вже почав працювати над наступним проектом, дії якого відбуватимуться у 1990-ті роки. Не хочу розкривати саму історію, можу лише сказати, що вона теж буде пов’язана з війною. На відміну від «Бокового вітру» у фільмі буде все рухатися, але він буде теж нестандартним за формою. Я узагалі завжди спочатку обираю форму, яка вже потім підказує ідею. Я люблю ризик і не хочу йти второваним шляхом. Здебільшого кінематографісти не люблять ризикувати. Мені ж здається, що можна знайти багато нових форм у фотографії, скульптурі та інших видах мистецтва, які здатні збагатити кіно.

Визначення подій 1940-1941 років у країнах Балтії як «радянський голокост» постійно викликає шалену критику з боку росіян, які проживають у тій же Естонії. Від них я чув багато критики на адресу естонської влади, зокрема, щодо політики вашої держави у сфері освіти і можливості навчання у школах і вузах російською. Взагалі, тут, у Таллінні, я зустрічав чимало місцевих росіян з відвертими сепаратистськими поглядами. Як ці настрої сприймає естонська частина суспільства?

Здебільшого ця проблема пов’язана зі ЗМІ. Саме вони створюють викривлену картину дійсності, якій вірять російськомовні споживачі газет і телебачення. Медіа без кінця розповідають, що все набагато гірше, ніж воно є насправді. Люди це сприймають і скиглять, оскільки це закладено в людській природі. До речі, скоро в Естонії має розпочати роботу державний російськомовний телеканал, з якого люди зможуть отримувати альтернативну інформацію, а не тільки ту, яку транслюють московські медіа.

Проте я думаю, що в Естонії не все так погано. На мою думку, наш уряд робить багато чого для російськомовних громадян Естонії, зокрема, і в сфері освіти. Молоді місцеві росіяни сприймають усе зовсім інакше, ніж їх батьки. Вони вважають себе повноправними громадянами Естонії і не хочуть повернення назад. Певен, усі протиріччя з часом зійдуть нанівець. Врешті решт, наша країна відновила незалежність лише 23 роки тому. А історія не надто швидка річ, щоб усе відбувалося «тут і одразу».

Олег Батурин Олег Батурин , Журналист и кинообозреватель
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram